Історія ця сталася в сонному приморському містечку, коли за випадковою вечерею я опинився за одним столом із приятелями приятелів, малознайомими мені людьми, які, здавалося, весь свій вільний час проводять не на узбережжі, а біля телевізора – звісно, російського, якого ж ще, інших телевізорів не буває. Співрозмовники розповідали мені про жахи українського фашизму, «Правий сектор», який полює за євреями, і про те, що Україна скоро розсиплеться і взагалі це Росія, а українців вигадали американці, щоб насолити Путіну.
Сперечатися не хотілося, хотілося закінчити вечерю швидше. Я мляво зауважив співрозмовникам, що сам живу в Києві, з фашистами не стикався, «Правий сектор» за мною не полював, хоч я і єврей, а знаменитого Яроша я бачив один раз в житті, хоч начебто займаюся не рукоділлям, а політичною журналістикою.
Голова сімейства, літній чоловік, який дивився на згасаючий захід втомленим поглядом людини, яка розуміє в цьому житті все, що дозволило зрозуміти начальство, теж не був налаштований на конфлікт. Він потягнувся до мене з келихом.
– Та ну тебе заливати, хохол! Давай краще вип'ємо!
Я остовпів. Вперше майже за прожитих мною півстоліття мене сприйняли як етнічного українця – і це при тому, що я тільки що пояснив цьому самовдоволеному чоловіку, який не бажає нічого знати в житті, крім кількості вкрадених грошей, що я – єврей. Єврей. Жид, не хохол. Власне, жидом він би мене ось так, за загальним столом не назвав би – так, тут половина могла бути в антисемітах, але в пристойному суспільстві якось не дуже заведено, про євреїв у звичних виразах тепер у нас говорять тільки після того, як вони залишають застілля. А ось хохлом – запросто. І ніхто навіть бровою не повів.
Так я вперше відчув, що насправді відчуває українець, коли випадковий – або невипадковий – знайомий мимохідь ображає його, бо навіть не здатний зрозуміти, що з презирством ставиться і до людини, і до цілого народу. Це презирство, як отрута, розлита по Росії – і ним хворі майже всі, від Путіна, який привселюдно, на Петербурзькому економічному форумі називає «хохлом» свого дружбана Тимченка – і до мого приморського співрозмовника. І ця отрута небезпечніша за будь-який антисемітизм чи ненависть відносно кавказців, чи ксенофобію до гастарбайтерів з Центральної Азії – ненависть та ксенофобія, які стали суттю існування російського народу в останні десятиліття. Тому що, коли росіянин називає єврея «жидом» або кавказця «чорним», він знає, що він спеціально ображає людину. А коли він називає «хохлом» українця – для нього це просто ласкаве прізвисько, це все одно що назвати свою собаку Дімоном. І справді, не називати ж пса Дмитром Івановичем, пес він для того і пес, щоб мати прізвисько.
Якщо українець пропустить образливе прізвисько повз вуха – в картині світу стихійного російського шовініста взагалі нічого не зміниться. Якщо сам назве себе хохлом – викличе загальне розчулення і бажання запропонувати заспівати щось протяжне або станцювати гопак. А якщо обуриться – що ж, тоді його назвуть «бандерівцем» і захочуть стерти з лиця землі.
Я обурився – зрештою, у мене не було вибору, я просто зобов'язаний був захистити честь народу, серед якого виріс і живу. Я по можливості спокійно пояснив співрозмовникові, що він образив навіть не мене, а мільйони людей. Що я не етнічний українець, але добре можу зрозуміти, що відчувають самі українці, коли стикаються з подібним свинством – тому що знищення моїх співвітчизників теж починалося з несамовитих криків «бий жидів – рятуй Росію!». І від того, що зараз заради порятунку Росії знадобилося знищити інший народ, мій настрій не покращується.
Співрозмовник здивовано подивився на мене і запитав, що такого образливого й антисемітського я побачив у цьому заклику. Хіба я не знаю, що є євреї, а є жиди? Жиди – це хто...
Вечір переставав бути томним. Мій приятель, не бачив своїх знайомих кілька років, приголомшено дивився то на мене, то на них – і я розумів, що мені належить вислухати лекцію про те, як діє російська пропаганда на незміцнілі уми, і що достатньо кількох років просвітлення і просвіти й ми не пізнаємо Росію. Але я не хотів слухати лекцій. Насправді, я був щасливий.
Щасливий тому, що можна неодноразово повторювати на мітингах і в статтях «всі ми українці» – і самому собі не вірити. Тому що вони – і справді українці, а ти – жидівська морда. І навіть якщо самі українці, які пережили з євреями, вірменами, азербайджанцями, кримськими татарами, росіянами та іншими своїми співгромадянами полум’я і біль Майдану, побачать, що політична нація – це не кров і земля, а загальна любов до батьківщини і солідарність, для всіх інших ти все одно будеш не українцем, що б ти там не робив і не говорив. І ці всі інші обов'язково відокремлять мухи від котлет, а «хохлів» від «жидів».
Чоловік, який назвав мене «хохлом», мимоволі підтвердив те, про що я міг тільки здогадуватися, – українська політична нація відбулася і це помічають і ті, хто до неї належить, і ті, хто її любить і співчуває їй, і ті, хто її ненавидить. Українець на пострадянському просторі – це вже як синонім вільної людини, яка не бажає підставляти шию під панське ярмо. Гімн України – як «Марсельєза». Кров і земля більш не цікаві – ні нам, ні їм – тим, хто нас вбиває...
Через кілька днів я вже був у Києві. У маленькому банківському відділенні служить літня інтелігентна жінка, яка розповідала колегам про розмову з сестрою з Кемерово.
– І ось вона мені каже: ви там всі фашисти, «бандерівці», ви за Америку. Та ви ноги повинні цілувати Путіну, що він не скинув на вас атомну бомбу, раз ви по-російськи говорити не хочете! А я ж їй, дурі, подзвонила з днем народження привітати! А вона – атомну бомбу!
І перевівши погляд на мене, раптом запитала:
– А не можна відмовитися від «русской» національності? Я ж «русская»... Так соромно!
– А навіщо вам відмовлятися? – здивувався я. – Ви і є справжня «русская» просто тому, що ви – українка. Тому, що ви – вільні. Тому, що ви хотіли привітати свою сестру зі святом, а не скинути на неї бомбу. Нехай ваша сестра відмовляється. Яка вона, до біса, «русская»?
Адже для того, щоб бути «русским» – як, втім, українцем, євреєм чи ще ким-небудь, – потрібно для початку бути людиною, а не звіром. Це і є найбільша державна таємниця сучасної Росії.
Віталій Портніков, київський журналіст, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають судження самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Сперечатися не хотілося, хотілося закінчити вечерю швидше. Я мляво зауважив співрозмовникам, що сам живу в Києві, з фашистами не стикався, «Правий сектор» за мною не полював, хоч я і єврей, а знаменитого Яроша я бачив один раз в житті, хоч начебто займаюся не рукоділлям, а політичною журналістикою.
Голова сімейства, літній чоловік, який дивився на згасаючий захід втомленим поглядом людини, яка розуміє в цьому житті все, що дозволило зрозуміти начальство, теж не був налаштований на конфлікт. Він потягнувся до мене з келихом.
– Та ну тебе заливати, хохол! Давай краще вип'ємо!
Я остовпів. Вперше майже за прожитих мною півстоліття мене сприйняли як етнічного українця – і це при тому, що я тільки що пояснив цьому самовдоволеному чоловіку, який не бажає нічого знати в житті, крім кількості вкрадених грошей, що я – єврей. Єврей. Жид, не хохол. Власне, жидом він би мене ось так, за загальним столом не назвав би – так, тут половина могла бути в антисемітах, але в пристойному суспільстві якось не дуже заведено, про євреїв у звичних виразах тепер у нас говорять тільки після того, як вони залишають застілля. А ось хохлом – запросто. І ніхто навіть бровою не повів.
Так я вперше відчув, що насправді відчуває українець, коли випадковий – або невипадковий – знайомий мимохідь ображає його, бо навіть не здатний зрозуміти, що з презирством ставиться і до людини, і до цілого народу. Це презирство, як отрута, розлита по Росії – і ним хворі майже всі, від Путіна, який привселюдно, на Петербурзькому економічному форумі називає «хохлом» свого дружбана Тимченка – і до мого приморського співрозмовника. І ця отрута небезпечніша за будь-який антисемітизм чи ненависть відносно кавказців, чи ксенофобію до гастарбайтерів з Центральної Азії – ненависть та ксенофобія, які стали суттю існування російського народу в останні десятиліття. Тому що, коли росіянин називає єврея «жидом» або кавказця «чорним», він знає, що він спеціально ображає людину. А коли він називає «хохлом» українця – для нього це просто ласкаве прізвисько, це все одно що назвати свою собаку Дімоном. І справді, не називати ж пса Дмитром Івановичем, пес він для того і пес, щоб мати прізвисько.
Якщо українець пропустить образливе прізвисько повз вуха – в картині світу стихійного російського шовініста взагалі нічого не зміниться. Якщо сам назве себе хохлом – викличе загальне розчулення і бажання запропонувати заспівати щось протяжне або станцювати гопак. А якщо обуриться – що ж, тоді його назвуть «бандерівцем» і захочуть стерти з лиця землі.
Я обурився – зрештою, у мене не було вибору, я просто зобов'язаний був захистити честь народу, серед якого виріс і живу. Я по можливості спокійно пояснив співрозмовникові, що він образив навіть не мене, а мільйони людей. Що я не етнічний українець, але добре можу зрозуміти, що відчувають самі українці, коли стикаються з подібним свинством – тому що знищення моїх співвітчизників теж починалося з несамовитих криків «бий жидів – рятуй Росію!». І від того, що зараз заради порятунку Росії знадобилося знищити інший народ, мій настрій не покращується.
Співрозмовник здивовано подивився на мене і запитав, що такого образливого й антисемітського я побачив у цьому заклику. Хіба я не знаю, що є євреї, а є жиди? Жиди – це хто...
Вечір переставав бути томним. Мій приятель, не бачив своїх знайомих кілька років, приголомшено дивився то на мене, то на них – і я розумів, що мені належить вислухати лекцію про те, як діє російська пропаганда на незміцнілі уми, і що достатньо кількох років просвітлення і просвіти й ми не пізнаємо Росію. Але я не хотів слухати лекцій. Насправді, я був щасливий.
Щасливий тому, що можна неодноразово повторювати на мітингах і в статтях «всі ми українці» – і самому собі не вірити. Тому що вони – і справді українці, а ти – жидівська морда. І навіть якщо самі українці, які пережили з євреями, вірменами, азербайджанцями, кримськими татарами, росіянами та іншими своїми співгромадянами полум’я і біль Майдану, побачать, що політична нація – це не кров і земля, а загальна любов до батьківщини і солідарність, для всіх інших ти все одно будеш не українцем, що б ти там не робив і не говорив. І ці всі інші обов'язково відокремлять мухи від котлет, а «хохлів» від «жидів».
Чоловік, який назвав мене «хохлом», мимоволі підтвердив те, про що я міг тільки здогадуватися, – українська політична нація відбулася і це помічають і ті, хто до неї належить, і ті, хто її любить і співчуває їй, і ті, хто її ненавидить. Українець на пострадянському просторі – це вже як синонім вільної людини, яка не бажає підставляти шию під панське ярмо. Гімн України – як «Марсельєза». Кров і земля більш не цікаві – ні нам, ні їм – тим, хто нас вбиває...
Через кілька днів я вже був у Києві. У маленькому банківському відділенні служить літня інтелігентна жінка, яка розповідала колегам про розмову з сестрою з Кемерово.
– І ось вона мені каже: ви там всі фашисти, «бандерівці», ви за Америку. Та ви ноги повинні цілувати Путіну, що він не скинув на вас атомну бомбу, раз ви по-російськи говорити не хочете! А я ж їй, дурі, подзвонила з днем народження привітати! А вона – атомну бомбу!
І перевівши погляд на мене, раптом запитала:
– А не можна відмовитися від «русской» національності? Я ж «русская»... Так соромно!
– А навіщо вам відмовлятися? – здивувався я. – Ви і є справжня «русская» просто тому, що ви – українка. Тому, що ви – вільні. Тому, що ви хотіли привітати свою сестру зі святом, а не скинути на неї бомбу. Нехай ваша сестра відмовляється. Яка вона, до біса, «русская»?
Адже для того, щоб бути «русским» – як, втім, українцем, євреєм чи ще ким-небудь, – потрібно для початку бути людиною, а не звіром. Це і є найбільша державна таємниця сучасної Росії.
Віталій Портніков, київський журналіст, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають судження самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції