18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Я, Абдулла Максудов, кримський татарин, народився у 1927 в селі Буюк Ламбат (нині Малий Маяк) Алуштинського району Кримської АРСР.
Склад сім'ї: батько Максуд Джиналі (1900 р.н.), бабуся Аліме (1870 р.н.), мама Сундус Джиналі (1902 р.н.), брат Ереджеп Джиналі (1924 р.н.), брат Худус Джиналі (1926 р.н.), я, Абдулла Джиналі (1927 р.н.), брат Решат Джиналі (1935 р.н.), брат Асан Джиналі (1933 р.н.) та брат Айдер Джиналі (1939 р.н.).
Жили ми в Буюк Ламбат, номер будинку не пам'ятаю. У момент депортації я не навчався, тому що при німецькій окупації школи не працювали. Ми жили в приватному будинку з госпбудівлями. У нас був один кінь, одна корова, кури штук тридцять, присадибна ділянка на вісім соток. Там були посаджені дерева ‒ груші Бера, черешні, айва.
До Червоної армії був мобілізований мій дядько Вані Джиналі, він загинув при обороні Севастополя. Мій батько Максуд Джиналі був у партизанському загоні, за що німці його розстріляли у 1942 році разом із його мамою, моєю бабусею Аліме (1870 р.н.). З нашої сім'ї в трудову армію був мобілізований мій рідний брат Ереджеп Джиналі (1924 р.н.).
Ніяких подій, які можна було розцінити як підготовку до насильницького виселення, напередодні депортації ми не спостерігали.
18 травня 1944 року о 6 годині ранку лейтенант і два солдати оголосили нам про виселення з місця проживання і дали 15 хвилин на збори. Ніякого обвинувального акта зачитано не було. Фізичного насильства в момент виселення щодо нас не застосовували.
З особистих речей ми за 15 хвилин встигли одягнути тільки верхній одяг, сорочки, штани та одну пару взуття, ще встигли взяти приблизно 10 кілограмів борошна. Ні про яку постанову ДКО №5859 сс «Про кримських татар» від 11 червня 1944 роки нам не повідомили, як і те, що треба було взяти в дорогу.
У селі Буюк Ламбат Алуштинського району нас усіх ‒ родичів, сусідів і знайомих ‒ завантажили у великі вантажні американські автівки і колоною привезли на залізничний вокзал у місто Сімферополь (Акмесджит) у супроводі озброєних солдатів.
18 травня 1944 року з нашої родини виселили три людини. Фізичного знищення або смерті під час вивезення у нашій сім'ї не було.
Нас привезли на сімферопольський залізничний вокзал і тут же почали завантаження в товарні вагони. Під час завантаження в вагон наша сім'я зберегла свою цілісність.
Нас загнали в повний вагон, можна було сидіти тільки навприсядки
У вагоні абсолютно ніяких умов не було. Загальну кількість людей і сімей у вагоні я не пам'ятаю. Нас загнали в повний вагон, можна було сидіти тільки навприсядки. Ніяких умов для приготування їжі не було. Зупинки і стоянки у дорозі були, але про них нас ніхто не попереджав. Ніякого харчування під час перевезення організовано не було, продукти не видавалися. Особисто ми під час зупинок швидко розводили багаття і смажили наспіх приготовлений корж. Часто не встигали його підсмажити й доводилося їсти майже сире тісто. Про окріп і мови не могло бути, тому що його не було.
Захворювань у людей у дорозі було дуже багато, але ніхто їм ніякої допомоги не надавав. У нашому вагоні ніяких медичних працівників не було. Смертей у нашому вагоні не було.
У дорозі ми були 20 днів: вирушили 18 травня, приїхали в Ташкентську область 7 червня. Наш потяг рухався в напрямку Середньої Азії, прибув до міста Бекабад Ташкентської області. Там уже чекали вантажні автівки, нас завантажили і повезли в Дальню Висилку В'язнів, відділення №2 (ДВВ, № 2). Наша сім'я залишилася в повній цілості у кількості три людини.
Нас на вантажівках привезли до кінцевого пункту призначення. Розселили у заздалегідь підготовлених бараках. Місцева влада ставилася до нас недоброзичливо ‒ як до ворогів народу. На другий день нашого перебування нас послали на роботи на рисові плантації, а житло було таке: одна маленька кімната, одні двері й маленька кватирка нагорі. Кімната була розміром три на три метри, у неї поселили нас трьох.
Продукти, воду, медикаменти, тим більше паливо нам не видавали. Замість залишених у місцях виселення сільгосппродукції та худоби всупереч постанові ДКО №5859 сс. «Про кримських татар» ми абсолютно нічого не отримували. Ніякими присадибними ділянками нас не наділяли і на будівництво будинків ніяких будматеріалів не видавали.
Серед шістьох знайомих якось один розповів анекдот: п'ятьох забрали в тюрму, з них повернувся лише один
Обіцяних, згідно з постановою ДКО №5859 сс «Про кримських татар», 5000 рублів наша сім'я не отримувала. Я особисто будував Фархадську ГЕС, Шахриханську ГЕС та Аккавакську ГЕС, працюючи за фахом монтажника. Гроші за роботу нам платили, ще отримували механізаторський пайок.
Інформаторів каральні органи НКВС вербували і такі люди були. Їхніх імен та прізвищ не пам'ятаю. Серед шістьох знайомих якось один розповів анекдот: п'ятьох забрали в тюрму, з них повернувся лише один ‒ Халіл Гадол ‒ інших чотирьох ми більше не бачили.
Насильство над жінками та дівчатами з боку керівників і бригадирів були. Але, звісно, про ці знущання мовчали постраждалі.
Вільно залишати територію спецпоселення не дозволялося. Самовільне залишення території спецпоселення розцінювалося як втеча. Був випадок у місті Бекабад: п'ятьох хлопчиків ‒ кримських татар ‒ зловили на залізничному вокзалі, судили показовим судом, більше ніхто їх не бачив, імена та прізвища їхні не пам'ятаю. У спецкомендатурі ми відзначалися один раз на місяць.
Місцева влада продуктами нас не забезпечувала. Голод був масовим явищем на території нашого спецпоселення
Наша сім'я, як і усі спецпереселенці, голодувала. Місцева влада продуктами нас не забезпечувала. Голод був масовим явищем на території нашого спецпоселення.
Я поїхав навчатися у ФЗО на залізничника, приїхав через вісім місяців: 80% наших односельчан вже не було в живих, усі померли від голоду та хвороб. Ховати людей, загалом було ні кому, їх скидали в загальну яму і трохи закопували. Вночі тіла розтягували шакали.
У Червоній армії служили мої дядьки Вані Ереджеп, Ібраїм та Ескендер, вони були моряками і загинули під час оборони Севастополя. У трудову армію був мобілізований мій брат Ереджеп (1924 р.н.).
Я навчався у ФЗО на станції Урсатська на кочегара паротягу. У Криму я закінчив 4 класи кримськотатарською мовою, на засланні у ФЗО навчався російською мовою. Продовжувати навчання далі я не міг.
Прийшов наказ, де йшлося: «Всіх кримських татар, які працюють на залізниці, як ворогів народу зняти з роботи»
Під час роботи кочегаром на паротязі «Серго» прийшов наказ, де йшлося: «Всіх кримських татар, які працюють на залізниці, як ворогів народу зняти з роботи». Нас, шістьох хлопців, у супроводі двох міліціонерів привезли до Бекабада і поставили працювати разом із полоненими німцями, які будували Фархадську ГЕС. Потім німців відіслали до Німеччини, а привезли японських військовополонених. З ними ми працювали два роки.
Умов для розвитку кримськотатарської культури, мови та мистецтва не було. Дотримуватися національних традиції, звичаїв, відзначати національні свята не дозволялося. Публічно обговорювати питання повернення на батьківщину як між собою, так і з представниками влади, а тим більше писати заяви категорично було заборонено. І навіть був такий випадок, в якому я особисто брав участь. У 1967 році у Бекабаді під керівництвом лідера кримських татар Акіма Джеппарова був мітинг про відновлення державності кримських татар. Щоб розігнати мітинг, влада Бекабада пригнала автівку з каналізаційними відходами та почали поливати ними прямо по людях.
Ніяких істотних змін після виходу указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 про скасування деяких обмежень із кримських татар не відбулося. До сьогоднішнього дня наш народ не реабілітований, 90% нашого народу живе в місцях, звідки їх висилали (точних відомостей про інших у місцях висилки немає, імовірно ця цифра може становити 80-100 тисяч осіб або 25-30% ‒ КР).
Після 1956 року я з сім'єю також проживав у Бекабаді, працював із 1952 року на узбецькому металургійному заводі у прокатному цеху бригадиром слюсарів. У серпні 1988 року ми з сином повернулися на батьківщину ‒ до Криму. Проживаю в селі Войкове Ленінського району.
(Спогад від 4 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
