Минув вже рік з того моменту, як з Криму почали виїжджати громадські діячі та журналісти, активні бізнесмени і звичайні, але не байдужі, люди. З них мало хто повернувся назад.
Перші дні для нас, переселенців, усе було стресом: вибір житла для оренди, похід до супермаркету або соцслужб. І сам переїзд мав доволі негативний характер. Погодьтеся, одна справа, коли хтось їде за кращим життям, знаючи, що завжди можна повернутися додому в разі невдачі, і зовсім інша, коли всі мости вже спалені і хочеш-не хочеш, а ти змушений залишитися в незнайомому місці, яким би воно не виявилося. І підспудно весь час точить свідомість одна думка: шляху назад немає. Хоча, можливо, саме завдяки цій установці адаптувалися переселенці в нових місцях досить швидко. Місцеві зізнаються, що кримчани влилися в суспільство досить безпроблемно і зараз, на відміну від «донецьких», ніхто їх навіть не помічає. Ні на вулицях, ні в компаніях, поки вони самі не скажуть про свою кримську прописку.
Ми перестали згадувати Крим як щось рідне. Нашого Криму вже немає. А той, який є, – це вже не той Крим
Спочатку переселенці рахували «круглі» дати: тиждень на новому місці, місяць, два місяці, півроку... У багатьох кожна така дата супроводжувалася пляшкою вина або чогось міцнішого. Без алкоголю деколи обійтися було неможливо. Адже після від'їзду з дому на багатьох очікували нові потрясіння, пов'язані з родичами або з бізнесом в залишеному Криму. Але знаєте що? У березні, коли виповнився рівно рік із того моменту, як моя сім'я живе на материковій Україні, ми елементарно забули про цю подію і її вже ніхто не відзначав. Ми перестали згадувати Крим як щось рідне. Нашого Криму вже немає. А той, який є, – це вже не той Крим.
Маленький синочок однієї моєї знайомої-переселенки на питання, чи повернешся ти в Крим, якщо він знову стане українським, дуже мудро відповів: «Я більше не хочу в Крим. Там тепер живуть люди, які нас ненавидять».
Варто визнати: у той час як для частини переселенців Крим залишається причиною страждань, для інших він – не більш ніж частина історії, до якої більше ніколи не хочеться повертатися
Мене останній рік перслідували ті ж думки. А зараз я навіть кинула думати про Крим у цьому ключі. Варто визнати: у той час як для частини переселенців Крим залишається причиною страждань, для інших він – не більш ніж частина історії, до якої більше ніколи не хочеться повертатися і яка може снитися тільки в страхіттях.
Та й навіщо повертатися, якщо ті місця, куди переїхали кримчани, здебільшого цікавіші, культурніші й облаштованіші? Не знаю жодного переселенця, який би сказав, що в Криму було краще. Порівнюють зазвичай окремі аспекти, і найчастіше півострів виграє тільки щодо погоди.
Природно, що життя наше на нових місцях не настільки райдужне, і періодично підкидає то одну, то іншу проблему. Сьогодні ті переселенці, які обрали Україну, напевно, відчувають себе анітрохи не краще, ніж ті, хто на пташиних правах живуть в інших країнах і є іммігрантами. Влада раз у раз створює і без того незахищеному прошарку населення якісь сюрпризи: то дозволять банкам блокувати рахунки кримчан, то визнають недійсною довідку переселенця без печатки міграційної служби. У підсумку у своїй власній країні люди відчувають себе практично безправними іммігрантами. При цьому цивільні обов'язки переселенців нічим не відрізняються від інших жителів країни: на фронт їх забирають на тих же підставах, податки з них беруть такі ж, на комунальні послуги пільги не дають, а соціальні виплати, належні переселенцям, в останні місяці до всіх навіть не доходять.
Навіть з урахуванням усіх цих проблем, список яких, напевно, буде поповнюватися, мало в кого виникає бажання повернутися назад у Крим
Але навіть з урахуванням усіх цих проблем, список яких, напевно, буде поповнюватися, мало в кого виникає бажання повернутися назад у Крим. А це яскравий показник того, як ці люди уявляють собі сьогоднішнє життя півострова. Так, нам сьогодні економічно складно, та, щотижня ми стикаємося з бюрократичними перепонами, так, багато хто позбувся свого житла. Однак ми не боїмося вільно висловлюватися в «Фейсбуці», наші журналісти не очікують візиту міліції після виходу критичної статті, наші громадяни помалу вчаться вирішувати бюрократичні питання без дачі хабарів, наш український паспорт поважають за кордоном і де б ми не опинялися в іншій частині Планети, ми відчуваємо доброзичливе ставлення.
Відмінна риса всіх переселенців із Криму якраз і полягає в здатності ставити свободу вище за фінансовий добробут, а наявність вільного ментального простору – вище за наявність простору фізичного. Тепер перед нами в рівній мірі відкритий майже весь світ, і, втративши Крим, ми придбали набагато більше. Тепер ми знаємо ціну власної волі і ніхто з нас більше не вважає її нестерпно високою.
Настя Дрозд, блогер, кримчанка
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції