Нещодавно у кримських ЗМІ промайнуло повідомлення, що «фронтовики» ЗНФ (Загальноросійського народного фронту) в рамках акції «Ім'я героя – школі» ініціювали присвоєння середній школі в селищі Приморське біля Феодосії імені Олександра Преснякова. «Ми обговорили деталі акції про присвоєння Приморській середній школі №11 імені Героя Радянського Союзу Олександра Преснякова з педагогічним складом, із радою школи, представниками громадської та ветеранської організацій і дійшли висновку, що це було би правильним», – цитували при цьому активістку кримського регіонального штабу ЗНФ Світлану Самойленко.
До цього додавалася куца інформація про самого Преснякова. Наприклад, що під час Великої Вітчизняної війни Пресняков зробив 370 бойових вильотів, при цьому особисто потопив у Балтійському морі 5 транспортів і 3 тральщики, а ще на аеродромах знищив 5 літаків супротивника. І що в боях зі зняття блокади Ленінграда він розбомбив штаб німецької дивізії.
Якби кілька разів особисто не зустрічався з генерал-лейтенантом морської авіації Пресняковим, зокрема останнього разу – влітку 2009 року, буквально за кілька місяців до його смерті, ймовірно, і не звернув би увагу на цю приурочену до ювілею Перемоги новину. І особливо на припущені авторами невеличкої замітки дві фактологічні неточності. А так вони «вилізли» на поверхню. По-перше, чомусь «за дужками» опинилася кількість бойових вильотів Преснякова в період радянсько-фінської війни 1939-1940 років, яка, як відомо, поза рамками Великої Вітчизняної. А по-друге, штаб дивізії Пресняков розбомбив за інших обставин, фактично випадково – під час повітряної розвідки над Литвою. Взагалі ж доля сина «ворога народу», «морського вовка», майстра торпедних атак, льотчика-випробувача зіткана з випадкових і детермінованих подій. Тому розширює уявлення про минулу війну і в чомусь розриває пропагандистські шаблони. Ті самі, до яких зараз намагаються повернутися в «патріотичному вихованні» кримської молоді. Власне, не тільки в цьому.
Олександр Васильович у свої 90 років досить вміло керував старенькою «Таврією»
Хоча тоді, шість років тому, Олександр Васильович спочатку вразив мене тим, що у свої 90 років досить вміло керував старенькою «Таврією». Принаймні, без проблем і навіть з «вітерцем» через загачений автомобілями центр літньої Феодосії вчасно доставив мене до тутешнього автовокзалу. А ще ветеран здивував відмінною пам'яттю. Оскільки епізоди своєї довоєнної юності і особливо фронтові бувальщини легко відновлював в подробицях. Неначе гортав сторінки своєї книги мемуарів «Над хвилями Балтики». Хоча за старою професійною звичкою деякі наведені ветераном факти я все ж звірив із розміщеними в Інтернеті достовірними джерелами. Але ніяких розбіжностей так і не знайшов.
З сайту «Герої України»
Олександр Пресняков – Герой Радянського Союзу (1944), генерал-лейтенант, учасник радянсько-фінської та Великої Вітчизняної воєн. Звання лейтенанта отримав передчасно в 1939 році. Здійснив близько півтисячі бойових вильотів. Особисто потопив 5 фашистських транспортів, два тральщики, два СКР (сторожові кораблі, – авт.) і підводний човен, в повітряному бою знищив 3 літаки супротивника. Після війни закінчив Військово-морську академію і Академію Генштабу. Командував авіаційним полком на Тихоокеанському флоті, потім – заступник командувача авіації флоту. У 1968 році призначений начальником Кримської філії Державного науково-дослідного інституту імені В.П. Чкалова (селище Приморське). Брав активну участь в організації та проведенні державних випробувань корабельних літаків і вертольотів, авіаційних корабельних комплексів і озброєння, систем приземлення і приводнення космічних апаратів. Нагороджений 14 орденами і більше ніж 30 медалями.
Холодний травень 1935-го
Начальник відділу кадрів училища по секрету порадив мені негайно зникнути з МосквиОлександр Пресняков
Навесні того року Пресняков тільки що закінчив Московське фабрично-заводське училище (ФЗУ) при дослідному заводі ЦАГІ (Центрального аерогідродинамічного інституту, – авт.) за фахом «авіаційний моторист». Для 16-річного Сашка воно стало лише сходинкою до давньої мрії – стати льотчиком. Проте сталось непередбачене. «На першотравневій демонстрації на Красній площі нам, фезеушникам, – розповідав мені Пресняков, – доручили нести портрети вождів – Сталіна, Молотова, Ворошилова, Кагановича тощо. Погода видалася жахливою – то дощ, то холодний пронизливий вітер. Ми страшенно змокли і замерзли. Маршрут колони на Тверську пролягав якраз повз наш будинок. Я запропонував друзям з училища на хвилинку заскочити до мене додому – зігрітися гарячим чаєм і переодягнутися. Щоб не тягнути портрети (вони були на довгих палицях) до під'їзду, на вулиці спорудили з них такий собі козирок. Але несподівано від пориву вітру наші «вожді» на марлевій основі хлюпнули в калюжу. Це був жах. Довелося їх зім'яти і викинути у сміття. Відразу після травневих свят мене як організатора «політичної провокації» виключили з комсомолу. А ще через кілька днів начальник відділу кадрів училища по секрету порадив мені негайно зникнути з Москви взагалі. Відразу ж розповів усе батькові. Він тоді працював у оргвідділі ЦК ВКП (б). Батько зробив усе, щоб мене швиденько зарахували мотористом школи полярних льотчиків у Миколаєві, яка перебувала в підпорядкуванні Головуправління Північного морського шляху. Десь через рік мене призначають техніком навчального літака У-2. Весь цей час я «діставав» начальника школи полковника Ванюшина, щоб мене перевели в курсанти. Самостійно підготувався до іспитів і свого таки досяг. На третьому курсі школу реорганізували у військово-морське авіаційне училище імені Леваневського. А перед самими держіспитами начальник училища повідомив, що нам, відмінникам, передчасно присвоюється звання лейтенанта з подальшим направленням у військові частини. Так я потрапив на Балтику, в Ригу».
Спокутування провини
Вранці 22 червня 1941 року пілот літака МБР-2 (морського ближнього розвідника) 41-ї окремої авіаескадрильї ВПС Балтійського флоту лейтенант Пресняков перебував на чергуванні над Ботнічною затокою. На зворотному шляху зустрів німецького колегу на винищувачі «Фокке-Вульф». Обидва як зазвичай привіталися помахом крил. І тільки після приземлення Олександра приголомшили звісткою про початок війни. А вже наступного дня він у парі з лейтенантом Кудряшовим вилетів на розвідку шосе в напрямку Мемеля (Клайпеди), щоб визначити лінію стику радянських військ з німецькими. Там було порожньо. Зате морських розвідників обстріляли з «Ерлікона» над селом Грабине. Тим самим німці себе викрили, інакше пілоти їх, можливо, і не помітили б. У селі стояли танки, автомашини і розташовувався штаб дивізії. МБРи знизилися приблизно до висоти п'ятнадцяти-двадцяти метрів і скинули на ворога по шість «соток» (стокілограмова бомба), хоча за всіма інструкціями це необхідно було робити на висоті не нижче за 600 метрів.
До частини надійшла «шифровка»: віддати Преснякова під трибунал. Ось і віддали
За цей успішний виліт Преснякова представили до ордена Червоного Прапора. Але замість нього трибунал флоту незабаром «впаяв» молодому офіцеру 8 років позбавлення волі з тимчасовою заміною тюремного ув'язнення відбуванням на фронт. А ще розжалував у званні до рядового. «Мій екіпаж, – пояснював мені Пресняков, – отримав завдання на командирській машині вилетіти в район, де наземна розвідка виявила групу німецьких танків. Приїхали на аеродром, а двигун МБРа не заводиться. Доповів інженеру ескадрильї, що полечу на своєму літаку. Машина через постійні струси двигуна перебувала тоді в резерві. Тому, коли вирулив і став злітати, двигун так затрясло, що з нього аж іскри посипалися. Ще б якихось 10-15 секунд, і я зумів би сісти в поле неподалік аеродрому. А так ми «гепнулися», в результаті чого травмувався мій радист. У штаб ВПС з подачі заступника командира ескадрильї, з яким у мене були досить натягнуті стосунки, доповіли, що я нібито самовільно проник в літак будучи сильно напідпитку. А ще перед цим побився з матроським патрулем. Повна нісенітниця. Тим не менш, до частини надійшла «шифровка»: віддати Преснякова під трибунал. Ось і віддали. Але все закінчилося тим, що командир сказав: «Зробиш п'ятнадцять вильотів – і ми пошлемо на скасування судимості». Але комісар ескадрильї не погодився: «Які п'ятнадцять? Не менш тридцяти, бо п'ятнадцять він за дві ночі зробить». Але мені було все одно, коли мене зіб'ють. До того ж, я був сином «ворога народу» – батька заарештували в кінці 1939-го, а мене самого після цього три місяці протримали під домашнім арештом за те, що не захотів від нього відмовлятися (через це Пресняков пізніше не отримає другу Зірку героя, а тільки орден, – авт.). У підсумку з мене зняли судимість за сорок бойових вильотів».
Надійний «Бостон»
Згодом Преснякова перевели в 1-й гвардійський мінно-торпедний авіаполк. Спочатку він літав на Іл-4, а навесні 1943 року пересів на американський штурмовик «Бостон». Ці літаки Балтфлот і СРСР в цілому отримував завдяки ленд-лізу. Вони мали потужне озброєння – чотири гармати і два великокаліберні кулемети. За словами Преснякова, в Москві, а потім і у флотських майстернях їх пристосували під бомбардувальники-торпедоносці. Для цього в бомболюки поставили великий бензобак, а під крила – тримачі для торпед і великих бомб. Такими переробленими машинами озброїли всю першу ескадрилью, де Преснякова призначили заступником командира. Її укомплектували випускниками військових училищ. «Ми, – розповідав Олександр Васильович, – навчили хлопців літати над морем, в хмарах, вночі, з бомбами, мінами, а потім і торпедами. І тільки після цього, восени 1943 року, на «Бостонах» почали торпедні удари. Це була ціла наука. Зближення з ціллю відбувалося на висоті 5-7 метрів над рівнем моря. Тоді приблизно половина вогневих засобів кораблів конвою не могли вести по нам прицільну стрільбу. Перед самим кораблем в зоні інтенсивного вогню я мав зменшити швидкість літака до 240-250 кілометрів на годину, потім різко «підстрибнути» на бойову висоту метрів 25 і скинути торпеду. Якщо ці параметри не витримують, торпеда йде не під тим кутом, тому зламається або зариється в ґрунт. Якщо в атаці маневруєш по горизонту, не потрапиш».
Самого Преснякова, виявляється, на «Іллюшині» збивали тричі.
Саме завдяки надійному американському «Бостону» він вижив на тій війні і здобув головні свої перемоги
Двічі після цього він дотягував до рідного аеродрому, а в третьому випадку посадив машину в тилу ворога і потім три доби добирався до своїх. Виходить, що саме завдяки надійному американському «Бостону» він вижив на тій війні і здобув головні свої перемоги в повітрі і на морі. Чому ж не дозволив, щоб американські фахівці в 2006 році обладнали для українських морських піхотинців тренувальний центр на полігоні під Старим Кримом? Поясню: Олександр Пресняков разом з місцевими «вітренківцями», козаками та іншими проросійськими активістами заблокував тоді американських військових інженерів у Феодосійському морпорту. Однак моя «історична» логіка несподівано привела ветерана у справжній ступор. А далі викликала гнівну тираду про «проклятих, підступних» американців, які розвалили СРСР». З оглядкою на поважний вік співрозмовника довелось моментально змінити тему. А зараз подумалось: можливо, і добре, що та протестна акція у Феодосійському порту увінчалася успіхом.
Дачні «розборки»
Виявляється, служба на сонячному півострові не входила в післявоєнні плани Преснякова. Знову ж, усе сталося випадково. Після закінчення академії Генштабу в кінці 50-х він отримав призначення на посаду заступника командувача авіації Тихоокеанського флоту. Непогані перспективи, кар'єрне зростання, довірчі відносини з начальством і підлеглими. Ідилія тривала, поки родина не придбала дачу. «Моя дружина, – зізнався генерал, – розводила там квіти. Вони у неї пишно квітли і розросталися. Дружина командувача теж любила квіти. Наші дачі знаходилися по сусідству. Але вони у неї чомусь чахли. Моя дружина мала необережність їй відверто сказати, що мовляв за рослинами треба доглядати самому, а не доручати це матросам. Наступного дня приходжу на службу, а командувача ніби підмінили. Звертається до мене офіційно, за військовим званням, хоча до цього ми спілкувалися винятково як друзі, на «ти». Через деякий час він наполегливо порадив мені взагалі шукати нову посаду, бо відтепер ми «не спрацюємося». Так що довелося дзвонити в Москву, штаб авіації ВМФ. Там мій колишній командир полку запропонував рівнозначну посаду начальника Кримської філії науково-дослідного інституту імені Чкалова (донедавна Державного авіаційного науково-випробувального центру ЗС України)».