Днями низка видань опублікували повідомлення про появу так званого «чорного списку ворогів Криму», який пов'язують із діяльністю Наталії Поклонської – прокурора окупованого півострова. У цей список увійшли прізвища 50 активістів, які брали участь у подіях Майдану на півострові.
Навряд чи для когось із громадських діячів, які удостоїлись високої уваги пані Поклонської, стало несподіванкою, що на малій батьківщині їм тепер, м'яко кажучи, не раді. Набагато цікавіше інше: чому через рік російська влада продовжує розкручувати маховик репресій у вже, здавалося б, надійно «зачищеному» Криму?
Коли вигідно – співпрацюємо з НАТО. Коли ні – радіоактивний попіл, Холодна війна і «дійдемо до Вашингтона»
Політичний режим, який повільно, але впевнено формувався в Російській Федерації з моменту розпаду Радянського Союзу і досяг піку розвитку при третьому терміні Путіна, відрізняється дивовижною здатністю до використання всього і вся у власних цілях. Коли вигідно – співпрацюємо з НАТО і говоримо про спільну відповідальність в організації світової безпеки. Коли ні – радіоактивний попіл, Холодна війна і «дійдемо до Вашингтона».
Тут червоний прапор на параді Перемоги сусідить із Власівським триколором, а Ленін прекрасно уживається з Миколою Другим у системі державної пропаганди. Говоримо про демократичні ідеали – і розстрілюємо Білий дім (жовтень 1993 р.). Під корінь вириваємо всякий сепаратизм у себе в країні й ініціюємо кривавий сепаратистський заколот у сусідній державі.
Єдина ідея, якою живуть мешканці Кремля, – не допустити революції
Загалом, ніякої власної системи позитивних цінностей у Росії немає. Єдина ідея, якою живуть мешканці Кремля, єдиний сенс усіх цих політичних маневрів та ідеологічної еклектики – будь-якими шляхами залишити все як є або, іншими словами, не допустити революції.
Але саме право людини на повстання проти несправедливості є фундаментальною гарантією всіх інших її прав. І саме радикальне заперечення цього права визначає всю політику путінізму, включаючи і вторгнення в Україну після падіння Януковича. Якраз тому залишити в спокої кримських майданівців Москва ніяк не може. Поклонська і компанія зроблять усе від них залежне, щоб мешканці півострова забули про те, що і у них був шанс на революцію. А ті, хто не схильний до амнезії, зобов’язані завжди мати перед собою приклад того, що буває за непослух. Справа Кольченка та Сенцова стала тільки першою ластівкою, на жаль, тепер на черзі рядові учасники Майдану і руху за єдину Україну. Але який режим вічний?
Максим Осадчук, кримчанин, політолог, доброволець
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції