Слідчий комітет Російської Федерації порушив кримінальну справу за фактом застосування в Україні заборонених засобів і методів ведення війни. При цьому справа порушена не проти представників терористичних угруповань, які захопили цілі міста і отруюють життя мирним жителям Донецької та Луганської областей України, а проти невстановлених українських військових, бійців Національної гвардії України та членів «Правого сектора» – улюбленої партії російської пропаганди, що її використовують в якості головної страшилки в телевізійних новинах.
Саме по собі порушення цієї кримінальної справи показове. Росія не може домогтися засудження дій української влади від міжнародного співтовариства. Більше того, існують всі підстави припускати, що приєднання України до міжнародного правосуддя зробить клієнтами Гаазького трибуналу опікуваного Москвою Віктора Януковича і його найближче оточення. А там не за горами і звинувачення проти донбаських терористів та їхніх московських спонсорів і покровителів.
І в цій ситуації в Москві вважають цілком виправданим підмінити міжнародне правосуддя власним Слідчим комітетом. У тих, хто починає це псевдорозслідування, така постановка питання не викликає жодних сумнівів. Раз у світі немає трибуналу і немає країни, здатної засудити дії тих, хто захищає свою землю від агресора і його найманців, що ж – агресор зробить це сам.
Це якийсь Нюрнберг навпаки. Приблизно те саме, якби в 1944 році Адольф Гітлер віддав би розпорядження німецькому міністерству юстиції почати кримінальну справу стосовно країн антифашистської коаліції, які несправедливо ведуть війну, бомблять німецькі міста і взагалі дозволяють собі захищатися від прихильників найпередовішого у світі вчення. Ну і до того ж гітлерівці вирішили б засудити тих, хто знищував зрадників і колабораціоністів – тих, хто обрав після окупації своїх країн сторону Рейху – аксьонових, губаревих і болотових того жорстокого часу.
Можна було б посміхнутися з приводу дій російського Слідчого комітету, якби насправді все це не було так страшно. Адже, по-перше, ми маємо справу зі спробою поширити юрисдикцію держави, яка нахабно і самовпевнено порушує міжнародне право і відмовляється від власних зобов’язань, на інші країни. По-друге, в Москві навмисно ігнорують реальність. Бандитів, які прогулюються вулицями українських міст зі зброєю в руках, тут називають «мирними жителями». Чеченських силовиків, які прибули на підмогу іншим російським диверсантам – «місцевим населенням». Захоплення бандитами спостерігачів ОБСЄ пояснюють помилковими діями самих міжнародних посередників. Публічні накази самозванця Стрєлкова, який розстрілює людей, обґрунтовуючи вбивства без суду і слідства... радянськими законами 1941 року, Слідчий комітет Росії ігнорує. Як і ігнорує людиноненависницькі і ксенофобські висловлювання «козака Бабая», який загрожує розправою вже не тільки українцям, але і євреям та іншим «жидомасонам». Слідчому комітету все це не дуже цікаво, хоча і Стрєлков, і Бабай – громадяни Росії і якраз потрапляють під юрисдикцію цього відомства. Але для підлеглих одіозного генерала Бастрикіна ці люди – ніякі не бандити. Вони – «ополченці». І тому не підсудні. У Москві краще судитимуть тих, хто хоче захистити від бандитів своїх співгромадян.
Коли Володимир Путін запрошував до Москви терористів із палестинського ХАМАСу, що донині обстрілюють мирні ізраїльські міста і підставляють під небезпеку власне населення; коли захищав Саддама Хусейна після того, як іракський диктатор труїв напалмом своїх співвітчизників; коли обстоював право Башара Асада перебувати при владі ціною громадянської війни в Сирії – все це пояснювалося геополітичними інтересами Кремля. Але це не просто інтереси, це ще й переконання в легітимності терору, покровителем якого Росія стала не лише в українському, а й у світовому масштабі. Ядерна держава – покровитель і спонсор терору – це дійсно дуже небезпечно. Бо якщо її не зупинити, завтра ареною терору і диверсій стануть вже не тільки Донбас і Близький Схід, але й увесь світ.
Віталій Портников – київський журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Радіо Свобода