Москві ніхто не обіцяв, що НАТО не буде розширюватися. Але їй байдуже

Питання розширення НАТО ніколи не порушувалося в дискусіях, коли він був радянським лідером – про це Михайло Горбачов заявляв неодноразово. Але це не завадило Москві стверджувати, що НАТО і США ввели Кремль в оману. Ця теза стала центральною темою жалів щодо Заходу президента Росії Володимира Путіна, на якій він будує свою політику щодо Заходу, пояснює свої дії щодо сусідніх країн, включно з Україною, і розповідає росіянам, чому Росія потрапляє до дедалі більшої ізоляції.

Деякі міфи сягають тисячоліть.

Цей міф сягає 1990 року. Минуло понад три десятиліття, а він продовжує залишатися наріжним каменем у наративі президента Росії Володимира Путіна про те, чому зв'язки Москви зі Заходом не мають довіри.

Питання розширення НАТО – це як шрам, який ніяк не може загоїтися, і нині, коли відносини Росії та Заходу є на найнижчому рівні з часів «холодної війни», ця рана знову кровоточить на очах громадськості.

Цього разу увагу до теми розширення НАТО привернула не сердита тирада Путіна, а доповідь лондонського аналітичного центру Chatham House, який у публікації від 13 травня намагався розвіяти безліч того, що він назвав «міфами та хибними уявленнями», які сформували західне мислення і не дозволили йому встановити «стабільні та керовані відносини з Москвою».

Один з «міфів», зокрема, розпочав бурхливу дискусію в електронній пошті, чатах, та соцмережах: «Росії було обіцяно, що НАТО не буде розширюватися».

«СРСР ніколи не пропонували офіційних гарантій щодо меж розширення НАТО після 1990 року, – написав Джеймс Лоф, науковий співробітник, який є автором цього розділу. – Москва просто спотворює історію, щоб допомогти зберегти антизахідний консенсус вдома».

З ним не погоджується Микола Соков, колишній російський дипломат, який працював у МЗС у Москві між 1987 і 1992 роками.

«Стаття у Chatham House є дуже погана – вона звучить як твір Відділу ідеології Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу», – сказав він у розмові з Радіо Свобода.

«Нам не обов’язково було до цього доходити, і це питання могло б залишитися невеликою приміткою в історії, яка не вимагала вирішення, – каже він. – Тут більше йдеться про спосіб розширення НАТО та аргументи, що використовуються для сприяння розширенню».

Отже, через більше ніж два десятиліття після того, як склад членів НАТО часів «холодної війни», що налічував 16 країн, вперше розширився за рахунок приєднання трьох колишніх держав Варшавського договору, минуле і надалі є дуже актуальним. І Путін, який готовий потенційно залишитися на своїй посаді до 2030-х років, не дасть йому померти.

«Ми все ще обговорюємо це, оскільки прихильники розширення вважають, що вони діяли чесно і допомогли мільйонам людей, які перебували під радянським пануванням, досягти свободи», – сказав Джим Ґолдґаєр, який працював у Раді національної безпеки при президенті Біллі Клінтоні в 1990-х.

«Російський наратив провадить, що Захід обдурив їх і залишив їх за межами Європи після «холодної війни». При цьому емоції зашкалюють, враховуючи те, що надії тридцятирічної давнини на те, що Росія буде частиною Європи не виправдалися, – говорить Ґольдґаєр Радіо Свобода. – Отже, є ті, хто хоче звинуватити Захід, і ті, хто хоче звинуватити Путіна».

«Не на порядку денному»

Для багатьох науковців «холодної війни» початок цього наративу був покладений під час візиту Джеймса Бейкера, державного секретаря США при президенті Джорджі Буші, у лютому 1990 року до Москви, де Бейкер зустрівся з радянським лідером Михайлом Горбачовим.

Берлінська стіна була зруйнувана трьома місяцями раніше, і західні лідери відверто обговорювали питання, чи буде об'єднана розділена Німеччина, чого боялася Москва. І якщо це мало статися, то чи будуть сили НАТО дислокуватися в Східній Німеччині? Це питання непокоїло Москву.

Згідно зі стенограмами, які кількома роками пізніше опублікували Сполучені Штати та Росія, Бейкер пояснював, що краще мати об'єднану Німеччину закорінену в політичні та військові структури НАТО, ніж Німеччину поза НАТО.

«У жоден момент дискусії ні Бейкер, ні Горбачов не порушували питання про можливе поширення членства в НАТО на інші країни Варшавського договору за межами Німеччини, – нагадує Марк Крамер, директор проєкту «Холодна війна» в Центрі Девіса Гарвардського університету, який вивчав розсекречені стенограми та інші матеріали.

«Дійсно, їм ніколи не спало б на думку порушувати питання, яке ніде не стояло на порядку денному, ні у Вашингтоні, ні в Москві, ні в будь-якій іншій столиці Варшавського договору чи НАТО», – написав Крамер у статті, що вийшла в квітні 2009 року.

Горбачов зустрівся з західнонімецьким канцлером Гельмутом Колем через день після зустрічі з Бейкером. Згідно з дослідженнями Крамера, тема об’єднання Німеччини була важливішою для цієї зустрічі, ніж під час зустрічі з Бейкером.

«Горбачов не прагнув жодних запевнень щодо [розширення НАТО] і, звичайно, не отримував», – написав Крамер.

Зрештою, за словами Стівена Пайфера, колишнього посла США, який на той час служив у Державному департаменті, США, Франція та Велика Британія разом з Німеччиною погодились не розміщувати ненімецькі сили НАТО в колишній Східній Німеччині.

У 1999 році, через кілька років після возз'єднання Німеччини та виведення всіх радянських військ зі Східної Європи, НАТО прийняло до своїх лав три колишні країни Варшавського договору: Польщу, Чехію та Угорщину.

Через десять років в інтерв'ю німецькій газеті Bild Горбачов скаржився, що Захід обдурив Москву.

«Багато людей на Заході потайки потирали руки і відчували щось на зразок спалаху перемоги, включно з тими, хто обіцяв нам: «Ми не рухатимемось ані на сантиметр далі на схід», – сказав він.

Пізніше Горбачов, здавалося, розвернув свою позицію, заявивши, що тема розширення насправді ніколи не виникала в 1989-му або 1990 роках.

«Тема «розширення НАТО» ніколи не обговорювалася; вона не порушувалася в ті роки. Я кажу це з повним почуттям відповідальності. Жодна східноєвропейська країна не порушувала цю проблему навіть після припинення дії Варшавського договору в 1991 році», – сказав він газеті «Коммерсант» у жовтні 2014 року.

Нам не вдалося зв’язатися з Горбачовим для коментарів. Його речник не відповів на електронне повідомлення до того часу, коли писалася ця стаття.

«Дух договору»

Перший президент Росії Борис Єльцин з обережністю ставився до розширення НАТО, але згідно з розсекреченими записами, не виступав проти нього.

«Ми, звичайно, розуміємо, що будь-яка можлива інтеграція східноєвропейських країн до НАТО не призведе автоматично до того, що альянс якось обернеться проти Росії, – написав Єльцин у листі до президента США Білла Клінтона у вересні 1993 року. – Але важливо врахувати, як наша громадська думка може реагувати на цей крок».

Але Єльцин також згадав про запевнення, дане радянським чиновникам під час переговорів про об'єднання Німеччини, написавши, що «дух договору про остаточне врегулювання ... виключає можливість розширення зони НАТО на Схід».

Через чотири роки, намагаючись пом'якшити занепокоєння Москви, НАТО і Росія підписали Засновницький акт НАТО-Росія – політичну угоду, в якій, серед іншого, зазначається, що «НАТО і Росія не вважають одне одного противниками». У 2002 році НАТО і Росія домовились створити спільну консультативну раду, нібито як місце для вирішення суперечок. Але в Москві раду вважали неефективною.

Ще через два роки, НАТО здійснило найбільше розширення у своїй історії, коли було прийнято до альянсу ще сім східноєвропейських держав, включно з балтійськими державами – Естонію, Латвією та Литвою, які були республіками Радянського Союзу. Хоча Росія і раніше мала державу НАТО на своєму кордоні, зараз війська, що входять до НАТО, потенційно можуть перебувати лише в 625 кілометрах від Москви.

У 2007 році на Мюнхенській конференції з безпеки, щорічній зустрічі на високому рівні чиновників, дипломатів та експертів з обох сторін Атлантики, Путін виступив проти НАТО, а також проти США, звинувативши альянс у подвійній грі та загрозах Росії.

«Я думаю, що очевидно, що розширення НАТО не має ніякого відношення до модернізації самого альянсу або до забезпечення безпеки в Європі. Навпаки, це серйозна провокація, яка знижує рівень взаємної довіри», – сказав він.

«Що сталося із запевненнями наших західних партнерів після розпуску Варшавського договору? Де ці декларації сьогодні?», – запитав Путін. Це зауваження, змусило замислитися західних політиків та ексепртів, оскільки дискусія зосереджувалась майже виключно на зауваженнях, зроблених до розпаду Варшавського договору. «Де ці гарантії?» – запитував Путін.

Через рік після виступу Путіна на саміті в Бухаресті в квітні 2008 року НАТО відмовилося запропонувати Грузії та Україні шлях до членства, проте запевнило дві країни, що вони колись приєднаються до альянсу.

Через чотири місяці Росія вторглася в Грузію, знищивши її збройні сили, окупувавши два регіони, які вже до того мали майже повну автономію, і принизивши тодішнього президента країни Михайла Саакашвілі, який відкрито закликав Грузію вступити в НАТО.

У 2014 році, після того як Росія захопила півострів Крим і забезпечила військову підтримку бійцям-сепаратистам на рівні зброї, військової підготовки, командних кадрів та військового підкріплення з боку своєї армії на Донбасі, НАТО припинило будь-які консультації з Росією.

Незабаром після того, як російський парламент схвалив захоплення Криму, Путін у своїй промові заявив, що Росія була принижена розширенням НАТО.

«Вони багато разів брехали нам, ухвалювали рішення за нашими спинами, ставили нас перед доконаним фактом», – заявив він.

Як переконували Захід

Серед тих, хто підживлював російські претензії, був останній посол США в Радянському Союзі Джек Метлок, який неодноразово наполягав як у свідченнях Конгресу, так і пізніше, що Горбачов отримав запевнення, що якщо Німеччина об'єднається і залишиться в НАТО, кордони НАТО не будуть рухалися на схід.

Але Вольфганг Ішингер, колишній посол Німеччини та заступник міністра закордонних справ, який зараз очолює Мюнхенську конференцію з безпеки, заявив, що домовленості про возз'єднання Німеччини, включаючи договір 1990 року, відомий як договір 2+4, який офіційно проклав шлях до об’єднання двох Німеччин, не згадував про розширення НАТО.

«Росія доволі успішно розповідає, що в обмін на прийняття ними об'єднання Німеччини за договором 2+4, їм пообіцяли, що розширення НАТО не буде, – сказав Ішингер Радіо Свобода. – Росія представляє себе жертвою».

«Які б обіцянки щодо розширення не обговорювались ... у 1990 році, твердим фактом є те, що Росія прийняла розширення з детальними умовами та в письмовій формі, коли було погоджено Засновничий акт НАТО-Росія», – сказав Ішингер в електронному листі. – Пізніше російські твердження про те, що в 1990 році були зроблені різні обіцянки, просто не мають значення. Насправді це пропаганда, і це недобросовісно!»

Соков, колишній дипломат, який зараз працює у Віденському центрі роззброєння та нерозповсюдженняядерної зброї, сказав, що найбільшою проблемою є те, що розширенням НАТО можна було «керувати», щоб мінімізувати непорозуміння.

Пропущений шанс?

Початкове розширення, у 1999 році відбулося приблизно під час бомбардування НАТО в Югославії, спрямованого на припинення наступу сербських сил проти косовського населення. Обурення Росії кампанією викристалізувалося рішенням тодішнього прем'єр-міністра Євгена Примакова на знак протесту обернути свій літак, що прямував до США, над Атлантичним океаном. Вторгнення США в Ірак у 2003 році стало черговою акцією, яка викликала гнів Москви.

«Неправильно відкидати російські занепокоєння», – каже Соков.

Засновницький акт 1997 року мав добрі наміри, як і створення Ради НАТО-Росія 2002 року, каже він. Але він стверджував, що ці угоди «ніколи не працювали», аргументуючи тим, що альянс часто вдається до дій, які впливають на російську або регіональну безпеку, не консультуючись з Москвою.

«НАТО спершу ухвалює рішення, а потім намагається переконати Росію, що воно є добрим і його треба прийняти. Це є формулою катастрофи», – переконаний він.

«Я твердо вірю в те, що можна було розширити НАТО і уникнути конфлікту. Шанс був упущений, і сьогодні ми спостерігаємо загострення конфлікту, питання про гарантії, дане Бейкером, є нічим іншим, як символом», – сказав він.

Але для інших науковців проблема полягає головним чином у Москві, і у тому, як Путін і Кремль сприймають історію розширення НАТО і як представляють її Росії та Заходу.

«Заява про те, що НАТО дало і порушило обіцянку, що не прийме жодної нової країни з теренів Східної Європи, є однією з основних ідей, що визначають погляд Росії на ворожий Захід», – говорить Кір Джайлз, консультант і співавтор звіту Chatham House.

І найближчим часом це, навряд чи зміниться.

У статті для Інституту Брукінгса в 2014 році Пайфер, колишній посол, передбачив, що для Путіна «нібито дана обіцянка Заходу не розширювати Альянс, безсумнівно, залишатиметься стандартним елементом його антинатовської риторики».

«Це тому, що вона настільки добре підходить до картини, яку прагне змалювати російський лідер – про постраждалу Росію, якою скористалися інші, а тепер дедалі більше ізолюють – не через її власні дії, а через махінації зрадливого Заходу», – пояснює Пайфер.