За відомостями українських військових, Москва нарощує військову присутність у північному Криму, немов готуючись до відкриття нового фронту. Соцмережі і сайти переповнені картами, на яких вказані стрілками подальші напрямки ударів – і на схід, і на захід, і на північ: загалом, Росія має намір затопити Україну зі свого, так би мовити, армійського резервуара – з Криму.
Таким чином з тим, чим так насолоджуються багато кримчан в окупації – «як добре, що у нас не війна», доведеться розлучитися. Якщо в Москві захочуть, в Криму буде війна – він стане найближчим тилом, а потім, чого доброго, і місцями боїв. Саме місцями боїв стане Крим, якщо у військ агресора щось не вийде. А не вийти може багато чого, зокрема і повноцінне прикриття в Криму, і навіть якщо не буде масштабної диверсійно-партизанської війни, влада зробить все можливе, щоб населення відчуло себе в прифронтовій зоні. Порожні полиці для молока здадуться дрібницею – йтиметься про постійну комендантську годину, облави і черги за ліками. Можна ще уявити тисняву на керченській переправі – зі скиданням слабких і жінок у крижане море.
Якщо в Москві захочуть, в Криму буде війна – він стане найближчим тилом, а потім, чого доброго, і місцями боїв
Все буде саме так, якщо російським військам не вдасться стрімким розгортанням миттєво дістатися кордону з Ростовською областю. Але навіть і після цього виснажливе утримання зруйнованого Південного Сходу створить, скажімо так, малокомфортні умови кримчанам. І про це не заважало б задуматися тим із них, хто зараз із захопленням спостерігає міць російської зброї, що передислоковується кримськими дорогами. Їм слід було б молитися, щоб Путіну не спало на думку реалізувати цей, прямо скажемо, цілком реалістичний план. Реалістичний в частині тієї легкості, з якою Путін може віддати наказ використати кримське угруповання.
Але вже і зараз кримчан втягують у війну – причому в цілком конкретну, а не ту, що на екранах телевізора. У Криму циркулюють розмови про вербування чоловіків боєздатного віку для війни з Україною. Після кількох проведених розмов в цьому переконався і автор статті – так, вербують тих, хто має військову спеціальність. Називається навіть сума гонорару – близько півтори тисячі доларів, але респонденти не змогли сказати, за скільки це – за тиждень, місяць чи півроку. Справа в тому, що всі ті, з ким вдалося поспілкуватися, відмовилися їхати на війну, і багато в чому через те, що їм нічого толком не пояснювали.
Вербують через знайомих, через різні напіввійськові організації, словом так, як це відбувається зараз і в Росії. Дорослі чоловіки, з сім'ями та доходами, не могли домогтися від вербувальників ніякої конкретики – ні про місця, куди їх пошлють, ні про частини, ні про завдання. Загалом, повний бардак, навіть пропозицію оформити як слід не можуть – так вирішили сержанти запасу. Крім того, вони були, м'яко кажучи, здивовані – їхати воювати з українською армією, з якої вони йшли в дембель пару років тому. Але, як бачимо, настільки тонкі психологічні моменти окупаційними властями не враховуються.
Бути окупантом, який не може не припускати, що скоро все рішучим чином зміниться і партизани-диверсанти дійсно з'являться – для цього потрібно мати міцні нерви. І вони здали
Багато хто звернув увагу на посилення в останній місяць поліцейського тиску. Це торкнулося, в першу чергу, кримських татар, а також проукраїнських активістів – найпомітніший епізод трапився з відомим блогером Єлизаветою Богуцькою, а також зі священиками Української православної церкви Київського патріархату. Всі разом і кожен випадок окремо цілком можна пояснити: так, скажімо, тиск на кримських татар, ймовірно, є проявом «кримськотатарської політики» нової влади, вони переконалися в неможливості схилити на свій бік лідерів Меджлісу і серед них взяли гору репресивні настрої (про це нещодавно говорив Мустафа Джемілєв), або ж вирішити, що візити співробітників ФСБ до священиків УПЦ КП пов'язані із заявою їх патріарха Філарета про те, що Путіним оволодів диявол.
Богуцька пов'язує своє затримання і обшук будинку з наближенням виборів – напевно, у неї є ґрунтовні доводи так думати, тим більше, що колаборантський уряд заздалегідь панікує і стягує всі сили для забезпечення спокою в день голосування. Все це грає або може грати роль – окремо і в кожному окремому випадку, але все разом складається в картину повної недовіри до населення окупованої території. Гучно заявляючи про те, що «Крим – це частина Росії», на практиці Москва та її політична поліція ставиться до кримчан як до населення захопленої території – і це населення може опинитися за спиною їхніх солдат.
Багато хто звернув увагу на один з останніх блогів Єлизавети, де вона говорить про розчарування кримчан новою владою і про те, що багато хто з нетерпінням чекає звільнення і повернення українських сил. Багато хто візьме в руки зброю, вважає вона. Зараз я можу уявити собі, як якийсь російський особіст або генерал прочитав цей текст і уявив Богуцьку ідеологом партизанщини. І, відчуваючи себе на захопленій території, піддався страху і наказав затримати слабку, але сміливу жінку. Бути окупантом, який не може не припускати, що скоро все рішучим чином зміниться і партизани-диверсанти дійсно з'являться – для цього потрібно мати міцні нерви. І вони здали.
Такі вони, будні окупації: за кожним кущем зачаїлися агенти Києва, а боєздатні чоловіки не хочуть воювати зі вчорашніми товаришами.
Андрій Кириллов, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції