Культура має бути імунітетом проти російської пропаганди – громадська активістка

Лідер громадського руху «Не будь байдужим!» Оксана Левкова побувала вже в 3 тисячах шкіл Донбасу. І вирушає туди знову – із фільмом «Холодний яр» і тонною книжок. Крім того, на Схід вона запрошувала діджеїв та сучасні рок-гурти. За словами Левкової, поки що у владі не розуміють: якщо сьогодні не працювати з хлопцем «N» в місті Краматорськ, то завтра він виросте сепаратистом. Тобто не бачать зв’язку між культурою і нацбезпекою. А саме культура, наголошує вона, має бути імунітетом проти російської пропаганди.

Оксана Левкова

Оксана Левкова: Уперше в житті за 10 років існування організації у нас поїздка за кошт Мінкульту. Це прорив. Ми ніколи в житті не отримували гроші від держави, ми збирали спільнокоштом, з простих людей, починаючи від слюсарів, закінчуючи підприємцями, які торгують нафтою.

На сьогодні є така програма міністерства – «Зброя культури». Ми їдемо на Луганщину. Ідеться про показ фільму «Холодний яр», знятого за народні кошти. Веземо його, а також тонну книжок і диски – у Сватове, Сєвєродонецьк, Лисичанськ і Старобільськ. Раніше ми вже побували в 11 містах півдня і сходу України. До нас сходяться на покази і місцеві інтелектуали, і активісти, і освітяни, і школярі, і студенти. Сприймають чудово. Бо є попит на ідентичність на Донбасі і в Криму.

Ми книжки возили тоннами завжди. Останній рік я на «Новій пошті» вже прописалася. Але вже диски і книжки – для нас це банальність, рутина. Є більш веселі і драйвові речі, ми возили діджеїв із гуртів «Тартак», «ТНМК», «Бумбокс» наприклад, в Донецьк. Возили рок-музикантів. Літвечори влаштовували – Сергій Жадан, Сашко Ушкалов, Тарас Прохасько були там.

Більшість громадських організацій у сфері освіти і культури нарешті згадали, що в нас є Донбас, до якого теж бажано доїжджати. І Крим, до якого треба просочуватися. Але ж ми розуміємо, що треба було це все гарніше робити, при чому масово. А не проводити круглі столи в Києві, де переконані переконують переконаних.

Гріх так казати, але саме Майдан і війна активізували нас до такого рівня, що кожен четвертий українець уже брав участь у волонтерських ініціативах. Хоча в США – кожен третій є волонтерам.

Дуже важливо висвітлювати білоплямні теми з історії України. Наголошувати на тому, що, ми з росіянами братами в жодному столітті не були. Метрополійна, імперська, експансіоністська потуга, намір лишаються і нікуди не поділися. Треба цьому опиратися якраз через культуру. Культура в нашому випадку має бути імунітетом проти пропаганди російського штибу.

Міфи, які є в суспільстві, долати важко, але це можливо. Не насильно, а культурними просвітницькими проектами.

Ми веземо матеріали (відеоуроки, цікаві матеріали, креативні методички) тоннами на Схід. Важливо фізично доправляти ці матеріали – неможна думати, що в нас все існує, бо воно в «Ютюбі».

До чого ж ми дійшли зі своєю толерантністю і політоректністю українською, що керівники військкоматів кажуть: а хлопці проти росіян не хочуть воювати, допоможіть! Везіть нам щось! І ми це все тягаємо на плечах.

Попит на українське на Сході зріс. Цитую вам одного з викладачів Луганського університету, що переїхав до Старобільська: «Везіть нам все»!» Книжки, фільми, танцюристів (не гопака, а сучасного танцю). Кіровоградський університет нещодавно відвідала. Прекрасні хлопці в стилі реггі відтворюють вірші Ліни Костенко.

Так само Шевченка начитують репом, і це нормально. Якби донбаська молодь саме так сприймала культуру (вірніше так її б їй подавали), то українськість винятково з салом-шароварами, калиною-сопілкою не асоціювалась би. І тоді б дитина кожна розуміла, що бути українцем – це нормально, а не «відстійно». Але ми це проґавили, держава проґавила.

Сашко Положинський

Молодь Донбасу і молодь Києва нічим не відрізняється. Молодь однакова скрізь у тому сенсі, що вона хоче легких форм, маю на увазі, в сенсі просвітництва. Вона хоче розваг, вона хоче веселощів, а не занудства.

У нас є різні-різні товариства, які звикли видавати фоліанти. А навіщо дітям фоліанти, підліткам Донбасу? Дітям потрібно про Мазепу писати сленгом молодіжним, що ми свого часу робили. 50 тисяч книжок роздали по Україні. Їм потрібні якісь значки, футболочки, рок-концерти імені гетьманів. Попереднє міністерство чи міністри не бачили, що існують креативні, дуже мобільні групи активістів, які щось витворюють.

Останнім часом я вже прямо ходжу системно до підприємців, щоб профінансували українські фільми, саме фільми. У більшості я чую відповідь: «Вибачте, пані Оксано, гроші на АТО». Тобто, здебільшого люди не бачать зв’язок між культурою і нацбезпекою. Вони не розуміють що, якщо сьогодні не попрацювати з хлопцем «N» чи дівчиною «X» в місті Маріуполь чи в місті Краматорськ – він завтра виросте сепаратистом.

У нас був такий проект «СЕКС» «Сучасне епатажне креативне слово», в межах якого дівчата-філологи з Києво-Могилянської академії відвідували школи і розповідали саме про сучасну українську літературу. Тому що в голові середньостатистичного школяра закладено, що українською мовою можна говорити винятково про кріпацтво, сльози, соплі і так далі. А це не так, існує великий корпус класних сучасних текстів про «sex drugs rock-and-roll», що цікаво молоді. Дітям треба донести, що українською можна говорити і про це, а не лише про якісь надхмарні речі. І цей проект розповсюдився скрізь, по дуже багатьох областях, і в Крим я його завезла наприкінці січня минулого року. Дівчата кримські татарки, які є філологами українськими, щиро збиралися обійти десятки шкіл на півострові. Але вони не десятки обійшли, а напівпідпільно обійшли трошки менше.

Загалом із Кримом ми теж працюємо – і книжки туди завозяться, і флешки з фільмами. Адже до кожної людини, яка перетинає кордон, не приставиш «зеленого чоловічка», і над кожним учителем не буде стояти міністр освіти Російської Федерації і перевіряти, що він говорить.

Держава має об’єднувати між собою громадських активістів діяльних і дієвих, а не мертвих, які існують тільки на папері, які хочуть сидіти в теплому офісі, попивати каву і нікуди звідти не рухатись. Це просто жахливі громадські активісти, хай тоді не дискредитують звання громадського активіста. Стратегічні речі має виконувати держава, при всій моїй неповазі до чиновників, мені здається, правильно зараз зробили в Міністерстві культури. Одних скеровують в одні міста (активістів із культурними проектами), інших – в інші міста. І друга річ, остання, яку дуже важливо зараз робити, все-таки шукати, створювати такий перелік підприємців, які можуть підфінансовувати українську культуру в майбутньому.

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода