«Росія, слава богу, не входить до жодних альянсів, це теж значною мірою застава нашого суверенітету, будь-яка країна, яка до альянсів входить, відразу частину свого суверенітету віддає, і далеко не завжди це відображає національні інтереси тієї або іншої країни», – відзначив, виступаючи на засіданні Ради безпеки Росії 22 липня Володимир Путін.
У цих словах російського президента спостерігачі побачили очевидне протиріччя фактам: Росія не просто входить до альянсів, вона їх створює. Це і СНД, і союзна держава Росії та Білорусі, і Євразійське економічне співтовариство, і Митний союз, і Євразійський економічний союз, що з'являється на наших очах, і Організація договору про колективну безпеку… То хіба цей список недостатній для того, щоб говорити про Росію як про активного учасника найрізноманітніших альянсів, зокрема і військових? Проте мають рацію не спостерігачі, а Володимир Путін. І заходи Російської Федерації у відповідь проти Заходу, що передбачають відмову від постачань харчових продуктів, лише підкреслили цю правоту російського президента.
Як вирішувалося питання про західні санкції проти Росії? Шляхом довгих, часто болісних консультацій між країнами – членами Європейського союзу: пошук компромісу, узгодження інтересів, згода з необхідністю загальних заходів
Як вирішувалося питання про західні санкції проти Росії? Шляхом довгих, часто болісних консультацій між країнами – членами Європейського союзу: пошук компромісу, узгодження інтересів, згода з необхідністю загальних заходів. Сполучені Штати і Канада, хоч і не є членами Євросоюзу, уважно стежили за цими консультаціями і прагнули ухвалювати рішення про власні санкції синхронно з Європою. І такий механізм зумовлений не лише вимогами політичної солідарності, але й прагматичними економічними інтересами. Між країнами Євросоюзу немає митниці, отже, однобічна заборона якоїсь продукції безглузда. Країни Євросоюзу не хочуть вводити санкції, які торкнуться інтересів одного з учасників об'єднання, не позначившись на інших – саме тому обираються сектори російської економіки, що дозволяють говорити про загальну відповідальність і пошук можливостей для компенсації. Словом, триває звичайний діалог між союзниками, які розуміють необхідність спільних заходів, але думають про інтереси кожного. Саме завдяки такому підходу Європейський союз і є привабливою моделлю для інших країн. Саме розуміння Сполученими Штатами цих особливостей функціонування Європейського союзу і робить Вашингтон важливим партнером для Брюсселя.
У російському ж випадку спостерігачі міркують над тим, чи приєднаються до санкцій Білорусь і Казахстан, а якщо ні, то чи існують важелі, які дозволять Росії заблокувати доставку небажаної продукції на свій ринок в білоруській або казахстанській обгортках. Адже питання не в механізмах блокування, а в тому, що ні Володимиру Путіну, ні будь-якому іншому російському керівникові навіть в голову не прийшло погоджувати санкції проти країн Євросоюзу з керівниками країн Євразійського економічного союзу, хоча митниці між Росією, Білоруссю і Казахстаном теж немає і виробники «заборонених» товарів можуть знайти нові механізми постачати свою продукцію на російський ринок.
Олександра Лукашенка і Нурсултана Назарбаєва, як яких-небудь російських губернаторів, просто поставили перед фактом: президент Росії вже вирішив, і вам залишається лише забезпечити його виконання. Не забезпечите – шукатимемо механізми для блокування доступу продукції на російський ринок. Про Євразійську економічну комісію та інші інтеграційні інституції ніхто навіть і не пригадав, тому що нічого цього насправді не існує.
Путін стверджує очевидне: Росія не має союзників. Вона має або конкурентів, або васалів, або ворогів
Путін стверджує очевидне: Росія не має союзників. Вона має або конкурентів, або васалів, або ворогів. Кремль розв'язав війну проти сусідньої України та анексував частину її території саме тому, що побачив у Майдані відмову від васальних стосунків – і автоматично перевів сусідню державу в категорію ворогів, з якими можна розмовляти лише мовою терору і диверсій. Кремль не бажає ні про що серйозне розмовляти з Лукашенком і Назарбаєвим, тому що старіючі керівники країн Митного союзу для Путіна – васали, які мають знати своє місце. Але домовлятися, шукати компроміс, знаходити розуміння – це «віддавати частину свого суверенітету». Це не по-путінськи.
Зараз всі ми стаємо свідками нового політичного експерименту: як довго може проіснувати країна без союзників, країна, що не бажає шукати компроміси з тими, кого вона оголошує ворогами, і яка зневажає тих, кого вона вважає друзями. Навіть у часи, коли російські імператори оголошували єдиними союзниками Росії армію і флот, дипломатія Санкт-Петербурга збивалася з ніг у пошуках справжніх партнерів, з якими можна було погоджувати інтереси і знаходити спільне розуміння «світового концерту». Але концерт, схоже, закінчений: блискуча ізоляція путінської Росії на світовій арені дозволяє її президентові грати винятково соло на бойовому барабані.
Віталій Портников, київський журналіст, оглядач Радио Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції