Поведінку політичних і церковних керманичів Росії супроти України протягом останніх місяців цього року було передбачено майже дві тисячі років тому. Апостол Матвій у своєму Євангелії попереджав: «Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині – вовки хижі» (Матвій 7.15).
На жаль, велика частина громадян України в щось таке повірити не хотіла. Але факти – річ уперта.
Документальне свідчення правдивості цієї притчі подає, серед іншого, фільм відомого у світі словацького кіномитця Павла Барабаша про незайману природу словацьких гір. У серії фільмів під назвою Tatry є і цікава картина про поведінку зголоднілого вовка «Волання дичавини».
Щоб на високогірному пасовиську якомога ближче підійти до своєї жертви – вівці, вовк, як висвітлює фільм Барабашa, спершу вивалявся в овечих екскрементах. Нейтралізував власний (вовчий) запах, щоб таким чином йому було легше накинутися на свою жертву. Коли «наївна» вівця збагнула цей вовчий трюк, було вже пізно...
Так воно і з сучасними російськими вовками в овечій одежі в Україні.
Довготривале заколисування українців, що вони – «братський народ», про «вічну дружбу», про Україну як осереддя «Святої Русі», і що «Київ – це наш новий Єрусалим, серцевина нашого життя», та інші «компліменти» в цьому ж дусі, наприклад, від патріарха РПЦ Кирила, мали на меті одне: знищити інстинкт самозбереження «українських овечок», щоб згодом їх стригти і рвати. Про це свідчить російська агресія на українському Донбасі.
Євангельська притча про вовків в овечій шкурі, це не байка, а реальність нашого часу. Вона викриває сучасних московських окупантів без ряси і тих, у рясах, що поводяться по-вовчому. Безпардонна брехня Путіна про те, що війська Росії не воюють на території України є тому прикладом.
Після окупації українського півострова Крим російськими «зеленими чоловічками» Путін невдовзі зізнався, що це були російські військові.
У Криму розпочалися переслідування віруючих не московського православ’я та мусульман. Заохоченням стала заява апологета відродження російської імперії, патріарха Кирила, який 14 березня 2014 року назвав ворогами усіх, хто хоче «розділити наш народ, і особливо відірвати південні й західні російські землі від єдиного «русского мира». Цю мантру Кирило в різних варіантах повторює вже принаймні 20 років. Ще 1994 року він (тоді в ранзі так званого «міністра закордонних справ» Московської патріархії) сказав: «Церква сприймає розпад єдиної держави (СРСР) як трагедію. Тому ми (московський патріархат) вважаємо, що будь-які розумні зусилля, спрямовані на відновлення Вітчизни, це благо. Росіяни, українці, білоруси – це єдиний народ». Ось тобі «розумні зусилля» одного з реставраторів російської імперії!
Сказано це було ще до того, як Путін пролляв крокодилячі сльози над розвалом СРСР, назвавши це найбільшою трагедією ХХ століття.
Ось «задушевні» обійми тих, що пройшли школу НКВД-КГБ. Треба ще приклади?
На початку червня цього року так званий «народний губернатор» угруповання «Донецька народна республіка», що визнане в Україні терористичним, Губарев, заохочений заявою Кирила, сказав, що російських найманців-терористів на війну в Україні благословила Російська православна церква, бо «це війна за «русский мир». Це війна за «Новоросію». «Це війна за свободу від фашизму українського», – заявив російський нацик, у минулому член неонацистської організації «Русское национальное единство», яким керує горезвісний ще з часу московського путчу Олександр Баркашов.
Активно стежить за подіями в Україні, вірний слуга патріарха Кирила священик Ілій (Ноздрін), що мешкає у підмосковному Пєрєделкіно на території патріаршого подвір’я. Наприкінці травня він публічно закликав Христа, Богородицю, Архистратига Михаїла і всіх святих визволити «малоросів від западенців і американо-бандерівської смути».
Православний сталініст отець Ілій, як повідомляє інформаційне агентство РІСУ, є духовником, чи пак сповідником патріарха Кирила. Все стає на свої місця. Тепер всім ясно, якими етичними цінностями живе Московський патріарх і керівництво РПЦ.
Нове це – призабуте старе
У червні 1996 року, на п’ятиріччя своє інтронізації попередник Кирила, патріарх РПЦ Алєксей ІІ клявся: «Рука об руку с государственной властю, Церковь будет вести Россию к Величию и Мощи». Це було сказано під час Першої Чеченської війни. Благословляючи російських православних на війну з «невірними» Ічкерії, Патріарх демонстрував, якою важливою є для Російської православної церкви симфонія, просто нерозривний зв’язок між церквою і державою.
Без цього зв’язку з царством кесаря РПЦ ніколи в історії не діяла, Завжди активно брала участь у «собіранії» чужих земель.
У липні 1927 року місцеблюститель патріаршого престолу РПЦ митрополит Сергій (Страгородський) самовільно, без погодження з іншими ієрархами-колегами, оприлюднив Декларацію лояльності РПЦ до сталінського режиму. В цьому документі мовиться, що радості радянської влади є радостями Російської православної церкви, а невдачі влади є невдачами РПЦ. Це був акт її моральної капітуляції перед Сталіним.
Восени 1942 року, з нагоди 25-річчя більшовицької революції цю лояльність було продемонстровано знову. У вітаннях, надісланих до Кремля, повідомила газета («Правда» 9. 9.1942), митрополит Сергій назвав тирана «богоизбранным вождем воинских и культурных сил» СРСР.
Митрополит Сергій помер 1944 року, а патріархом було обрано Алєксея (Симанського), котрий на початку ХХ-го століття очолював Тульське відділення антисемітського й шовіністичного «Союзу Русского народа». Після свого обрання новий патріарх Алєксей І закликав свою паству коритися і вірно служити «богоустановленной власти», Сталіна («Правда» 7.2.1945).
Хай живе брехня, якщо вона в інтересах держави
Російська православна церква завжди дбала про пишноту обрядів, церемоній, тобто зосереджувала увагу на зовнішніх атрибутах своєї діяльності. Навчання віруючих Євангельських правд було для неї чимось другорядним. Про це свідчать такі дані.
Згідно з результатами соціологічних опитувань, проведених в Росії наприкінці березня цього року, 54% опитаних громадян Російської Федерації вважають, що державі дозволено брехати у ЗМІ якщо це в її (державних) інтересах. Дані опитування російського «Левада-Центру» свідчать про те, що 58% громадян Росії вважають правильним дати терористам в України зброю, а 31% висловився за введення російських військ до України.
Це страшні результати. Це показники діяльності РПЦ в середовищі своїх православних овечок. Стає моторошно.
Російська православна церква на початку ХХІ століття дозволяє своїм віруючим брехати, якщо йдеться про інтереси держави. Пересічний віруючий це розуміє так: якщо держава має право брехати в її інтересах, то я, її простий громадянин, також маю право так чинити, зокрема, коли йдеться про інтереси мої і моїх дітей. Як тут не згадати відому народну мудрість часів совдепії: хто не краде в державі, обкрадає свою сім’ю...
Чого ж дивуватися «простим смертним», якщо лицемірить сам святіший РПЦ Кирило. На офіційному сайті Московської патріархії він оприлюднив 14.08.2014 року листа до предстоятелів Православних церков, в якому звинуватив «розкольників» (УПЦ КП) та «уніатів» (УГКЦ) у нищенні «канонічного православ’я» в Донецькій та Луганський областях. Наступного дня цей лист із невідомих причин зник з усіх сайтів РПЦ. Через кілька днів там з’явився текст листа до ООН, до Ради Європи та ОБСЄ з проханням патріарха Кирила захистити «православних християн Східної України». Патріарх просить авторитетні міжнародні організації протидіяти «спробам уніатів і розкольників нанести шкоду канонічному православ’ю в Україні».
Весь цивілізований світ бачить, що найбільшу шкоду віруючим на Донбасі й в Україні взагалі завдає путінський режим Росії його всебічна підтримка терористів на Сході України.
1918 року уродженець Києва філософ Микола Бердяєв написав: «Московський шовінізм у московській церкві – це суто московська національна її прикмета. Московська церква насичена московським шовінізмом від гори до споду і в минулому, і в сучасному».
У цій церкві, начебто було охрещено і сучасного керівника Росії Володимира Путіна, як він сам про це каже. Виникає запитання, чому патріарх РПЦ Кирило, як духовний батько, не впливає на своє чадо – православного керманича Росії Путіна.
Українці ж повинні знову і знову пам’яти слова Тараса Шевченка: «якби ви вчились так, як треба, то й мудрость би була своя»... Знали б, хто твій справжній брат, а хто вовк в овечій одежі.
Іван Гвать, дослідник, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції