Російський музикант Андрій Макаревич на зустрічі з шанувальниками у Мінську розповів, що не читає книг, перекладених з іноземних мов, що у Криму його вважають власником вілли на узбережжі і що його перестали кликати у журі КВН. Закритий концерт лідера «Машины времени» відбувся у білоруській столиці у час, коли «нормандська четвірка» у Мінську домовлялася про припинення вогню на Донбасі. Під час виступу Андрій Макаревич відповідав на питання із залу.
– Якою ви бачите Росію через 10 років?
– Ви знаєте, події настільки прискорюються, час настільки ущільнюється, у геометричній прогресії буквально, що мені важко собі уявити, як виглядатиме світ за 10 років. А 10 років – це щось недосяжне для моїх фантазій. Я, в усякому разі, дуже хочу, щоб ця жахлива ситуація з Україною закінчилася. Надія є завжди. Тому що, якби надії не було, я б, напевно, взагалі всім цим не займався. Живемо у дуже динамічний час. Росія рік тому і сьогодні... Так, сьогоднішній маразм – це небо і земля. Це правда. З боку все завжди видніше. Знаєте, навіть зсередини видно, необов’язково зі сторони. Зсередини теж дуже добре видно.
– Правда, що Путін помирився з Вами і ви сьогодні летіли у літаку разом?
– Ну, по-перше, Путін зі мною не сварився. Особисто. І я з ним теж. По-друге, він на своєму літаку, я на своєму...
– Андрію, Ви багато подорожуєте. Яке найулюбленіше чи навпаки місце на планеті у вас? Де б Ви порадили побувати обов’язково?
– Тут дуже важко давати поради, бо я не знаю, що саме вас цікавить. Хтось любить ходити по пустелі, хтось мріє до Північного полюсу дійти, хтось любить джунглі, хтось опускається під воду, хтось ходить у гори. Я не можу назвати якесь улюблене місце на Землі, тому що життя дуже коротка штука, і шкода витрачати його на те, щоб кілька разів повертатися в одне і те ж місце, яким би прекрасним воно не було. Тому що у кінці життя ти зрозумієш, що ще дуже багато не побачив. Мені цікавіше побачити щось, чого я не бачив раніше.
– Андрію, у Вас багато пісень про море. У Вас є яхта, Ви ходите в море?
– Я завжди відчуваю зовсім особливе почуття у Балаклаві, у Балаклавській бухті. Там є реально цікаві місця для пірнання, тому що у бухти давня історія. Там стояли британці свого часу, там стояли росіяни, і там на дні багато чого цікавого лежить. Я там дружу з місцевим дайвером. І ось ми сидимо на березі, і проходить прогулянковий катер. І звідти у цей рупор голосно говорять: «Ми проходимо Балаклавську бухту. Праворуч на горі вілла Андрія Макаревича ...» Я так сиджу, думаю, і не скажеш їм же нічого, вони пливуть... Люди фотографують, дивляться. Ні, у мене немає яхти, немає літака, слава тобі, Господи.
– А як Вам Білорусь?
– Я Білорусь обожнюю з кількох причин. Навіть якщо не говорити про те, що вся моя рідня по батьківській лінії саме із Західної Білорусії. Просто я тут часто буваю у гостях, а ви прекрасно розумієте, що коли ти приїжджаєш у гості, то тобі намагаються показати і подарувати найкраще, а внутрішні свої проблеми ховають. Це природно, ми самі теж так робимо. Тому я знаю Білорусь з найкращої сторони, для мене це якийсь абсолютно рай у сенсі природи.
Ви природу бережете краще, ніж Росія – це дійсно так. Я дуже засмучуюсь, коли повертаюсь назад. Для тієї природи, що у вас у п’яти кілометрах від міста, у нас треба їхати кілометрів за 80, щоб знайти, і все одно буде загиджено, на жаль.
Я витрачав багато сил і часу на те, щоб це якщо зовсім не зупинити, то хоча б зменшити. Я підозрюю, що це у нас така спадщина від кочівників, яка нам дісталася, а вам ні. Ви все-таки ближче до Європи у цьому сенсі. А кочівник паскудить без жалю, бо вранці він сяде на коня і поїде на нове місце. І це залишається в генах, на жаль.
– Що для Вас означає поняття «російськість»?
– Не знаю. Я ніколи не замислювався над цими речима. Також, що таке «білоруськість», що таке «англійськість», я не дуже це знаю. Напевно, це якраз те, що люди відчувають, словами це висловити неможливо, це якесь відчуття своєї землі, своїх предків, які у цій землі лежать, свого повітря, своїх друзів, своєї мови.
– Як Ви сприймаєте свої пісні у перекладі на білоруську мову?
– Оскільки білоруська мова, загалом, не дуже далека від російської, я в усякому разі можу розуміти, наскільки це далеко від оригіналу і наскільки це близько до оригіналу. Взагалі, коли ти бачиш переклад того, що зробив, на іншу мову, це завжди приємно. Це лестить твоєму самолюбству – отже, десь цікаво за межами твоєї країни. Але з білоруською простіше.
Коли я дивлюся, наприклад, пісні, перекладені на іврит, я нічого не можу зрозуміти. Я не можу оцінити якість. Мені кажуть: ось цю пісню добре переклали, а ось цю не надто. Це говорять люди, які знають дві мови. Доводиться вірити на слово.
Я, до речі, досить давно перестав читати іноземну літературу, тому що у мене раптом виникло відчуття, що я читаю не письменника, а перекладача. А мова – це все-таки музика слів. І можна цю музику дуже скалічити і самому того не помітити, якщо у тебе зі слухом не дуже добре. Тому краще в оригіналі.
– Чи запрошують Вас зараз у КВН?
– Ні, мене у КВН зараз не запрошують. Я Олександра Васильовича (Маслякова) розумію. Йому Путін подарував театр чудовий для КВНу. У них не було приміщення свого, а тут така історія почалася з Україною. Ну і він думає, що йому зараз незручно мене запрошувати в журі. Я на нього не ображаюся за це.
– Андрію, Вам не хочеться вже виїхати кудись у будиночок біля моря?
– Знаєте що, я продовжую себе почувати абсолютно вільною людиною, тому якщо мені захочеться це зробити, я це зроблю. Я сподіваюся, що мені ніхто не завадить. Поки, мабуть, занадто багато всього мене тримає тут, у себе вдома, і у вас, і взагалі у тих місцях, де я буваю. Це мої друзі, це відчуття того, що, загалом, я не у порожнечу це все співаю. І я не хотів би з цим розлучатися.
Оригінал публікації – на сайті Радио Свобода