Сергій Громенко: Кримські татари – ціна війни, ціна миру

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Проміжок від 8 до 18 травня – чи не «найсприятливіший» час для спекуляцій навколо історії кримськотатарського народу. Безумовно, не лише кримські татари є жертвою теперішніх історичних фальсифікацій, але з огляду на поточну політичну ситуацію, саме кримцям сьогодні доводиться найтяжче. Вшанування 70-ї річниці перемоги над нацизмом та 71-х роковин депортації знову актуалізували питання про героїв і колабораціоністів, про депортацію кримських татар та про боротьбу за відновлення їхніх прав.

У цьому нарисі я спробую, спираючись на документальну базу, розвінчати найбільш поширені міфи навколо «кримськотатарських питань» і визначити «ціну війни та ціну миру» для цього народу. Зрозуміло, мої підрахунки аж ніяк не є істиною в останній інстанції, але сподіваюся, що цей текст допоможе фаховій дискусії щодо непростих сторінок минулого.

Напередодні війни

Перше питання, з яким мало хто з дослідників дає собі раду – це кількість кримськотатарського населення півострова на початку війни. Найчастіше можна зустріти цифру 218 879 осіб – відповідно до перепису 1939 року. Це число хоча і не є геть неправильним, але вживати його для наукових досліджень некоректно. Проблема полягає в тому, що між часом перепису та початком бойових дій кількість кримських татар зросла, але на це майже ніколи не звертають увагу.

Згідно з обчисленнями 1937 року, кримців нараховувалося понад 206,1 тис., тобто за 2 роки їх кількість виросла більш ніж на 12,8 тис. осіб. Немає жодних причин вважати, ніби темпи приросту за 1939-1941 рр. знизилися, отже, на момент німецького вторгнення в СРСР на півострові проживало приблизно 232 тис. кримських татар. Ще від 600 осіб мешкали поза Кримом, але ми не беремо їх до уваги при розрахунках. З іншого боку, частка кримськотатарського населення Криму протягом десятиліття невпинно зменшувалася: 1934 р. – 23,8%; 1937 р. – 20,7%; 1939 р. – 19,4%, відтак можна припустити, що у 1941 р. цей показник склав приблизно 18%. Як же склалася доля всіх цих людей протягом війни?

Міф та реальність колабораціонізму

Звинувачення у нібито «масовій співпраці» з ворогом застосовується щодо кримських татар найчастіше. Воно було офіційним приводом для депортації, а нинішні неосталіністи вважають вигнання цілого народу «благодіянням» радянської влади відносно кримців. Як же все було насправді? Невже всі кримські татари як один «зрадили» свою «радянську батьківщину» та переметнулися до німців?

Згідно з найбільш аргументованою та виваженою оцінкою Олега Романька, через усі види кримськотатарських «добровольчих з’єднань» протягом війни пройшли 15-20 тис. осіб, але не одночасно. Також часто забувають, що у «татарських» батальйонах, окрім власне кримських татар, служили також представники інших національностей, навіть українці. Якщо ж спробувати виокремити самих лише кримців, то вийде 15-16 тис. осіб, тобто 6,5-7% всього кримськотатарського населення. Це і справді більше, ніж середній відсоток по окупованій частині СРСР, та все одно явно недостатньо, аби всерйоз наголошувати на «тотальному колабораціонізмі». Крім того, критики зазвичай не враховують специфіку «малих народів», що повністю потрапили під окупацію без сподівань визволитися власними силами, не звертають уваги на відверте загравання нацистів з корінними мусульманськими народами Радянського Союзу (180 тис. т.зв. «туркестанців» служили у Вермахті попри те, що війна не докотилася до Центральної Азії) та забувають, що в лавах Червоної/Радянської армії кримських татар все одно воювало більше (див. нижче). Але найголовніший аргумент проти взаємозв’язку «колабораціонізм – депортація» – це подальша доля самих «добровольців». Якщо сказати коротко – всі вони або загинули в боях, або понесли індивідуальну кару.

Тепер трохи детальніше. Максимальна кількість власне кримських татар у «татарських» допоміжних загонах всіх родів військ на кінець 1943 р. складала 15-16 тис. Найбільш боєздатна частина – 5-6 тис. «гіві» – відійшла з Криму разом із 11-ю армією і воювала поза півостровом. З трьох тисяч особового складу батальйонів «Шума» третина була роззброєна німцями та поміщена в концтабори (найвірогідніше, ця тисяча чоловік потім все одно потрапила до ГУЛАГу); частина «самооборони» перейшла на бік партизанів, зокрема ціла рота А. Раїмова у повному складі.

Ще приблизно 3,5 тис. чоловіків з «добровольчих формувань» були евакуйовані на захід при відступі Вермахту. Власне, інформатори Берії вважали, що «активних посібників» вивезли до 5 тис., але решту, найвірогідніше, складали жінки і діти – всі вони з 14 по 26 квітня 1944 р. були морем відправлені до портів Румунії та Болгарії. Розподілили чоловіків наступним чином: 2,5 тис. були (після року переформувань і передислокацій) зараховані до Бойової групи «Крим» Східно-тюркського з’єднання, понад 800 осіб як «гіві» направили до 35-ї гренадерської дивізії, решту зарахували до Волзько-татарського легіону у Франції та допоміжних підрозділів протиповітряної оборони. Отже, сукупно поза Кримом опинилося 8,5-9,5 тис. чоловіків-колабораціоністів.

До моменту капітуляції Німеччини з них дожили загалом 3,5 тис. «добровольців», решта загинула або зникла безвісти. Кількість жінок-емігрантів, дітей і тих колабораціоністів, кого було врятовано турецьким урядом, я оцінюю у півтори тисячі осіб. Усі інші вцілілі були видані союзниками СРСР і, зрозуміло, опинилися в таборах.

Таким чином, у самому Криму залишилося приблизно 5,5 тис. кримців-колабораціоністів, з яких у боях загинуло до тисячі осіб. Це найменш точна цифра в моєму підрахунку, вона ґрунтується не на документах, а на приблизній оцінці учасників радянської кампанії в квітні 1944 р. – згідно з ними, найбільші бої за участі допоміжних батальйонів точилися за Іслам-Терек (нині – Кіровське) та Бахчисарай. У першому брали участь 3 підрозділи кримських татар, у другому – один, лише полонених після першого зіткнення було взято понад 800 осіб.

Робота з виявлення вцілілих була розпочата 13 квітня 1944 р. і продовжувалася до самого закінчення депортації. Відповідно до телеграми Кобулова і Серова Берії від 20 травня загалом було заарештовано 5989 кримських татар з т.зв. «антирадянського елементу» (колабораціоністів, шпигунів, учасників самоуправління). Зрозуміло, що частину схоплених складали невинні, але зовсім вже необґрунтованою таку цифру назвати важко – під час спецоперації було вилучено півсотні мінометів, понад 600 кулеметів, 10 тис. автоматів і гвинтівок та 5 млн патронів. Частину цієї зброї залишили при відступі німці, а частину принесли з собою колишні колабораціоністи, що дезертирували зі своїх підрозділів.

Складемо отримані цифри. Загинуло та зникло в боях на боці Німеччини – 6-7 тис. (5-6 тис. в Європі і до тисячі – в Криму). Опинилося в таборах за співпрацю: 6 тис. з радянської території + 3,5 тис. з європейської = 9,5 тис. Врятувалося завдяки еміграції – 1,5 тис. осіб. Важливо зазначити, що в пізніших довідках НКВС стосовно депортованих кримських татар заарештовані колабораціоністи не фігурували.

«Вивезені всі»

Як це не парадоксально, сувора звітність НКВС дозволяє більш-менш точно простежити долю повоєнного кримськотатарського населення. Отже, під час першої хвилі депортації 18-20 травня виселено 191 044 осіб (180 тис. – «загальні» спецпоселенці, 6 тис. – новобранці в табори Головного управління формування резервів у Кахазстані та Сибіру, 5 тис. – спецконтингент на роботу в Московському вугільному тресті), не рахуючи заарештованих колабораціоністів, про що йшлося вище. У червні, під час виселення вірмен та греків, додатково виселено 3141 кримського татарина, якому пощастило врятуватися раніше (їх пізніше переоблікували разом із «загальними» спецпоселенцями – і вийшло 183 155 осіб.

Отже, сукупна кількість вигнанців (без арештантів) з-поміж кримськотатарського народу склала 194 185 осіб. Пізніше (на 1948 р.) від півтисячі до тисячі жінок-поселенок, чиї чоловіки-росіяни залишилися в Криму, були звільнені.

До речі, відповідно до обліку, проведеного НКВС у листопаді 1944 р., всіх спецпоселенців нараховувалося 193 865 осіб, що повністю підтверджує наші попередні викладки. «Недораховані» 320 осіб – це жертви внаслідок надсмертності при здійсненні депортації.

Окремо також слід згадати 589 кримських татар, які в принципі уникли депортації, і на 1949 р. вільно жили в СРСР. Це були ті кримці, що збігом обставин мешкали поза Кримом ще до війни, найбільше їх було в Україні, на Кубані та Північному Кавказі, а ось на півострові жив лише 1 (один!) представник корінного народу (неможливо стверджувати, але найвірогідніше це був хтось із родини партизана С. Усеїнова або самого Амет-Хана Султана, яким право на повернення було даровано владою ще у 1945 р.). Втім, як було зазначено вище, при обрахунках ми не брали їх до уваги.

Далі буде

Сергій Громенко, кримський історик і політолог

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції