«Я так себе лікую». Волонтерка, яка не приховує свого діагнозу «біполярний розлад», відкрила виставку малюнків

Дніпро – Говорити про психічні розлади – нормально, ненормально – замовчувати. Так вважає молода художниця, волонтерка й громадська діячка з Дніпра Ольга Ємельянова. У галереї «Арт-світ» вона відкрила виставку живопису й графіки «Десмургія», якою намагається привернути увагу суспільства до проблем людей із психічними розладами. Молода жінка не приховує: кілька років тому їй самій поставили два діагнози, пов’язані з психікою, – «біполярний афективний розлад» та «посттравматичний розлад». Увесь цей час боротись із недугами душі їй допомагає творчість. Її роботи розповідають про відчуття, які виникають у людини в період депресій, маній, проживання психічної травми.

Чому вона не приховує свої діагнози, як це здебільшого роблять інші? Що малює в «темні», а що у «світлі» дні? Що порадить людям, які опинилися у схожій ситуації? Про це Ольга Ємельянова розповіла в інтерв'ю Радіо Свобода.

– Ольго, перш ніж почути про виставку, хочеться дізнатись, що передувало вашому захопленню малюванням. Ви – юрист за фахом, працювали, перебували декреті з двома дітьми. Та раптом почалася війна сході України – і ви стали волонтеркою.

– 2014 року в мене народився другий син, Микола. І ми з ним пішли волонтерити, коли йому було три місяці. Спочатку ми збирали для армії їжу, побутові речі в Дніпрі, плели маскувальні сітки, потім збирали аптечки. Була благодійна «Толока», де ми збирали кошти для допомоги армії.

Потім була наша «Подорож навколо добра», де ми з чоловіком і дітьми пропагували родинне волонтерство. Пізніше я пішла в добровольчу організацію «Вітерець» – це медична бригада «швидкої» допомоги, яка працює на фронті, на першій лінії.

Я чергувала у «Вітерці» як парамедик, пройшовши навчання. Потім вступила до медичної академії в Дніпрі, але на другому курсі була змушена залишити навчання, бо було важко – мені тоді вже поставили діагноз «біполярний розлад». Довелось кинути навчання, розпочати лікування. І одночасно я почала малювати.​

​ – Ви не приховуєте свій діагноз, відкрито говорите про нього. Він пов'язаний якось з участю у волонтерстві, з перебуванням в АТО, із пережитим там?

– Ні. Мені як другий розлад ставлять діагноз «ПТСР» (посттравматичний стресовий розлад), тобто його я отримала, коли працювала з пораненими, з «двохсотими». Але я про нього не кажу. Наразі більше уваги я акцентую на біполярному розладі, бо хочу привернути увагу суспільства до цих проблем. Зараз про військових і волонтерів багато говорять, але забувають про психіатричну допомогу взагалі. Однак у нас багато людей із депресивними розладами, з біполярним розладом психіки. Вони живуть серед нас.

У Дніпрі є група підтримки людей з біполярним розладом. Я хочу про це говорити, щоб люди нас знаходили і знаходили у нас підтримку. Звертались до психіатрів, які мають високу кваліфікацію. Не боялися лягати в лікарню, коли це потрібно. Щоб родичі могли сказати рідній людині: «Можливо, треба сходити до психіатра?». І щоб це нормально сприймалось. Як візит до зубного. Нічого страшного в цьому немає.

​ – Але тема психічних захворювань табуйована в українському суспільстві?

– Табуйована і дуже стигматизована. У нас, якщо дитина – з аутизмом, то все, тавро. От тільки-тільки починається ця тема інклюзії, дестигматизації психічних розділів. Я хочу, щоб для людей було нормальним говорити про це. Щоб було нормальним сказати: «У мене – депресія, я не можу працювати зараз». Бо це така ж хвороба, як панкреатит, діабет, це медичний діагноз.

– А як зараз сприймається?

– Я таке чула: «Ти не схожа на хвору», «Ти собі все вигадала», «Не треба ті пігулки приймати, ти й так нормальна». Але насправді ніхто не знає, що там, за дверима. Нещодавно були флешмоби #яНеБоюсьСказати й #обличчядепресії. Люди про це почали говорити. На Заході багато людей не бояться – камінг-аути серед зірок, серед відомих людей...

– Як змінити ставлення українського суспільства?

– Люди повинні знайомитись, бачити нас, не заплющувати очі на ці проблеми, бо вони можуть бути в їхніх родичів, у сусідів, в одногрупників, у роботодавців чи підлеглих. Чим більше про це будуть говорити – і пацієнти, і лікарі, і просто громадські активісти, тим швидше зніматиметься ця стигматизація. Тому ми й вирішили зробити цю виставку.

– Розкажіть, будь ласка, про роботи. Чому вони так відрізняються за колористикою?

– Тут є роботи, написані в різні періоди. На стінах – більш усвідомлені роботи, я більше з цими візуальними образами працювала, застосовуючи розум. Синій, червоний, чорний – оце явно депресія була. Графіка – це також був важкий час, досить затяжний.

А ось ліногравюра – єдина, яку ми вирішили показати, – зроблена в той самий день, коли я лягала до психіатричної лікарні. Вона зроблена в піднесеному стані. Біполярний розлад характеризується дуже великим підйомом, з манією, з ейфорією й великими спадами...

​ – Виставку доповнюють блокноти з малюнками. Що це таке?

– Це мої особисті щоденники. Один альбом повністю намальований у лікарні.

У мене була палата зі стільцем і я могла вільно малювати. Я зранку до пізнього вечора сиділа й заповнювала сторінку за сторінкою різними кольорами, елементами. Коли я не спала, я весь час малювала.

– Ви самі знайшли для себе цей спосіб чи підказали лікарі?

– Сама. Лікарі мене не зупиняли. Навпаки – я приносила до лікарів, показувала ці графічні щоденники, показувала їх на психотерапевтичних заняттях. Це – результат моєї терапії, один із різновидів терапії. Я так себе лікую.

​ – А в період відносно стабільних станів малюється?

– Малюється. Але зображення більш спокійні, реалістичні. В останні місяці я захопилась колажами, дуже подобається. Це мій світлий період. І я вже можу підбивати підсумки того, що зі мною відбувалось упродовж двох років.

​ – Можливо, цей досвід корисний і для інших? Могли б дати кілька порад?

– Обов’язково звертатись до лікаря, до психіатра. Коли людина довгий час пригнічена, коли немає відчуття радості, коли нічого не хочеться, пасивність, ангедонія, тривога, панічні атаки, натяки на розлади, жодним чином не треба лікуватись самому. Психотерапія – це як додаток до того, що призначить психіатр. Не замикатись в собі. Шукати групи підтримки. Вони вже є в Дніпрі, в Києві. В Дніпрі ми самі організувались.

Якщо хочеться вести щоденник – вести. Або блог. І співи рекомендують, і танці. Спорт дуже допомагає, фізичні навантаження.

– А що далі, чи продовжуватимете малювати?

– Я дуже хочу підняти рівень своєї графіки, спробувати себе в книжковій ілюстрації. І хочу вступити до університету на «Клінічну психологію», продовжувати навчання, змінивши юридичний профіль на психологію.

– Чи можна сказати, що ви вже одужуєте?

– Цей процес може тривати все життя.

– Дякуємо!

Ольга Ємельянова народилась 1990 року в Дніпрі. Працювала в різних сферах – від юридичної та медичної до художньої. Волонтерка, парамедик у зоні АТО (2014–2016). Разом зі своєю подругою Світланою Шарамок 2017 року відкрили художню майстерню «Чай красит».