Нещодавно в Празі вийшов переклад книжки закарпатця Михайла Мондича «Смерш. Год в стане врага». Видана вперше у 1948 році у Франкфурті-на-Майнів в російському еміграційному видавництві «Посев» вона стала справжньою сенсацією. Ще б пак! Автор відверто розповів, що бачив, працюючи перекладачем при визволенні Чехословаччини та Польщі. Вперше грізне радянське контррозвідувальне формування «СМЕРШ» (скорочено від «Смерть шпигунам»), що діяло на кожній ділянці фронту, постало в усій наготі і ницості. Написана телеграфічним стилем у формі щоденників, книжка за своїм викривальним і емоційним наповненням не має собі рівних. Згодом була перекладена німецькою та англійською, у 1984 році перевидана вдруге російською.
Цікава доля самого автора. Народившись у 1923 році в селі Нанково Хустського району на Закарпатті, закарпатець навчався в російській гімназії у Празі, де й став переконаним москвофілом. Згодом був учасником російських емігрантських організацій, навіть вчився в розвідувальній школі. В книжці згадує, що був закинутий аж на східний фронт. У 1944 році знову опинився на Закарпатті, маючи завдання проникнути в радянські структури. Це йому вдалося: він став перекладачем у «СМЕРШІі», що діяв при 4-му Українському фронті.
Цікавим є національний аспект книжки. Російська еміграція того часу була непримиренним ворогом комунізму, залишаючись водночас на великодержавних шовіністичних позиціях. Уся книжка Мондича просякнута російським патріотизмом. Українців для автора не існує як таких. Є тільки «українські сепаратисти».
Михайло Мондич описує визволення Закарпаття восени 1944 року від угорської окупації і встановлення радянських порядків. Процес возз’єднання з Україною очолювали в краї дві політичні сили: комуністи і русофіли. Слід зазначити, що український табір, на відміну від москвофільського, на той час був розгромлений угорським окупаційним режимом. Коли ж почалася «радянізація», українських патріотів знову піддали репресіям. Арештовували провідників Карпатської України, січовиків, молодих українських націоналістів. На керівних посадах Закарпатської України, окрім комуністів, опинилися відомі закарпатські русофіли – П. Лінтур, Ю. Керча, П. Сова та десятки інших. Мондич зауважує, що в коридорах влади у Мукачеві та Ужгороді на різних рівнях бачить знайомі обличчя, своїх ідейних соратників. Завдяки цьому він може вільно входити в їхні кабінети і навіть виготовити собі нелегальні документи для втечі за кордон.
Нехай збудеться веління долі
Прекрасно знаючи, що несе сталінський режим Закарпаттю, він все ж, як істинний російській патріот, наголошує:
«Я теж за приєднання до Радянського Союзу. Але мною керують інші міркування. Я знаю, що чекає мій народ в рамках Радянського Союзу. Спочатку нещадна чистка. Потім болісний перехід до соціалізму. Цілком можливо, що більшовики переселять нас і знищать, як побутову одиницю. Для мене, особисто, останнє було б страшним ударом. Я люблю рідний карпатський побут, вдачу, звичаї, люблю полонини. Тису і Ріку, люблю ці розкидані по схилах гір хати, люблю звуки трембіт...
Але нехай збудеться веління долі.
Можливо, що, якщо Карпатська Русь не скористається наданою їй можливістю, їй доведеться в іноземному рабстві чекати ще тисячу років другого такого випадку. Я знаю, що в Радянському Союзі нам доведеться перенести багато горя. Страждає вся Росія, будемо страждати і ми, але будемо страждати разом».
До кінця життя закарпатець Михайло Мондич залишився великоросійським патріотом. Одружився з онучкою відомого забайкальського козацького отамана Г. Семенова, працював в Російській редакції Радіо Свобода і творив «рускій мір» у Німеччині. Так, як творили його в радянську добу на Закарпатті фольклорист Петро Лінтур, що навіть у паспорті записався «росіянином», принципово російськомовні краєзнавець Петро Сова, літератори Йосип Жупан, Василь Сочка-Боржавін та десятки інших вихованців білогвардійської еміграції міжвоєнного часу.
Біля розбитого ідейного корита
З висоти нашого часу бачимо помилковість цієї національної орієнтації. Парадокс полягав у тому, що тільки опинившись з Москвою в одній державі, закарпатці усвідомили, що вони не є росіянами. (Для багатьох це було справжнім відкриттям). Те саме на початку ХХ століття трапилося з Галичиною, яка, переживши окупацію російською армією під час Першої світової війни, назавжди вилікувалася від москвофільства.
Нині на Закарпатті згасають останні вогнища «руского міра», розбудованого в радянську добу. Залишилась одна російськомовна школа в Ужгороді, на здобуття спеціальності російського філолога Ужгородського національного університету не можуть заповнити навіть кілька бюджетних місць. Заникли російськомовні ЗМІ. Закарпатці, на відміну від Путіна та Мондича, чітко розуміють, що вони з росіянами – не один народ. П’ятирічна війна на Донбасі – яскраве тому свідчення.
Московський патріархат
Останнім заборолом російського духу за Карпатами залишаються парафії Московського патріархату, яких на Закарпатті близько шести сотень. Чимало православних священиків здобувало богословську освіту ще в радянські часи і є прямими агентами впливу. Про подібну практику засвідчили розсекречені архіви КГБ в Латвії.
Про радянські методи роботи зі священнослужителями нещодавно розповів і патріарх Філарет. Настав час розкрити і ці «консерви», аби унеможливити діяльність «п’ятої колони».
Останнє соціологічне опитування, проведене Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та УжНУ, засвідчило, що 82% закарпатців виступають за вступ України до ЄС, і лише 0,4% до Митного союзу. Ще менше – усього 0,2% опитаних – виступило за військовий сою з Росією.
Москва стала для закарпатців символом негативу та загрози.
Показово, що помер Михайло Мондич у 45 років. Дружина, яка пережила його на півстоліття, переконана, що до цього доклало руку КГБ. Все міняється у цьому грішному світі, окрім кремлівських прагнень і методів.
Олександр Гаврош, письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
