Сімферополь – Сейдамет Велієв зустрічає нас у новому будинку в Сімферополі, який буквально рік тому збудували його дочка і зять. До цього понад двадцять років він і вся його сім'я жили в Джанкої. Сьогодні Сейдамету-ага 78 років. Коли сталася депортація його народу, йому було 8 років. Він, син голови сільської ради, а після окупації Криму німцями – партизана, всю свою молодість чекав, що батько і дядьки повернуться. Але цьому не судилося статися. Досі сім'я не знає, як і де померли їхні родичі.
У травні 1944-го депортація застала сім'ю Сейдамета Велієва в одному із селищ недалеко від Алушти. Тоді в селі були тільки старі, діти і жінки. Всі інші були на фронті.
«Серед ночі прийшли і кажуть: «Збирайтеся, вас виселяти будемо». А куди – не знаємо, ніхто нічого не говорить. Сказали тільки йти на околицю села. Туди і пішли. Прийшли ми туди, а мати каже мені: «Іди додому, принеси річ, не пам'ятаю яку, що ми забули». Прийшов я туди, додому, а там вже вартовий стоїть, з автоматом, і не пускають мене і все! Так я річ ту і не зміг забрати. А ще пам'ятаю, як ми ще були там, на околиці, а нашу худобу вже гнали на пасовище, якісь люди господарювали в нашому домі», – з гіркотою розповідає Сейдамет-ага.
Дорога з Криму, згадує старий, була довгою і нестерпно важкою. Голод і смерті переслідували людей на кожному кроці.
«Битком, битком був набитий наш вагон. Душно дуже було. А ще пам'ятаю, як десь, ніби як у Казахстані, дідусь з нашого вагона вирішив заглянути в колодязь, який був недалеко від місця, де зупинився наш поїзд. Можливо, він хотів подивитися, чи є там вода, щоб набрати. Дідусь нахилився в колодязь і впав. А тут дали сигнал, що поїзд іде – так ми його там і залишили помирати. Ні, щоб дістати, не було такого, не дозволяли», – говорить Сейдамет-ага.
Чужина, а це був Узбекистан, теж зустріла кримських татар непривітно. Узбеки ставилися до нових людей обережно і часто – зневажливо, розповідає наш співрозмовник. Багато кримських татар померло саме там, у Середній Азії.
Коли хтось помирав з наших, нашим жінкам доводилося знімати з себе пояси, вкривати ними померлих, і так от їх несли ховати
«Привезли і вивантажили нас недалеко від міста Бекабада. Так от, у цьому Бекабаді так вмирали, що у війну так не вмирали! Мужиків немає. Одні узбеки поруч живуть. Наші люди – голі, обірвані. Коли хтось помирав з наших, нашим жінкам доводилося знімати з себе пояси, вкривати ними померлих, і так от їх несли ховати».
Дочка Сейдамета – Ельмаз Сейдаріфова – кожну історію про жахи депортації і тяготи на чужині, яку розповідали їй батько чи нині покійна мати – пам'ятає і розповідає вже своїм дітям. Жінка зі сльозами на очах запевняє, що ніколи не зможе пробачити і забути цей «жахливий злочин проти її народу».
«Мама розповідала і плакала. Пам'ятаю, як вона нам говорила, що їх заселяли в такі будинки, що даху не було. Вони з братиком одне до одного притискалися, а навколо шакали бігали, змії, очерети... Це був жах якийсь!».
Маленькій Ельмаз та її сестрам теж довелося нелегко. Кожен раз у школі або на вулиці інші діти вигукували їм навздогін «зрадники», від чого дівчата плакали.
Сейдамет Велієв з родиною
«Пам'ятаю, як у школі нас однокласники обзивали. У нашому класі було 13 кримських татар. Якось одна однокласниця вигукнула: «Ви всі зрадники». Так ми їй такий бойкот влаштували, що потім ходила і просила вибачення. Старша сестра зі сльозами приходила і питала: «Мамо, поясни мені, чому нас називають зрадниками. Чому нас так називають»? Батьки пояснювали нам, говорили, що з нами несправедливо вчинили».
Сьогодні сім'я Сейдамета Велієва часто збирається за одним столом, щоб згадати і помолитися не тільки за душі померлих і тих, хто не дожив до повернення у Крим, але й за майбутнє їхньої Батьківщини, яка сьогодні опинилася в непростій ситуації.