Україна досі в СНД чи ні?

Юридично Україна не була членом СНД, але мала статус засновниці й учасниці. А з 2011 року брала участь у зоні вільної торгівлі в рамках співдружності, де ключову роль відіграє Росія. У травні 2018 року тодішній президент України Петро Порошенко підписав указ про остаточне припинення участі у статутних органах СНД. У відповідь виконком СНД заявив, що не отримував від України жодних офіційних документів про вихід, тому вона нібито залишається в складі організації. А Київ продовжує денонсувати договори у рамках СНД, з одного із них – про узгоджену монопольну політику – вивів цього разу чинний президент України Володимир Зеленський. Загалом таких документів є понад двісті, денонсація триває. Тож Україна досі так чи інакше в СНД чи ні? Радіо Свобода розпитало міністра закордонних справ України у 2014-2019 роках Павла Клімкіна. Саме ці роки, після початку російської агресії, стали вирішальними для відносин України і СНД.

– Україна пов’язана з СНД сьогодні чи ні?

– Україні не потрібно виходити із СНД – вона ніколи не була і не є зараз членом цієї структури. Оскільки – і це прикол ситуації – Україна є засновником СНД, але не була стороною співдружності. Ми не підписали статут. Тому фактично, виходячи із СНДшних структур, ми реально повністю, остаточно рвемо з СНД. Як то кажуть, це – точка неповернення. Дороги назад немає в принципі. Ані політично, ані ментально, ніяк. І тут немає жодних хитрощів з боку Києва. А всі ці натяки на якісь юридично-політичні проблеми – це все (якщо висловлюватися такою зовсім недипломатичної мовою) «розвод», яким користуються у Москві. Оскільки вони мріють якимось чином затягнути нас назад.

– А з яких тоді договорів у рамках СНД виводять Україну її президенти – попередній і нинішній?

– Україна ніколи не була членом СНД, але вона досі не вийшла з певних угод у рамках співдружності. Це пов’язано з тим, що саме на пострадянському просторі деякі питання, які реально важливі для українців, досі регулюються СНДшними угодами. Наприклад, пенсійне забезпечення, визнання дипломів, правова допомога. Тобто, ці всі речі реально для українців важливі. Є і специфіка в цьому. Оскільки все-таки процес розпаду СРСР – імперський процес розпаду. І реально люди, які жили в попередній реінкарнації, мають розуміти, яким чином ці питання будуть вирішуватися надалі.

І це означає, що повністю руйнуючи саму логіку якоїсь участі в СНД, певні юридичні інструменти є, але вони переглядаються. І це насправді масштабна системна робота. Всі угоди, якісь юридичні документи, юридичні рамки, які не мають стосунку до людських історій, справді у пострадянській реальності руйнуються. Й у цьому є логіка, системність. А решта – важливі для українців юридичні питання – вони ще залишаються. Але настане час, коли і ці юридичні інструменти «помруть», бо зникне і в них потреба.

– Але ж внески Україна до бюджету СНД платила. Навіщо?

– По-перше, ми були присутні в роботі органів СНД. Звичайно, потім ми це порвали. Потім припинили платити внески. Потім ми скасували наше представництво при СНД, розташоване у Мінську. З 2014 року скасовані всі ці речі, які забезпечували присутність України у СНД. Навіщо ж платила Україна внески до бюджету СНД? Це була до 2014 року така політична гра. Абсолютно свідома гра навколо СНД. «Пішли і не пішли водночас». Тобто, з одного боку, Україна не підписувала статут СНД. А з іншого боку, Україна використовувала СНД як майданчик. Зрештою, після 2014 року це «пішли і не пішли водночас» ми скасували.

– Чому Україна зразу – після розпаду СРСР – не відмовилася від будь-якого залучення до структур на кшталт СНД?

– Я нікого не хочу звинувачувати, але вважаю, що Леонід Кравчук (перший президент незалежної України, який разом із керівниками Росії (Борисом Єльциним), Білорусі (Станіславом Шушкевичем) на зустрічі 7 грудня 1991 року в Білорусі, у Віскулях вирішили підписати Біловезькі угоди, в яких констатувалося припинення існування СРСР і заявлялося про створення Співдружності незалежних держав (СНД). Ці угоди були підписані наступного дня – ред.) однозначно помилився. Я вважаю, що тоді варто було піти зовсім іншим амбітним шляхом. Наприклад, замість угоди про партнерство і співробітництво з Євросоюзом прагнути угоди про асоціацію, які були в інших країн.

І від самого початку варто було рвати з цим так званим пострадянським простором. Шанс на це був. Увага до України тоді була. Й, до того ж, у нас тоді були й ядерні сили, що залишилися після Радянського Союзу. Тобто, були досить суттєві важелі. І розміняти ці важелі в контексті Будапештського меморандуму – я вважаю це відсутністю політичної волі. Тобто, можна було використати на початку дев'яностих абсолютно іншу стратегію. Вона ще тоді повністю розвалила б пострадянський простір. І, можливо, привела б до зовсім інших процесів стосовно членства України в ЄС і в НАТО. Ми наші шанси тоді зовсім не використали.

(Зі свого боку Леонід Кравчук неодноразово наголошував на правильності своїх дій під час підписання у 1991 році Біловезьких угод і користі цих дій для здобуття Україною незалежності – ред.).

– Навіщо потрібне СНД Володимирові Путіну (це керівник найпотужнішої держави співдружності)? Навіщо всі ці структури на пострадянському просторі – ЄАЕС, військова ОДКБ – що вони дають Росії та іншим їхнім членам?

– Ці інструменти, власне, і потрібні для впливу на пострадянський простір. Класичного імперського впливу. Використовує їх Путін вкрай неефективно. Якщо подивитись на ЄАЕС (раніше ЄврАзЕС), то навіть у рамках відносин між Білоруссю і Росією, Росією і Казахстаном, по-перше, немає довіри, і ця довіра постійно руйнується.

А по-друге, є море проблем. Митний союз Євразійського економічного союзу не працює. А що стосується ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку – військово-політична організація, до якої входять Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан – ред.) – її дієвість для держав-членів «підтвердила» карабаська криза. З одного боку, Вірменія є членом ОДКБ, але, звичайно, російські сили не могли вступитися за неї, бо бойові дії точилися, власне, на території Карабаху, а не на території Вірменії. З іншого боку, Москва могла розглянути ефективніші форми допомоги Вірменії. Але цього Росія свідомо не зробила. (Чергова гостра фаза війни в Нагірному Карабасі тривала з 27 вересня до 9 листопада цього року. Зрештою Вірменія підписала угоду з Азербайджаном і Росією про припинення війни та введення в регіон російських миротворців. Вірменія повернула Азербайджану контроль над кількома районами в Нагірному Карабасі і навколо нього – ред.).

Росія, як і раніше, намагається використовувати всі ці структури на пострадянському просторі заради свого імперського впливу.