18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Зенор Сулейманова, кримська татарка, народилася 3 вересня 1941 року в селі Маркур (з 1945 року Поляна ‒ КР) Куйбишевського (нині Бахчисарайського району) Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: мати Аніфе Сулейманова (1898 р.н.), сестра Ава Сулейманова (1927 р.н.), сестра Аліме Сулейманова (1929 р.н.), сестра Уміє Сулейманова (1931 р.н.), сестра Февзіє Сулейманова (1933 р.н.), сестра Зевер Сулейманова (1935 р.н.), брат Джафер Сулейманов (1939 р.н.) та сестричка Шемснур Сулейманова (1943 р.н.).
Ми жили в селі Маркур Бахчисарайського району Кримської АРСР. На момент виселення мені було 3 роки, всі спогади я відновлювала з розповідей мами та сестер. Я відрізнялася допитливістю й обов'язковістю. Мій батько Сулейман Хаяжев помер у 1943 році, після його смерті народилася сестричка Шемснур. Всього було нас 10 дітей, але в трирічному віці померла сестра Ліля (1925 р.н.), а брата Сейїтхаліля Сулейманова (1921 р.н.) забрали до трудової армії, будувати Рибінське водосховище.
Солдати провели перепис населення та домашнього господарства, попередили: далеко не виїжджати з села, ночувати тільки вдома
З квітня 1944 року в усіх селах залишилися солдати, народ думав, що вони допомагатимуть відновлювати господарство. Вони провели перепис населення та домашнього господарства, попередили: далеко не виїжджати з села, ночувати тільки вдома. Народ прийняв (такі вимоги ‒ КР): це необхідне для підтримання порядку, а машини, вози ‒ для роботи в колгоспі.
18 травня зранку до будинку підійшли троє військових: один літній капітан і двоє молодих солдатів зі зброєю в руках. Мама йшла доїти корову, він російською голосно наказав і показав рукою, мовляв, збирай дітей, одягни, візьми їжу та одяг. Побачивши золоті сережки у мами, він зазначив: якщо закопала, сховала, візьми, не бійся. На пальцях показав: на збори ‒ 15 хвилин часу.
Спочатку мама дуже розгубилася, але, зібравши волю, всіх розбудила. Старші сестри взяли їжу, 3 стьобаних ковдри й одяглися. Мама взяла Коран і малу однорічну сестричку. Ми жили на околиці села, будинок виходив у ліс ‒ що робилося в селі, не бачили, чули тільки гавкіт і виття собак. Ми ‒ дев'ять осіб ‒ мати, 7 дівчаток і 1 хлопчик. Діти біля мами плакали, а мама молилася.
Капітан відіслав сусіда принести з прилеглого будинку ще їжі для нас, що і його, і нас врятувало від смерті в дорозі
Капітан подивився, похитав головою і наказав солдатам взяти швейну машинку «Зінгер», загорнути її в стьобану ковдру, і всіх нас возом повезли в центр села. Там уже стояло багато вантажних машин «студебеккерів». Нашому сусіду навіть не дали одягнутися, взяти їжу. Сім'ям, де були чоловіки ‒ хоч інваліди чи люди похилого віку ‒ не дали взяти запаси їжі. Цей же капітан наказав сусідові допомагати нашій родині всю дорогу та його ж відіслав принести з прилеглого будинку ще їжі для нас, що і його, і нас врятувало від смерті дорогою. Потім зачитали наказ про виселення, ніхто нічого не зрозумів. Всі, у кого чоловіки та сини ще воювали в дійсній армії, показували довідки. Всім сказали покласти їх за пазуху, пояснили, що нас повезуть далеко-далеко, що не вбиватимуть (в нашому селі не було жодної російської родини, і ніхто не знав російської мови). Посадили всіх у машини, у кутах розташувалися солдати зі зброєю та повезли на залізничну станцію Сюрень.
Коли саджали у вагони, було страшно, всі плакали, шукали рідних, своїх дітей.
Ешелон складався з понад 50 товарних вагонів, заповнювали їх щільно. Тільки на третю добу ми змогли сісти, чіпляючись один за одного. Ешелон виїхав із Криму: всі ридали, молилися та прощалися з батьківщиною.
Через 17 днів потягом нас привезли до Горьківської області, на станцію Кострома. У потязі давали тільки гарячу воду, люди помирали від голоду та хвороб. У нашому вагоні померли літній чоловік та жінка-породілля. Ешелон мав санітарний вагон, але медичної допомоги ніхто не отримав. Через 10 днів, коли люди зовсім ослабли, один раз на день давали гарячу юшку, та й то комусь діставалося, а комусь ні.
Нас вивантажили на залізничній станції Кострома й повели до річки Унжа. Там повантажили речі, людей похилого віку та маленьких дітей на баржі, які проти течії річки штовхав вітер, а берегом йшли пішки й допомагали тягти баржу діти й підлітки. Місцеві люди відверталися від нас, їм було сказано, що привезли зрадників, через яких загинули їхні сини та чоловіки.
На зупинках ховали померлих та їли юшку. На одній із цих зупинок чоловік-інвалід, без однієї ноги в солдатській формі, організував ятку й усім нам роздавав шматочки хліба з маслом і все говорив: «Ці люди бачили війну». А вказуючи на своїх односельців, які відверталися від нас, на забиті вікна, двері їхніх будинків, пояснював: «Вони нічого не знають про війну». Люди були йому дуже вдячні.
Був страшний випадок, коли обірвалися троси й баржу понесло, закрутило в центрі річки, почалися страшні крики, плач. Піші в цей час пішли вперед, і хтось із місцевих передав їм, що баржу топлять. Відбивши конвой, вони кинулися назад до баржі, тут прийшов наказ усім повернутися назад, потім подали інші катери та закріпили баржу.
Всі, хто був старший за 16 років, працювали на лісоповалі, кругом була темна тайга й виднівся маленький шматочок неба
Після цієї події піші йшли берегом поруч із баржею й тягнули її проти течії. Так ми йшли 10 днів до містечка Палуж, де було кілька бараків із колод для лісорубів-заробітчан, одна пекарня, в бараках були пічки-лежанки. Всі, хто був старший за 16 років, працювали на лісоповалі, кругом була темна тайга й виднівся маленький шматочок неба. Мрією дітей було бачити більше неба й сонця.
У бараках було холодно, всі діти лежали на печі. У серпні роздали трохи продуктів, хліба дітям давали по 400 грамів, працівникам ‒ по 500 грамів. У 1945-му ‒ рік перемоги ‒ давали «американську допомогу»: сухе молоко, яйця, 1 кг борошна.
У грудні 1944 року померла сестричка Шемснур через холод і запалення легенів. У 1946 році померла сестра Уміє в селищі за 15 км від нас. Комендант дав дозвіл поховати її двом сестрам. Вони поховали її у дворі лікарні, буквально в кризі. Комендант не дав дозволу кому-небудь піти й допомогти їм.
З нашого лісгоспу кілька жінок втекли до своїх чоловіків, які були в трудовій армії.
1947 рік видався найхолоднішим, ранні морози знищили картоплю, на якій трималося життя в цих краях. Перестали дітям давати хліб і стали їх забирати в дитячі будинки. Ми з братом Джафером удвох сховалися й сказали: помремо, але в дитбудинок не підемо. Старшим скоротили пайок хліба на 250 грамів, але вони вирішили бути разом з нами: помремо ‒ так разом.
У цей час прийшов виклик у Середню Азію від старшого брата Сейїтхаліля. Їх після пуску Рибінського водосховища перевезли до Таджицької РСР, у Ленінабадську область, підсобне господарство Паласс для забезпечення сільгоспродуктами уранових шахт Табошар, Адрасман і Чкаловськ з обробки та збагачення урану (зараз це місто Чкаловськ). Спочатку він знайшов дружину Нуріє Сулейманову, яка зі своїми батьками потрапила до Узбецької РСР, місто Шахрихан. У 1944 році в неї померли від голоду батько, мати та син, якого вона народила дорогою, її саму врятувала старша сестра й напівживу привезли в селище Мірзачуль (пізніше воно стало містом Гулістан). Брат її зумів привезти в Паласс, потім зробив нам виклик.
У нашому лісгоспі за 1947 рік половина переселенців померли від холоду, голоду, корости, туберкульозу.
Нам виклик брата відклали 2 рази, допомогла нам жінка з Ялти Саліє: вона добре знала російську мову, дала коменданту хабар (золотий браслет), і ми отримали дозвіл на виїзд у березні. Кругом сніг, крига. Річкою по кризі з ручними санками ми йшли 8 днів до Костроми. Завжди перед очима стоїть вид темних лісових берегів і виття вовків. У селах нас пускали ночувати, тільки перевіривши, що немає чоловіків. Це були самотні вдови, які нас, дітей, жаліли й давали гаряче молоко та хліб (взагалі до дітей місцеві ставилися жалісливо).
Квитки купили до Ташкента, а речі віддали в багаж, серед них і швейну машинку «Зінгер», яка врятувала нас від смерті: мама шила фуфайки, ватні штани, а сестри в'язали хустки, рукавички, шкарпетки. Через 6 днів ми були в Ташкенті й зрозуміли, що до Ленінабада ще далеко. Знайшли родичів, позичили гроші, мама продала золоті сережки, і ми виїхали в Ленінабад. В цей час брат поїхав нас зустрічати в Ташкент, де його пограбували, і про посилку в Ташкент більше ми вже не говорили, вона так і зникла.
У Палассі сестри працювали на сільськогосподарських роботах: рили, чистили арики, збирали врожай фруктів і овочів. Від страшної спеки та малярії помирали в усіх сім'ях, померла сестра Аліме (1929 р.н.), померла від дизентерії дочка брата Ліля.
Чоловіки поверталися з трудової армії та знаходили тільки одного члена сім'ї або нікого
Багато чоловіків поверталися з трудової армії та знаходили тільки одного члена сім'ї або нікого, або дітей відсилали до дитбудинку. Багато дівчат виходили заміж за шахтарів уранових рудників, і вони переїжджали до нас у радгосп, працювали їздовими.
Вперше школу відкрили в 1948 році, 1-4-ий (різновікові) класи навчала одна вчителька. Ми четверо ‒ Февзіє, Джафер, Зевер і я ‒ пішли з 1 до 4 класу. Сестра Февзіє з третього класу вийшла заміж у 17 років, було дуже важко, вона з чоловіком нам допомагала.
З 1948 року почали будувати маленькі халупи без вікон і дверей. До 1950 року в сім'ях, де були чоловіки, стали будувати будинки з фундаментом. Вода була арична, з домішкою жовтої глини, її збирали в хаузи (водойми ‒ КР), де кишіли черви. У ці роки було багато смертей у кожній родині.
Всі жителі радгоспу були з депортованих кримських татар, німців і репресованих фахівців. Тому ми завжди обговорювали питання повернення на батьківщину, зберігали мову та релігію. Учасники бойових дій та родичі підпільників, партизанів першими стали писати звернення до ЦК КПРС, управління комбінату, спецвідділи, адже вважали себе невинними. Наприклад, мого рідного дядька Юсуфа Таїрова як підпільника повісили німці в лютому 1942 року з міліціонером з села Коккоз і підпільницею з Ялти Лутфіє, а районного суддю та заврайвно розстріляли.
Тільки 28 квітня 1956 року було зняте обмеження, і всіх дорослих примусили підписатися під документом про відмову від майна та права на повернення в ті місця, звідки вони були виселені.
Все моє життя супроводжувалося обмеженнями через те, що я кримська татарка. Після 7 класів у 1955 році я вступала до медучилища при гірничому технікумі Чкаловська. Мені на другий день повернули документи, пояснивши, що кримських татар і німців не приймають ‒ указ спецвідділу. Звернулася до спецпрокурора й обіцяла, що цього приниження не забуду ніколи. Він дав розпорядження, і я вступила. У 1960 році була висунута другим секретарем комсомолу килимового комбінату. Не пройшла співбесіду в обкомі партії, причина та сама ‒ кримська татарка.
З 1961 до 1966 року навчалася в ТашГУ, брала участь у студентських зверненнях до влади. З 1966 року працювала вчителем географії та історії, отримала звання «вчитель вищої категорії», «вчитель-методист», «відмінник освіти» ‒ вищі звання від узбеків нам не діставалися.
Маю трьох дітей, двоє синів з вищою освітою, у дочки середня спеціальна.
До Криму старший син Таврид Меджитов приїхав у 1992 році, а ділянку перекупив у своїх кримських татар у 1993 році, досі будується, ніякої допомоги з боку Рескомнацу Криму не отримав, діти підробляють для життя і будівництва.
Жили ми в Баяуті, у бавовняній зоні Узбекистану, через хімікати усі хворі, доводиться виживати, багато витрачаємо на ліки. Я вчила дітей, що «навіть пташці не годиться жити без батьківщини своєї». Головне, що мене радує: я виконала свою обіцянку ‒ вся сім'я в Криму.
Живу в селищі Гвардійське Сімферопольського району з чоловіком Сервером Меджитовим (1937 р.н.) і дочкою Ельмірою Муратовою, обоє інваліди II групи.
(Спогад від 12 лютого 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
