18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Риза Нурмамбетов, за національністю кримський татарин, народився 15 грудня 1936 року, уродженець міста Феодосії (Кефе) Кримської АРСР, адреса: вулиця Севастопольська, будинок 7.
На момент виселення до складу сім'ї входили: мати Гулізар Нурмамбетова (1909 р.н.), сестра Гульсум Нурмамбетова (1930 р.н.), сестра Шашне Нурмамбетова (1933 р.н.), я, Риза Нурмамбетов і брат Алі Нурмамбетов.
На момент депортації мені було вісім років.
Жили ми всі у старій дідівській хаті. Буквально перед депортацією батько збудував новий будинок, у якому ми навіть не встигли пожити. Окрім будинку були літня кухня та вугільний склад. У будинку були шифоньєр, комод, стіл, стільці. З худоби були барани, кількість не пам'ятаю. Двір був великий, зараз наш двір розділений на два господарі.
17 травня до нас зайшов сусід, імені не пам'ятаю. Він попередив маму про те, що 18 травня виселятимуть кримських татар. Мама не повірила йому
Увечері 17 травня до нас зайшов сусід, імені не пам'ятаю. Він попередив маму про те, що 18 травня виселятимуть кримських татар. Мама не повірила йому, але все одно пішла до сусідів (кримських татар) повідомити про це. Їй ніхто не вірив, тому що офіційна влада мовчала.
Вранці, годині о п'ятій, у двері постукали. Коли мама відкрила, у двір зайшли озброєні офіцер і солдат. Офіцер залишив солдата у нас, мамі сказав, щоб збиралася з дітьми, а сам пішов. Про те, що нас депортують і кудись вивезуть із Криму, нам ніхто не говорив.
Місцем збору людей був залізничний вокзал, на вокзал привозили автівками по 3-4 сім'ї. Людей збирали доти, поки не наповниться залізничний потяг. Потім озброєні солдати вантажили людей у товарні вагони й відсилали в невідомому напрямку. При таких обставинах чинити спротив владі було недоцільно ‒ могли розстріляти.
У нашому вагоні було вісім сімей. Вагони двоярусні, ми з мамою опинилися на другому ярусі. Туалетом служили дірки в підлозі вагона, куди люди ходили у справах, не соромлячись один одного. Дорогою прямування потягу люди на зупинках намагалися хоч що-небудь приготувати поїсти дітям, але конвой не дозволяв, відразу кричав. Голодні люди не витримували, помирали дорогою, їх знімали на станціях і залишали прямо на землі, навіть не поховавши. Щоб не померти з голоду, люди змушені були їсти, що доведеться, в сирому вигляді. Страшно згадувати все це.
Ми добиралися 18 діб. У Костромську область, на станцію Амбросимова, нас привезли 4 червня. Відразу повели з вокзалу в баню, а одяг відправили до дезінфекційної камери. Потім возами розвозили в бараки колишнього табору тюремників.
Продуктів ми не бачили, окрім пайки житнього хліба 200 грамів на добу. Нас рятувала картопля, яку мати та старша сестра обмінювали на речі
Місцеві жителі ставилися по-різному. Хтось нас ненавидів, хтось жалів, але допомагати боялися, тому що влада ставилася до цього суворо. Продуктів ми не бачили, окрім пайки житнього хліба 200 грамів на добу. Нас рятувала картопля, яку мати та старша сестра обмінювали на речі. Їздили до міста на підніжках потягів, тому що в вагон не пускали.
У 1946 році батько розшукав нас, і ми переїхали до Костроми. Батько працював на лісоповалі. У 1947 році народився братик, і цього ж року за викликом родичів ми переїхали до Узбекистану за адресою: Андижанська область, Ленінський район, нафтопромисел «Палванташ».
Батько почав працювати бурильником на нафтовій свердловині. Зарплати не вистачало, тому старша сестра пішла працювати в колгосп на трудодні. Робота від зорі до зорі, виживали, як могли.
У 1947 році я пішов до школи, у 1957 році закінчив 10 класів і пішов працювати. У 1960 році переїхав до Ташкента, влаштувався на завод «Ташсельмаш», де працював до пенсії.
У 2004 році переїхав до Криму. З 1995 року дружина стоїть на черзі на квартиру в Сімферополі, але, щоб черга просунулася, ми маємо прописатися в Сімферополі. Зараз живемо на квартирі (орендуємо) з сім'єю з п'яти осіб ‒ я, моя дружина, син із дружиною та донькою ‒ в селищі Азовське Джанкойського району (загальна площа квартири становить 33 кв.метри, житлова площа 25 кв. метрів).
(Спогад від 6 жовтня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
