Сімферополь – Його депортували з Криму, коли йому було сім. Села, в якому він народився, вже давно немає на карті. Велику частину життя він прожив в Узбекистані. Разом з родиною повернувся на Батьківщину лише в середині 2000-х.
«Мурзаметов Періт, 1937 року народження, уродженець села Борасанівка Совєтського району, Кримської області, на підставі постанови Держкомітету оборони про переселення кримських татар від 11 травня 1944 року був висланий у червні 1944 року з Кримської області до Туракурганського району Наманганської області. Зі спецпоселення звільнений там же в 1956 році...», – йдеться в архівній довідці.
Подібний документ має практично кожна кримськотатарська сім'я, яка відчула на собі жахи депортації. Мій співрозмовник Періт-ага демонструє його відразу, як тільки починається розмова.
Архівна довідка про депортацію Періта Мурзаметова
«Наше село називалося Бор Асан (після депортації перейменували в Барсівку, а потім включили до складу Некрасівської сільради Совєтського району – прим. ред.), але більшість цього не знає, оскільки сьогодні його немає, – ділиться спогадами Періт Мурзаметов. – На ті часи це було середнє село, в ньому проживали десь 50-60 сімей».
Його дідусь Мурзаамет був знатною людиною. Він вів своє господарство, володів кількома млинами, але розкуркулення, яке почалося в 20-і роки, не виніс, померши у віці 54-х років. Усі тяготи лягли на плечі Абселяма Мурзаметова – батька Періта.
Ні води, ні їжі
На початку 40-х на сім'ю Мурзаметових чекало ще одне випробування. У 1941 році Абселяма відправили на фронт в Севастополь, а через три роки маленького Періта з рідними депортували з Криму, звинувативши, як і весь кримськотатарський народ, в пособництві ворогам. Разом з хлопчиком і його мамою були два братики, сестричка і бабуся.
«Вранці постукали у двері військові, – згадує день депортації Періт-ага, – дали команду зібратися упродовж певного часу. Хто що встиг – взяв, багато не могли винести, не було такої можливості. Мама зібрала кілька вузликів з пшеницею, борошном, крупою, топленим маслом в баночках і дала нам. Після цього всіх повантажили в брички і привезли на залізничну станцію. Ніхто не знав, куди нас повезуть».
Дорога в місця примусового вислання – один з найжахливіших спогадів. «Як зараз пам'ятаю, нас завантажили в товарні вагони, всередині зробили нари. Частина людей розташовувалася нагорі, частина – внизу, на підлозі. Заштовхали туди, скільки могли, відповідно, ніяких зручностей. Чоловіків серед нас в основному не було, тільки кілька старих. Забили вікна, закрили двері. У вагоні стояв крик, плач. Уже на другий день в дорозі стали вмирати люди», – розповідає свідок тієї трагедії.
Серед загиблих виявилися чотирирічний братик Періта Ісмет і півторарічна сестричка Медіна.
Якщо поїзд починав гудіти, всі відразу ж застрибували у вагони, щоб не залишитися в полі. Були й такі, хто не встигав, дехто губився в дорозі
«Я не пам'ятаю, щоб нам щось давали у вагоні: ні води, ні їжі. Як тільки поїзд зупинявся, люди вискакували в пошуках якихось продуктів. Хтось примудрявся розвести вогонь і швидко приготувати щось в каструлях. Якщо поїзд починав гудіти, всі відразу ж застрибували у вагони, щоб не залишитися в полі. Були й такі, хто не встигав, дехто губився в дорозі», – згадує Періт-ага.
Тим часом на долю його батька Абселяма Мурзаметова випали не прості роки під час Другої світової війни. Потрапивши на фронт, він незабаром опинився у полоні у німців, але пізніше Радянській армії вдалося визволити свого військовослужбовця. Через три роки Абселяма Мурзаметова відправили в Тульську область у складі робочого батальйону. Так війна і депортація роз'єднали сім'ю Мурзаметових на тисячі кілометрів, залишивши без Батьківщини.
Шакали з'їдали померлих
Через три тижні Періт-ага разом з рідними прибув в Наманган. Звідти їх розвезли по районах. «Депортованих у містах не розташовували, відправляли далеко від центральних районів – у села, кишлаки, – ділиться спогадами мій співрозмовник. – Нашу сім'ю розмістили в стайні в одному із сіл Задар’їнського району Наманганської області».
У ті роки в Узбекистані через нестерпні умови загинуло багато людей, переселених з Криму. «Пам'ятаю, як за одну ніч у сім'ї померли кілька людей. Ховати нікому, обрядів ніяких немає, тіла не миють, десь насилу закопують померлого. А потім на другий-третій день приходять, а цього небіжчика немає – труп витягали шакали і з'їдали», – говорить Періт-ага.
Через п'ять місяць після депортації у віці 30-ти років померла його мама Ферсуде Мурзаметова.
Допомоги від держави чекати не доводилося. Люди жили впроголодь, а ті, у кого залишилися якісь коштовності, міняли у місцевих на хліб. Основним заняттям було збирання бавовни – дітям встановили норму в 5-6 кг, дорослим – 50-60 кг.
Найголовніше, що ми відчувули весь цей час, – обурення і переживання
«Найголовніше, що ми відчувули весь цей час, – обурення і переживання. Батька немає, близьких немає, ніякої підтримки ми не відчували: ні моральної, ні фізичної, ні медичної», – згадує Періт Мурзаметов.
Восени 1946 його батько зумів вибратися з Тульської області. «За хорошу роботу адміністрація шахти, де працював тато, дала йому відпустку – дозволили відвідати сім'ю і забрати до себе», – говорить він. Уже за два тижні Абселям-ага збирався з дітьми повернутися в Тульську область, але молодші сестри зі сльозами на очах просили його не їхати, адже їм тоді не буде на кого спертися. Мурзаметов-старший зробив усе для того, щоб залишитися з рідними в Наманганській області.
Змінювали національність
Пізніше вся сім'я переїхала в місто Туракурган, придбала будинок на виділену позику в розмірі 25 тисяч рублів. Батько знову одружився.
Періту судилося навчання в сільськогосподарському технікумі та служба в армії в Бердичеві Житомирської області.
«У 1956 році з кримських татар зняли режим спецпоселення, але це лише на папері. Насправді ми продовжували стикатися з утисками. У великих містах, особливо столичних, нам, як і раніше, не дозволяли бути – переслідували. На навчання кримських татар не брали, для вирішення проблеми багато хто змінював національність, щоб потрапити до ВНЗ», – згадує Періт-ага.
Періт Мурзаметов в роки служби в радянській армії
Після служби в армії він вступив на хімфак Політехнічного інституту на спеціальність інженер-технолог, а потім влаштувався в Середньоазіатський науково-дослідний інститут нафтопереробної промисловості. «Ми займалися проблемами водню, випробовували каталізатори для нафтопереробної промисловості», – пояснює він. Зізнається, що через національність до нього ставилися упереджено, дійшло до того, що його двічі відмовилися нагороджувати через етнічне походження.
У 60-х роках Періт-ага познайомився зі своєю майбутньою дружиною Севіль-апте, потім вони зіграли весілля, народилися діти.
Повернення на Батьківщину
Коли в Радянському Союзі стали піднімати питання повернення кримських татар на Батьківщину, Періт-ага зі своєю дружиною приїхали на півострів наприкінці 80-х, як тоді говорили – «на розвідку». Тоді їм запропонували взяти земельну ділянку, але, зваживши свої можливості, подружжя відмовилося, вирішивши стати в чергу на житло. У 2006 році вони отримали в Сімферополі двокімнатну квартиру в мікрорайоні за 7-ю міськлікарнею. Продавши житло в Ташкенті, Мурзаметови остаточно повернулися до Криму.
До того, як вийти на пенсію, Періт-ага встиг попрацювати завгоспом в управлінні праці та соцзахисту Сімферопольського міськвиконкому.
Your browser doesn’t support HTML5
Депортация своими глазами. Одна из тысячи историй
Періт-ага каже, що до сьогоднішнього дня, через різні обставини, йому не вдалося побувати в тих краях, де він народився і провів дитинство до депортації. «Я б хотів поїхати туди на кілька днів, щоб пройтися тими місцями, але я не можу залишити дружину одну вдома», – пояснює він.
Втім, з тривалої розмови з Перітом Мурзаметовим стає зрозуміло, що це для нього не так важливо. Головна подія в його житті – повернення на Батьківщину.
«Коли молодий, якось не замислюєшся про це, але з віком розумієш, що рідна земля – тягне. Іншої Батьківщини у кримських татар немає», – підсумовує свідок депортації Періт Мурзаметов.
