Смотрю на Крым, на Родину свою,
И думу думая, сквозь слезы я пою:
Кто сирота – он, милый Крым,
Или народ мой, разлученный с ним?
Ці рядки з вірша «Криму» належать Ленуру Ібраїмову – поетові, активному учаснику кримськотатарського національного руху, політв'язню... Життя його було коротким і надзвичайно драматичним...
1 жовтня 1939 року в Ялті, в сім'ї Ваапа Ібраїмова та Поліни Романовської, народився хлопчик, якого назвали Ленур. Сім'я незабаром розпалася, а згодом почалася війна. Поліна з двома дітьми переїхала до Сімферополя.
Гульнара Бекірова, історик
У 1944 році кримських татар депортували з Криму. Ленура ця доля оминула – мати була росіянкою, а він сам жив під її прізвищем. У 1946 році Ленур пішов до школи. Все у нього складалося непогано, але... з часом він дізнався, що батько його кримський татарин, а народ, до якого він належав – насильно позбавлений батьківщини і несправедливо вигнаний з рідної землі. Тонка, чуйна людина, поетична натура, Ленур сприйняв долю свого народу трагічно.
Після ухвалення Указу від 5 вересня 1967 року, який нібито знімав обмеження місця проживання для кримських татар і на папері, але не в дійсності, реабілітував народ, кримські татари масово почали намагатися повернутися на батьківщину. У цей час Ленур знайомиться з багатьма своїми співвітчизниками і вливається в ряди національного руху. Він їздить Кримом, фіксуючи факти облав і виселень кримських татар, яких влада категорично відмовляється прописувати в Криму, готує матеріали для інформаційних бюлетенів і, звичайно, пише вірші, які незабаром стають відомі його землякам кримським татарам:
Ленур Ібраїмов - кримськотатарський поет, активний учасник кримськотатарського національного руху, політв'язень
Нам Родина нужна, как в голод ломоть хлеба,
Как сердце беспокойное в груди!
Або такі рядки:
Нет, я рожден не тридцать лет назад.
Я сотни лет брожу по Перекопу.
Я защищаю свой очаг и сад.
Я в гости принимаю всю Европу.
9 жовтня 1968 року в квартирі Ленура Ібраїмова працівниками спецвідділення Управління КДБ при Раді міністрів УРСР у Кримській області був проведений обшук «з метою виявлення документів, листів, записів та інших предметів». Були вилучені особисті документи та зошити з віршами Ібраїмова і друкарська машинка. В ході наступного обшуку, 11 травня 1971 року, у нього були вилучені зошити з віршами, «Траурна інформація № 69»; «Екстрена інформація»; «Протест молоді міста Бекабада (Узбекистан)»; «Звернення до громадян СРСР»; «Відкритий лист недалекому другу».
А через кілька днів, 20 травня 1971 року, із Сімферополя Ібраїмов виїхав до Ташкенту, де після прибуття був заарештований. Його справа незабаром була об'єднана зі справою Айше Сеїтмуратової, заарештованої в червні 1971 року.
Айше Сеїтмуратова, ветеран кримськотатарського національного руху
Викладач Самаркандського університету Сеїтмуратова вже була судима в травні 1967 року за участь в кримськотатарському національному русі, провівши близько дев'яти місяців у слідчому ізоляторі КДБ СРСР в Лефортово. Незважаючи на це, вона не відмовилася від руху. Через два місяці після суду, 21 липня 1967 року, Айше серед народних представників брала участь у зустрічі в Кремлі з головою КДБ СРСР Юрієм Андроповим, Генеральним прокурором СРСР Романом Руденком, міністром внутрішніх справ СРСР Миколою Щолоковим. 20 червня 1971 року вона була заарештована знову, при обшуку у неї вилучили зошит із віршами, документи руху.
Ібраїмова та Сеїтмуратову звинувачували у виготовленні та розповсюдженні матеріалів, що ганьблять радянський лад (ст. 191-4 КК УзССР – еквівалент ст. 190-1 КК РРФСР). Наприкінці липня Ташкентським судом Ленур Ібраїмов в 1971 році був засуджений до 2 років позбавлення волі, а Айше Сеїтмуратова – до 3 років.
Сеїтмуратова відбувала термін у мордовських таборах Барашево та Явас, (звільнилася з ув'язнення 15 червня 1974 року), Ібраїмов – в таборі під Ташкентом (звільнений 28 лютого 1973 року).
От уже воістину – «бувають дивні зближення»...
Як видно, в таборі Ленур Ібраїмов познайомився з дисидентом-священиком Павлом Адельгеймом – особистістю вельми незвичайною.
Павло Адельгейм
Павло Адельгейм – священик, вбитий психічно хворим москвичем 5 серпня 2013 року у його власному будинку в Пскові, – за численними свідченнями, був людиною незвичайної душевної чистоти й благородства. Син репресованих батьків, після арешту матері він жив у дитбудинку, потім разом з нею перебував на примусовому поселенні в Казахстані. У 1956 році Павло вступив до Київської Духовної семінарії, але був виключений з політичних мотивів. У 1964 році, після закінчення Московської духовної академії, призначений священиком в місто Каган Узбецької РСР.
А через п'ять років заарештований за поширення самвидаву за статтею 190-1 («поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад»). У нього знайшли вірші поетів Срібного століття: Ахматової, Цвєтаєвої, Мандельштама, Волошина. Протягом року він перебував у внутрішній в'язниці КДБ в Бухарі. У 1970 році був засуджений на 3 роки таборів за звинуваченням у «наклепі на радянський лад». У 1971 році, через заворушення у ВТУ селища Кизил-Тепа, втратив праву ногу. Звільнився з ув'язнення інвалідом в 1972 році.
Очевидно, в таборі священик і активіст кримськотатарського руху познайомилися і почали спілкуватися. Як результат – вірші, які вони присвятили один одному.
Ось який вірш присвятив Адельгейм Ібраїмову:
Ленур Ібраїмов - кримськотатарський поет, активний учасник кримськотатарського національного руху, політв'язень
Белый Крым застелил виноград,
как беда.
Только вам не вернуться назад
никогда.
Память в сердце,
как нож вонзим –
Ярким солнцем
охваченный Крым.
Слёзы нашей
общей беды
В горькой чаше
морской воды.
Родина, руки твои целовать
и глаза,
Только мне до тебя достать
нельзя.
Родина, отнятая,
но моя!
Вам – только слёзы,
чужие края.
Сердце – тебе,
огневой херувим,
Далекий, но
незабываемый Крым!
Дивно проникливі рядки, які свідчать про те, що які б не були відмінності, люди духовно близькі, здатні до співчуття, завжди зрозуміють один одного...
Ленур Ібраїмов після закінчення терміну повернувся до Криму, де був позбавлений права займатися викладацькою роботою, зазнав цькування. 12 березня 1986 року він помер у Сімферополі.
До повернення його народу в Крим – у чому поет ніколи не сумнівався – залишалося зовсім небагато:
О май грядущий вижу я –
Народ вернётся в край родной.
Так возвращается солдат –
Избит, изранен, но живой.
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу