Мені соромно за керівництво Росії, за народ – російська письменниця Улицька

Публікація есе Людмили Улицької «Європо, прощавай!» у німецькому тижневику «Шпігель», певно, дала російській владі привід для негайної реакції. Через кілька днів після виходу журналу (неповний переклад або переказ статті з’явилися в російських ЗМІ), в ІТАР-ТАСС з дивним поясненням була скасована прес-конференція письменниці, запланована у зв’язку з присудженням Улицькій– а вона один із небагатьох російських сучасних авторів, яких добре знають за кордонами колишнього СРСР – Австрійської державної премії з європейської літератури.

У написаному для «Шпігеля» тексті Людмила Улицька жалкує про те, що Росія «перебуває в стані війни з культурою, цінностями гуманізму, свободою особистості», про те, що країна «хвора агресивним невіглаством, націоналізмом та імперською манією величі»: «Мені соромно за наш парламент, неосвічений і агресивний, за уряд, агресивний та некомпетентний, за керівників країни, іграшкових суперменів, шанувальників сили та хитрості, мені соромно за всіх нас, за народ, який втратив моральні орієнтири». Із ЛюдмилоюУлицькоюспілкувалася Російська редакція Радіо Свобода.

– Кілька тижнів тому я отримала пропозицію провести прес-конференцію в ІТАР-ТАСС. Я трошки здивувалася, бо це агентство – таке пафосне і дуже офіційне місце. Зазвичай, я в такі місця не потрапляю, але я погодилася. Вони склали якийсь певний список журналістів, яких, зазвичай, запрошують на такі зустрічі, але за дві години до початку прес-конференції, мені зателефонували та сказали, що вона скасовується, через те, що в будівлі прорвало трубу. Я швидше здивована тому, що мене запросили, ніж тій обставині, що трубу «прорвало».

– Ну, організаторів прес-конференції, напевно, виправили товариші «згори» після Вашої публікації в «Шпігелі»?

– І я дуже їм співчуваю, чесно кажучи, тому що потрапити в таке становище – досить неприємно. Вони явно хотіли поговорити про австрійську премію, оскільки це досить цікавий сюжет (Улицька – перший російський автор, який отримав престижну європейську нагороду за півстоліття її існування – ред.). Мабуть, їх осмикнули... Не стану цього напевно стверджувати, оскільки я не сантехнік та стан труб в цьому залі не перевіряла, але у мене таке враження, що організаторів дійсно осмикнули.

– Раз у мене є така можливість, я своїх формально колег із ІТАР-ТАСС виручу: що б Ви хотіли сказати російським журналістам?

– Я, чесно кажучи, все, що хочу сказати, – кажу. Нещодавно я давала інтерв’ю Дмитру Бавільському, це «Часкор», якісь мої матеріали розміщені на сайті російського ПЕН-Центру. Так що я відповідаю на питання, коли мені їх ставлять. У мене зовсім немає бажання займатися «усною діяльністю», тому що я все-таки вважаю, що моя професія трохи осторонь від актуальної політики, але проте, коли мені ставлять запитання, я на них відповідаю.

– Ваша публікація в тижневику «Шпігель» – це і є відповіді на деякі з тих питань, які стоять перед Росією, про відносини Росії та Європи. Але чому Ваш текст сповнений таким глибоким песимізмом?

– По-перше, я засмучена тим, що цей текст потрапив в російські засоби масової інформації в такому поганому перекладі. Мабуть, це був автоматичний переклад, бо це не мій оригінальний текст, а текст зворотного перекладу. Так що перше засмучення – з приводу кострубатості перекладу, але тут вже нічого не поробиш. Але взагалі нічого нового в цьому тексті я не повідомила, чи не зробила ніяких відкриттів. Це точка зору, яку поділяють багато моїх друзів, і вона дійсно сповнена песимізму, тому що сьогоднішня московська політика така: ми віддаляємося від Європи, і це дуже погано. Маятник, подібно якому російська політика 300 років хитається – ближче до Європи, далі від Європи, – має певну амплітуду рухів туди-сюди, і ось зараз ми перебуваємо, мабуть, на максимальному віддаленні від Європи.

Сподіваюся, що в якийсь момент маятник хитнеться в інший бік, і ми все-таки знайдемо спільні з Європою позиції. Росія не може розвиватися поза європейською концепцією, я не думаю, що Росія зможе організувати для себе «третій шлях». Сьогодні зроблено вибір між Європою та Китаєм – на користь Китаю і, на жаль, ми йдемо шляхом, який навряд чи принесе Росії добробут, успіх, повагу. Це напрямок убік третього, четвертого, вже й не знаю якого світу, і це сумно, на мою думку.

– Ви, письменник, вже не перше десятиліття займаєтесь вивченням загадок російської душі. Те, що зараз відбувається в країні, Вас якимось чином здивувало?

– Швидше дуже засмутило. Моя поїздка за отриманням в Австрію виявилася цікавою ще й тому, що я потрапила на відкриття Моцартівського фестивалю в Зальцбурзі, на якому були присутні та виступали багато політиків, зокрема, президент Австрії та міністр культури Австрії. Я вперше почула від політиків високого рангу таку думку (мені відому, втім, але вперше я це з вуст політиків почула), що взаємини між культурою та політикою – як у подружжя в давньому шлюбі: вони постійно сваряться, але не можуть один без одного існувати. І в наш час – це сказав президент Австрії Хайнц Фішер – політика дуже потребує корегування з боку художників, у критичному висловлюванні, в деякому вкладі діячів культури в політичний рух світу. Це мене вразило, бо я вважаю, так воно і є. Але в нашій країні ми цього зовсім не бачимо, не чуємо і, мабуть, ніколи не почуємо. А культура між тим абсолютно необхідна для політики!

– Як Ви оцінюєте позицію російських діячів культури у зв’язку з тими проблемами, які Вас так глибоко хвилюють?

– Якраз про це і йшлося на відкритті фестивалю. Там була чудова доповідь австралійського історика КрістофераКларка про витоки Першої світової війни, і він говорив про те, з яким піднесенням європейська культурна еліта підтримувала цю війну. Навіть такий видатний вчений, який змінив уявлення світу про людину, Зигмунд Фрейд, був вельми натхненний і говорив про те, що ніколи не відчував себе австрійцем до такої міри, як після початку Першої світової війни. Зрозуміло, відкат стався дуже швидко, у Фрейда на війні загинули два сини, і вся європейська еліта зазнала гірке розчарування. Націоналістичний ажіотаж, який охопив європейську еліту перед Першою світовою війною, римується з тим, що ми зараз бачимо у нас в країні. Захоплення перед мілітаризмом схлине, але питання в тому, яку ціну заплатять наше і наступне покоління за це безумство. Тому що, звичайно, це шлях до Третьої світової війни.

– У Вас є відчуття, що порядних людей менше, ніж здавалося?

– Ви знаєте, я дуже щаслива людина, у мене чудові друзі. В колі моїх близьких друзів панує повна однодумність. Що ж до людей, які сьогодні так палко підтримують мілітаристський дух, то, мені здається, вони теж не всі однакові. Одні знаходяться на службі у держави; будучи діячами культури, вони керують театрами, оркестрами, іншими різними установами та безпосередньо залежать від бюджетів, від урядових дотацій та й взагалі дуже пов’язані з державою. Вони, зберігаючи свої колективи, іноді змушені говорити зовсім не те, що думають. Але є й якась кількість людей, які щиро підтримують цю абсолютно божевільну, на мою думку, політику. Що робити, така російська історія, так вона складається...

– «Російські патріоти» люблять складати тепер списки «ворогів російського народу». Очолює ці списки Андрій Макаревич, є там і колектив Радіо Свобода. Якщо Вашого імені в цьому переліку немає, так тільки тому, що люди, які складають такі списки, погано вміють читати. Якщо навчаться, як слід – Вас теж туди внесуть. Чи не лякає така перспектива?

– По-моєму, я вже давно в цих списках, але я на букву «У», тому, мабуть, Ви просто не дочитали до кінця... Ні, це мене не лякає. Більш того, я навіть вважаю, що режим, при якому ми всі сьогодні існуємо, дуже м’який до своїх супротивників. Противників якось не дуже багато, і я думаю, що вистачило б лише на один залізничний ешелон. Це мій давній спір з друзями – скільки треба ешелонів, щоб із Москви вислати кудись на схід людей, які не підтримують сьогоднішню політику? Я щиро вдячна нашій державі за те, що поки вона ще нас не садить. Хоча деяких, особливо великих любителів мітингувати, все-таки вже садять – людей 70, по-моєму, політв’язнів в Росії сидять – але загалом це за російськими мірками м’яка політика. Я досить добре знаю історію; я знаю, як легко будь-яку маленьку тенденцію перетворити на загальнонародний рух із великим вереском схвалення.

– У Вас є якийсь особистий зв’язок із Україною? Або для Вас ця країна – просто частина загального, в тому числі радянського, минулого?

– Мої бабуся та дідусь жили в Києві, з Києвом пов’язане життя моєї родини. В Києві досить велика кількість моєї далекої рідні поховано, Київ для нашої сім’ї – це ще і Бабин Яр. Але сама я в Києві бувала досить мало, у мене там немає особливо близьких друзів, я б сказала так: нічого особистого. Тим не менш, все, що відбувається, викликає жахливе засмучення, і головне – відчуття, що наслідки помилок, які зараз відбуваються, будуть розсьорбувати не одне покоління росіян та українців.

– Як Вам у цій непростій ситуації пишеться? І про що пишеться зараз?

– Нещодавно, я почала писати роман, як сподіваюся, останній, вже за обставинами віку, але перервала роботу на півроку, тому що померла моя подруга Наташа Горбаневська. В останні місяці я займалася тим, що укладала збірку її пам’яті, і це було для мене надзвичайно важливою роботою, яка мені принесла відчуття прощання з людиною, з якою я більше 50 років дружила. Якесь проникнення, прохід нашим спільним і несумісним життям був для мене надзвичайно важливий. Книжка, як мені здається, вийшла дуже хороша, вона вже здана до видавництва та вийде до грудня, до річниці Наталчиної смерті. Зараз я знову беруся за свою дуже повільну та довгу роботу. У Москві я майже не працюю, зазвичай з міста їду, бо тут телефон дзвонить, щось весь час відбувається, щось комусь потрібно, великий гамір. Ось поїду у вересні, попрацюю десь поза Москвою.

– Чи не скажете хоча б у кількох словах, про що роман?

– Ні, не можу! Знаєте, роман – це завжди така велика історія, що в двох словах все одно не опишеш. Сюжет пов’язаний з історією моєї родини, зокрема.

З дозволу Людмили Улицької та редакції тижневика «Шпігель» ми пропонуємо вашій увазі оригінальний текст есе «Європо, прощавай!»:

Європо, прощавай! (Зальцбурзькі враження)

Зальцбург, чарівна табакерка, ідеальне туристичне місто, в якому час ніби зупинився – уява домальовує картину колишнього, вимерлого та ностальгічно прекрасного життя. Річка Залках, що відливає зеленню, кам’яний зріз гори, фортеця на вершині, пара монастирів, кілька соборів, університет – все ті ж, що і в давнину.

Місто-міф, місто-фантом, місто-вимисел. Місцеві жителі носять форму – портьє, офіціантів, покоївок, за спинами яких зрідка зринають ковпаки кухарів. В полі зору кілька виряджених в Моцарта жебраків в синтетичних перуках, з маленькими Скрипочками, і кілька жебраків, вже не ряджених: тутешні цигани, біженці зі Східної Європи... Тільки вони і нагадують про сьогоднішній день.

Із аеропорту в готель привіз мене шофер з такою зовнішністю та з таким англійською, що дати йому чайові я не наважилася. Мене поселили в готелі «Захер», старовинного та розкішного, того жанру, якого цурається моя душа інтелігента, – тут пахло «старими грошима», старомодною розкішшю, Австро-Угорською імперією, таємним та вичерпали себе романом аристократії та буржуазії. Впізнавання колишньої імперії почалося прямо від порога, а закінчилося на прем’єрі опери Моцарта «Дон Жуан». Але між цими подіями, вранці того ж дня відбулося відкриття фестивалю.

Тема його – сторіччя Першої світової війни, її незасвоєні уроки. І про це мені більш за все хочеться розповісти. Збираючись на цей урочистий захід, я запитала моїх давніх німецьких подруг та колег – перекладачку Ганну-Марію Браунгардт та редактора КрістінуЛінкс – а чи не взяти мені з собою книжечку для читання, щоб не померти від туги? Вони-то прекрасно знають, що у мене від офіційних промов починаються мігрень, алергія та депресія одночасно. Але книжечку не взяла – з ввічливості. Відкрився захід виконанням австрійського гімну. Я, як і всі інші глядачі, встала. І подумала – добре вам, австрійцям, музика вашого гімну Моцартівська, а слова гімну написані в 1947 році пристойною людиною, Паулом фон Прерадовичем.

І тут я випробувала легку заздрість: нашого-то гімну, російського, ми давно соромимося. Перший його варіант, на музику композитора Александрова, написав Сергій Михалков, поет-царедворець, в 1944 році. Слова були потужні: «Нас виростив Сталін на вірність народу, на працю й на подвиг він нас надихнув...» Коли Сталіна розвінчали, той же Михалков підправив текст – замість Сталіна поставив «партію», здогадайтеся яку... Із 1955-го по 1970-й співали про партію... З 1971-го по 1991-й виконували гімн без слів, гола і бадьора музика Александрова будила по радіо всю країну в 6:00 ранку... З 2000 року узаконили ще раз підправлений текст: все той же Михалков, професіонал з професіоналів, помусолив свій спритний олівець, замінив одну пару слів на іншу, замість «партії» вставив слово «Бог» з великої літери, як тепер у нас, у свіжоправославній країні, прийнято, і тепер ми знову при гімні. І автор, і композитор «почили в Бога», так що важко тепер припустити, хто буде робити поправки до наступного... Втім, історія нашої країни розвивається такими колами і зигзагами, що скоро, здається, можна буде ще раз освіжити гімн, повернувшись до Сталіна...

Поки я роздумувала, два чудових актора читали діалог з дивного твору «Останні дні людства» Карла Крауса, одного з пророцтв про загибель людства, написаного між 1915 і 1919 роками... Що сталося зі світом, якщо він згадав знову про пророцтва столітньої давнини? Я слухала виступи керівників Австрії – глави землі Зальцбург, міністра культури, президента республіки і переймалася все більшим подивом, яке абсолютно незрозуміло громадянам європейських країн: це були промови культурних освічених людей, і були вони набагато більш схожі на промови університетських професорів, ніж на виступи партійних функціонерів, до яких ми звикли від народження.

Йшлося про взаємодію культури та політики, це були роздуми про можливу загибель світу, зіставлення двох моментів історії – передвоєнного, початку ХХ століття, і теперішнього, початку ХХI. Всі, хто виступав так чи інакше торкалися цієї теми: ентузіазм народу, гучне схвалення війни в колі європейських інтелектуалів початку століття, рідкісні голоси протесту... І головне - нечуваний підйом націоналістичних настроїв в суспільстві. При зіставленні цих двох історичних точок кидається в очі їх небезпечна схожість: той самий підйом націоналізму в різних країнах, експлуатація поняття «патріотизм», вигодовування настроїв національної винятковості та переваги...

Я, живучи в Росії, це відчуваю особливо гостро. Я не займаюся політикою, але кажу те, що я думаю, в тих випадках, коли мене питають. Саме з цієї причини мене визначили в «п’яту колону», звинувачують у тому, що я ненавиджу свою країну, і виправдовуватися мені нерозумно і неплідно. У мені немає ніякої ненависті – є сором та безсилля. Політика Росії сьогодні – самогубна та небезпечна – являє собою загрозу в першу чергу для Росії, але може виявитися тригером нової, Третьої світової війни. По суті, вона вже йде. Локальні війни в Чечні, в Грузії і тепер в Україні – її пролог. А епілог швидше за все писати не буде кому.

Саме в цей день, стежачи за виступами австрійських керівників, я повернулася до моїх давніх роздумів про природу держави, природа якої, подібна до природи ракової пухлини. Демократія, у якої є свої небезпечні сторони, проте єдиний механізм, який в змозі боротися з цією властивою будь-якій державі властивістю. Є строго обмежені обов’язки, яке суспільство делегує державі, уряду, людям, що знаходяться при владі. Держава за своєю природою має тенденцію до самозбереження – вона вживає величезні зусилля, щоб бути вічною та незмінюваною. Держава пускає в ріст метастази в ті області, які їй не належать, в культуру, підпорядковуючи її своїм інтересам, у приватне життя людини, намагаючись маніпулювати свідомістю. Чим вище рівень демократії, тим більша гарантія контролю суспільства над державою. В наш час, коли виник потужний механізм управління народними натовпами за допомогою тотальних засобів масової інформації, держава прагне взяти під контроль або привласнити собі всі ЗМІ. Саме це сталося в нашій країні. В цьому і є головна небезпека демократії – в умовах авторитарного режиму вона легко стає «керованою»...

Австрійські політики говорили саме про те, що більш за все мене переймає: про взаємостосунки політики та культури. Але найбільш точно та обґрунтовано виступив австралійський історик КрістоферКларк, автор глибокої праці «Сомнамбули. Як Європа йшла на війну», що дав блискучий аналіз передвоєнної ситуації в Європі. Захват і наснагу, яку відчули навіть видатні інтелектуали Європи після початку Першої світової війни, говорять тільки про те, що навіть дуже розвинений інтелект програє мощі природної агресії, закладеної в людині, легко потрапляє в мережі націоналізму, особливої винятковості свого народу. Навіть Зиґмунд Фрейд був засліплений блиском цієї величі. Людина, яка написала за кілька років до початку війни «Плата за цивілізацію – почуття провини і невдоволення, випробовуване людьми через тиск своїх первісних інстинктів і нездатності впоратися з ними», після оголошення війни пише захоплено: «Я ніколи не відчував себе в такій мірі австрійцем, як зараз». У нього залишався час для роздумів: під час Першої війни він втратив двох синів, а Друга світова змусила його покинути настільки улюблену Австрію... Але в ті роки захват Фрейда поділяли Томас Манн, Музіль, Гофмансталь, що бачив у війні очищення від буржуазності та застою. Так люди культури, завжди працювали противагою політики, зраджували своє призначення, нехтуючи власними моральними орієнтирами. Вибір сьогодні стоїть не між війною та миром, а між війною та повним знищенням людства. Світ сьогодні розділився не так на білих та чорних, євреїв та арабів, мусульман і християн, бідних і багатих, освічених або неосвічених, а на тих, хто це розуміє, і на тих, хто відмовляється це розуміти.

Цивілізація зайшла в глухий кут: агресія, закладена в природу людини, що не приборкана досягненнями науки, освіти, пізнання, мистецтва. Здавалося, що культура може приборкати цю самовбивчу пристрасть до самознищення, але боюся, у людства вже не залишилося часу... Сама по собі цивілізація, її видатні технічні досягнення нічого не означають, окрім можливості провести повне взаємознищення в короткий термін. Нам вже не звалити провини на містичні сили зла, Диявола з його прислужниками – в недавньому фільмі «Фауст» великого режисера Сокурова людині поставлений новий діагноз, якого Гете не знав: зло, яке живе в глибинах людської душі, перевершує все, що християнське богослов’я приписувало Дияволу.

Людина перемогла Диявола по концентрації зла та більше не має потреби в застарілій концепції інфернальної природи зла, справляючись власними силами. Йозеф Остермайер, міністр культури Австрії, згадує імена тих, хто підняв свій голос проти Першої світової війни, – Стефана Цвейга, Оскара Кокошко, Берту фон Зутнер. Це було незначна меншість, але ніхто сьогодні не може передбачити, як повернувся б розвиток Європи, якби цієї точки зору дотримувалася в той час більшість інтелігенції.

Програма відкриття Зальцбурзького фестивалю триває. Звучить музика Ріхарда Штрауса, пісні на музику Антона Веберна. І музика продовжує цю розмову про життя та смерть. Іншої теми в сьогоднішнього мистецтва вже немає. Наприкінці вечора президент Австрії Хайнц Фішер вимовив слова величезної важливості: «Сьогодні немає такого протиставлення культури та політики. Люди культури виступають часто проти політики, проти неонацизму. Політика та культура як партнери в багаторічному шлюбі: «сваряться, конфліктують, але існувати одне без одного не можуть; це дуже важливо, щоб художники зберігали критичне ставлення до дійсності». Вустами австрійського президента, політика вперше на моїй пам’яті апелює до культури. Може бути, вже пізно.

Останнє, що хотілося мені б сказати: я живу в Росії. Я російський письменник єврейського походження і християнського виховання. Моя країна сьогодні оголосила війну культурі, оголосила війну цінностям гуманізму, ідеї свободи особистості, ідеї прав людини, яку виробляла цивілізація впродовж усієї своєї історії. Моя країна хвора агресивним невіглаством, націоналізмом та імперською манією. Мені соромно за наш парламент, неосвічений та агресивний, за уряд, агресивне і некомпетентне, за керівників країни, іграшкових суперменів, шанувальників сили та хитрості, мені соромно за всіх нас, за народ, який втратив моральні орієнтири.

Культура зазнала в Росії жорстокої поразки, і ми, люди культури, не можемо змінити самогубної політики нашої держави. В інтелектуальному співтоваристві нашої країни відбувся розкол: знову, як на початку століття, проти війни виступає меншість. Моя країна кожен день наближає світ до нової війни, наш мілітаризм вже поточив кігті в Чечні та в Грузії, тепер тренується в Криму та в Україні. Прощай, Європо, боюся, що нам ніколи не вдасться увійти в європейську сім’ю народів. Наша велика культура – наш Толстой та Чехов, наш Чайковський та Шостакович, наші художники, артисти, філософи, вчені – не змогли розгорнути політики релігійних фанатиків комуністичної ідеї в минулому та жадібних безумців сьогодні.

Триста років ми, люди культури, харчувалися з одних джерел – наш Бах та наш Данте, наш Бетховен та наш Шекспір, – ми не втрачали надії, але сьогодні нам, людям російської культури, тієї її малої частини, якій я належу, залишається сказати тільки одне: «Прощавай, Європо!»

(Передрук із сайту Російської редакції Радіо Свобода, переклад Ольги Беци)