Звільнений із полону моряк Андрій Оприско розповів про в'язницю у Москві та «зрадника Медведчука»

Старший матрос Андрій Оприско, якого обміняли у числі 35 бранців Кремля 7 вересня, зараз перебуває у відпустці в рідному селі Надітичі Миколаївського району Львівської області. Андрій Оприско в інтерв’ю Радіо Свобода розповів про умови утримання в Москві в Лефортовській тюрмі, про те, як намагався підтримати фізичний і моральний стан, що продовжить військову службу.

286 днів в Лефортовській тюрмі провів Андрій Оприско, як і ще 23 полонені українські моряки. Його мама, Ольга Оприско, випромінює радість. Бо чекання було дуже важким.

«Чекала дуже, невимовна радість. Я не плакала весь час і тримала себе, а коли, у день приїзду, зустрілась, то не втрималась. Але вже вдома, до нас приїжджає багато людей у ці дні привітати сина. Андрій навіть нічого не хоче чути, щоб не йти служити. Це його рішення, і я не можу на нього впливати. Для нього лише море і море», – такими словами зустрічає Ольга Оприско.

Андрій Оприско жартує, що даремно не просидів за ґратами – написав для мами майже 30 рецептів салатів.

– Ви робили ці салати у камері? А всі ці складники, де брали? Чим різали овочі?

– Нам волонтери приносили продукти, і у камері робив салати. Поки то різав, то не знав, що вийде. Коли виходив смачний салат, то виникало питання інше, як назвати. У самій назві була більша цінність, аніж у салаті. Тут є салат «Лефортовський вал», «Переходящее красное знамя», «Буратіно», «Кракен», «Кім Чен Ін», «Брекзит», «Роснефть».

Волонтери приносили помідори, огірки, капусту. Їсти щодня одне і те саме набридало. Я не дуже любив салати, то більше мама, але там почав сам робити. Кожен салат був імпровізацією, по ходу щось додавав. Ніж був, як пластикова шкільна лінійка, але якось викручувався. Найпростіший салат «Червона шапочка» – цибулька порізана, помідори чері, солений арахіс, оливкова олія, сіль. Перець під знаком питання у списку, бо його не можна було тримати в камері. Можна було продукти купувати у тюремній крамниці, нам посольство гроші перераховувало і з того рахунку вираховували кошти.

Але найбільше приносили волонтери. Перший суд був у Сімферополі, мій адвокат був кримський татарин. Кримські татари у перший день зібрали для нас цілий бус одягу, взуття, але нам це не дозволили передати. Потім ми потрапили в Лефортово, то десь на 2-3 день прийшла від волонтерів передача.

– Які були умови утримання в Лефортово?

– Камера на два ліжка, десь 9 квадратних метрів кімната, столик, умивальник, туалет. Тобто, як колись жартував німецький льотчик, який сів на Красній площі і потрапив в Лефортово, що добре сиділось, але так і не зрозумів, чого 2 роки сидів у туалеті.

Ми підтримували гігієну, камера – не номер у готелі, але був телевізор і маленький холодильник. Було таке, що привели в таку камеру, що два дні мив її, від стелі і до підлоги все було в піні. Замовляв миючі засоби і чистив усе.

– Як уживались із сусідами по камері?

– Сусіда підсаджували, всі були стукачі, ми це розуміли. Різні сиділи, змінювали їх. Залежало, як вони свої обов’язки виконували, були серед них різні люди, зокрема сиділи за розповсюдження наркотиків.

У Лефортово, навіть якщо в’язня переводять з блоку у блок, ніхто ні з ким не зустрічається. Ти, окрім свого сусіда по камері, нікого не бачиш. Я з колегами бачився лише тоді, коли був у суді. Нас була четвірка, яку везли, то ми говорили і сміялись дорогою з наших назв салатів.

Ми написали заяву, що хочемо бути присутніми у залі суду, хоч із посольства бачили людей, моя донька приїжджала і ми бачились і могли кількома словами перекинутись і я знав, що вдома все добре.

Найбільша радість була прогулянка, щодня виводили. Це було таке місце, як камера, але лише відкрите небо. Спортом там займались, пробіжку робив. За всі дні ув’язнення 10 тисяч разів відстиснувся від підлоги, не робив сильних навантажень, бо і їжа не та, і мало сонця, і рух обмежений.

Ми знали, що перебуваємо під постійним відеонаглядом, тому жили спокійно своїм життям, щоб вони бачили, що нам вони далеко десь. Щодня – застеляли ліжко, читали, якесь прання свого одягу, вчив іспанську мову, колись в школі нею займався, розв’язував математичні формули, тобто старався зайняти себе. Календаря не було, годинника не було, свят ми не відчували. На Паску і Різдво дзвонів не було чути з церков.

– Якщо повернутись до дня захоплення українських моряків і кораблів, 25 листопада 2018 року, коли прикордонні катери ФСБ Росії брали на таран і відкривали вогонь на ураження по корабельній групі ВМС України. Розуміли, що відбувається?

– Ми розуміли, на що ми йдемо, але чим закінчиться ніхто не знав, і самі росіяни не знали. Вони чекали команди і не могли визначитись, думали, що нас зупинять. Більше 15 годин і нічого у них не виходило. Ми, військові, і готові до всього були. Наш екіпаж і всі екіпажі спокійно себе вели, немов вийшли в море на навчання, такий собі екстрім. Хлопці були на своєму місці, знали, що робити, машини нас не підвели. Буксир легший і його було простіше дістати, а нас не змогли так легко. Але і буксир все витримав.

– Чи тиснули на вас спецслужби Росії, чи старались схилити на свій бік. Можливо, розмови наодинці з вами?

– Викликали по одному, але тими поясненнями вони були незадоволені. Ми – військові і виконували команду. У Сімферополі не було спроб схилити когось на щось, а вже почалось у Лефортово, чисто психологічні речі, до нас придивлялись, хто і який. Але від початку вони розуміли, що ніхто з нас на співпрацю не піде і марні їхні спроби. Було таке, що прийшли без адвоката і я написав консулові і начальникові тюрми, що на марно стараєтесь.

– Ви знаєте історію українського дисидентства, політичних в’язнів радянського часу, чи змінився підхід у Росії до політичних в’язнів і військових полонених?

– Я читав і цікавився історією дисидентства. Ми зараз просто стали сильніші. Вони у Росії, то відчувають, тому були акуратні підходи і якщо чинили спроби психологічного тиску, то відчували, що ми на це не підемо, що їхні пропозиції не пройдуть.

У радянський час політичні в’язні були беззахисні. А ми відчували велику світову підтримку, від президентів до дітей. Громадський вплив нам допомагав.

Думаю, що вони хотіли, щоб ми зламались, їх дивувала наша поведінка. Вони думали, що ми маємо бути пригнічені і казали, що маємо суддям мантії цілувати, а ми сміємось у залі суду. І це вони не могли зрозуміти.

Не могли зрозуміти в Росії, що волонтери нам допомагають, що ніхто людей не організовує, що допомагають нашим рідним зробити ремонти, поки ми в полоні. Тим ми і відрізняємось від росіян, ми ніколи не були одним народом, не було у нас нічого спільного. Це все казки про один народ.

– Як отримували інформацію, що відбувається в Україні, що вас підтримують і не забули вдома?

– Через адвокатів, дивились телевізор і, звісно, те, що видавало російське телебачення трактували по своєму. Донька кілька разів приїжджала і це був зв’язок із рідними. Волонтери передавали листи. Це була дуже сильна підтримка. Це допомагало, у Росії були в шоці, що ми маємо таку підтримку. Коли ми їхали в суд, то навіть рецидивісти нам кричали: «Українським морякам привіт», «Ми любимо Україну», ми і в таких колах були знамениті.

– Ви знали про обмін?

– Ні, ми не знали. Спали, о 4-й вночі нас підняли, сказали речі і на вихід. Ми вже розуміли, бо з консульства казали, що можливий обмін. Але я тоді казав, що буду впевнений, що обмін відбувся, коли літак приземлиться у Києві. Бо розумів, що літак міг до кордону долетіти і розвернутись. Ми готові були там сидіти, стільки треба. Коли літак сів у Києві, я першим ділом шукав рідних. Чекали син і донька.

– Як проходить адаптація після 286 днів ув’язнення в тюрмі? Які плани щодо служби?

– Я – військова людина і швидко адаптуюсь.Далі служитиму. Я старший матрос, маю вищу освіту, попередньо хочу в морську академію, є така можливість стати морським офіцером, про що завжди мріяв. Сумую за морем і кораблем.

– Ви повернулись в Україну, де стільки політичних змін. Йде мова про мирне вирішення питання на Донбасі. Як далі бути з Кримом і окупованою територією Донбасу?

– Це – українські території. Ми маємо такого сусіда, що не можемо розслаблятись, у нас має бути сильна армія, флот, щоб у сусіда не виникало бажання зайти до нас у гості. Якщо не будемо годувати свою армію, то вони моментально будуть тут.

Я на таке надивився в Лефортво, що не дай Боже, щоб таке «щастя», яке вони мають, прийшло до нас. Будемо землю гризти, а не пустимо, нехай господарюють у себе. Не хотів би так жити, як в Росії, вразила їхня політика. У Росії ніхто ніколи простих людей не вважав за людей, вони свій народ не шанують, то що казати про ставлення до інших. Українці до такого не звикли.

– А що, коли Янукович повернеться в Україну, його адвокат таке вже припускає?

– Хай повертається Янукович, я йому не заздрю тоді! У Лефортово до українських моряків хотів прийти Віктор Медведчук. Кажу нехай, але щоби потім не пошкодував. Він не прийшов. Я казав це слідчим і своїм сусідам по камері, щоб це вийшло далі.

Казав слідчим, якщо Медведчук прийде і домовиться про наше звільнення, то одразу беріть кайданки і ведіть назад у камеру, що не піду, бо це зрадник батьківщини і мені його послуги не потрібні. Це таки дійшло до нього, бо була інформація, що українські моряки не хочуть бачити Медведчука.

– Що вам дає підстави вірити, що Україна буде?

– Прості люди. Які б політики не були, люди не дадуть їм розвернути країну і робити щось проти України. У нас активні люди і за все переживають. Якщо політики думають, що ось повернеться все назад, то цього не буде. Ми маємо шанс стати великою державою і маємо його використати.