Майже пів року Валентина Струтинська провела в російському полоні. До останнього не вірила, що їде додому. Заплакала, коли побачила напис «Слава Україні! Героям Слава!». Валентина була у списку 215 полонених, яких повернули додому в результаті обміну. Жінка служить у 36-й окремій бригаді морської піхоти ЗСУ. Через кілька тижнів після нашої розмови з Валентиною, 29 жовтня з полону повернулися ще 52 українців, серед них її чоловік – Євген Струтинський, теж військовий.
«24 лютого я була за місцем дислокації бригади – Маріуполь»
Батько Валентини служив ще в Радянському Союзі, під час служби познайомився з майбутньої дружиною в Росії та перевіз її в Україну. Тут у Хмельницькій області, в місті Ізяславі, у них народилися троє дочок. У Валентини є старша сестра і сестра-двійнючка, яка живе в Росії і є громадянкою РФ.
Вони живуть в такій країні, що за слово можна отримати добрий термін
«У мене велика родина в Росії, велика родина в Україні. І на сьогодні це наш такий родинний біль. Ця вся війна, що розпочалася 2014 року. Біль, тому що війна, все одно вона розділяє, і якщо ми могли спокійно їздити в Росію, вони б могли приїхати до нас, то зараз цього всього немає»
– А що ваші родичі в Росії кажуть про війну?
– Я знаю точно, що їм усе це не подобається. Ясна річ, вони не можуть багато чого сказати. Вони живуть у такій країні, ви ж розумієте, що за слово можна отримати добрий термін. Тому, в принципі, їхню позицію знаю, я знаю, що вони проти всього цього, що відбулося і в 2014 році, і того, що відбувається зараз.
Я не вірила в те, що буде повномасштабна війна
Сестра-двійнючка, яка живе в Росії, шукала Валентину, коли дізналися, що вона в російському полоні. На всі свої запити до офіційних органів отримала відповідь, що Валентина перебуває на території Росії, але у зв'язку з проведенням слідчих дій, зустрічі їм заборонили.
24 лютого Валентина Струтинська перебувала за місцем дислокації 36-ї бригади – у Маріуполі.
Із 2014 року бригада виконує завдання саме на приазовському напрямку. У бригаді Валентина була на посаді начальника групи цивільно-військового співробітництва(CIVIC – Civil-military cooperation).
«В принципі, я не вірила в те, що буде повномасштабна війна. Я не могла це у своїй голові вкласти, що таке може бути. Я думала, невже такий вирок може підписати собі ця держава і просто почати повномасштабний наступ», – розказує Валя, відповідаючи на питання, чи готувалася вона морально до війни.
Із перших днів війни Валентина організовувала взаємодію з органами місцевого самоврядування. Із Сартанською військово-цивільною адміністрацією, до складу якої входять населені пункти, які тоді розташовувалися на лінії зіткнення.
«Були організовані евакуації цивільного населення, з околиць у центр міста. Ми евакуювали людей і з заводу Ілліча, які також переховувалися в цих бункерах. Вивозили їх просто в центр міста для того, щоб вони могли звідти зеленим коридором виїжджати з Маріуполя в сторону Запоріжжя», – згадує Валя.
«Я пам’ятаю цей момент, коли ми з моїм чоловіком попрощалися»
З особливою ніжністю розказує Валентина про свого чоловіка, теж військовослужбовця. Вони познайомилися на службі, і це було кохання з першого погляду.
«Мій чоловік уже військовий пенсіонер, він був уже звільнений з військової служби. Але була оголошена мобілізація, і 26 лютого він приїхав у Маріуполь до мене, в мою бригаду. Він був у складі оперативного резерву першої черги. І приїхав виконувати завдання в складі моєї бригади».
Дуже важко, це все розуміти, що ми зазнали таких втрат
Валентина розповідає, що в Маріуполі загинуло дуже багато українських військовослужбовців. А через те, що місто було заблоковане вивезти тіла було неможливо. Були постійні авіанальоти й бомбардування.
«Це вже більше місяця ми були в цьому оточенні, не було ніякого забезпечення, закінчувалися боєприпаси і було багато побитої техніки. Тому, що були дуже інтенсивні бої, бригада там просто билася до зубів і це просто справжні леви. Було дуже важко, це все розуміти, що ми зазнали таких втрат. Але ми мусили це робити. У нас не було вибору. Боролися, боролися, як могли».
36 бригада морпіхів була в укритті на заводі «Азовмаш» – це частина великого заводу імені Ілліча в Маріуполі.
Валя згадує, що було ухвалене рішення йти напрорив – виходити з оточення. Їхнє командування поїхало першим, і зв'язку з ними не було. Всі були впевнені, що вони загинули, говорить Валентина.
«Бригада готувалася прориватися. З 10 на 11 квітня почали готуватися. Я пам’ятаю цей момент, коли ми з моїм чоловіком попрощалися. Я вже думала, що його не побачу. Це було таке прощання. Ми вирішили їхати в різних колонах, з різними підрозділами. Про всяк випадок, може, хтось із нас виживе. І його колона пішла вантажитися, почали виходити машини. Почався серйозний артилерійський обстріл колони. Багато хто там загинув».
Почався обстріл, рух колони зупинився, деякі машини заглохли. І підрозділ, з яким Валентина мала виходити, залишився.
«Почався цей обстріл шалений, і все: по місцях, ніхто нікуди не їде. І тут в цей бункер заходить мій чоловік, повертається. Це було, я не знаю, як з небес спустився. І все, ми тоді домовилися, що більше не прощаємося. Взялися за руки, якщо будемо виходити, то разом».
Зранку 11 квітня ще були спроби прориватися з оточення, пробували йти пішки, без техніки, була повна нерозбериха, розказує Валентина Струтинська. 12 квітня по рації бригаді повідомили, щоб вони збирали необхідні речі і виходили з бункерів.
«Рюкзак, спальник, каремат, ми уточнили чи нам потрібна зброя чи нам потрібні якісь засоби захисту. Відповідь була, що ні. І все, все було зрозуміло. Питань ніяких не треба було ставити, все було і так зрозуміло».
«ДНРівці» називають себе «бившіє українци»
Важко було погодитися з тим, що треба було здаватися в полон, каже Валентина. Але впевнена, що це була безвихідна ситуація. Було дуже багато важкопоранених, лежачих. І 12 квітня їх почали перевозити в полон.
«Бивших» не буває. Українці то вони і є українці».
«Нас зустріла перша група цих військовослужбовців так званої «ДНР». Не скажу, що вони погано відносилися, розпитували – хто, що, яка посада і так далі. Потім нас перевезли, ще в один приватний сектор міста Маріуполя. А потім усіх нас повезли в ангари в населеному пункті Сартана».
Валентина згадує, що і їм, і «ДНРівцям» було цікаво поспілкуватися. Каже, для того щоб зрозуміти, що в головах тих людей, з якими вони були вісім років через лінію фронту.
Вони у все наше одяглися, з нашими турнікетами, наші аптечки збирали
«Якщо взяти загалом, то воювати вони вже самі втомилися, і втомилися від цього всього. Десь, може, хтось і жалкував про те все, що сталося. Але українцями вони себе вважають, були й такі. Вони себе називають «бившиє українці», а я кажу, що «бивших» не буває. Українці, то вони і є українці».
Обговорювали бойові дії, сперечалися. А ще військовим із угруповання «ДНР» дуже сподобалося екіпірування українських військовослужбовців.
«Вони в цих наших берцах, і їм так подобається, яка в нас екіпіровка і таке інше. Питали, вам усе це видається? Ми кажемо, що так, у нас дуже хороше забезпечення. Вони у все наше одяглися, з нашими турнікетами, наші аптечки збирали, бо у них цього всього ж немає».
Валентина розповідає, що до жінок «ДНРівці» не ставилися погано, чаєм пригощали. І навіть, на її прохання, організували зустріч із чоловіком.
«То можна, щоб ви мені його привели, я хочу його побачити, кажу, я вже не знаю, коли його побачу. Вони кажуть: зараз начальство пороз’їжджається. І вони мені його привели. Ми ще дві годинки з чоловіком посиділи, поспілкувалися, і в ту ж ніч нас повезли в колонію в Оленівку».
Потім Валентину Струтинську повезли в СІЗО в Таганрог, а вже звідти в жіночу колонію у Бєлгородську область.
«У цих чотирьох стінах, в тебе просто починає їхати дах»
В колонії жінки-військовослужбовці жили не в камерах, а по секціях 10-15 осіб. Їх утримували окремо від російських ув’язненних. Щотижня була баня, дуже здивувало Валю, що був навіть шампунь. Харчування було триразове, було і м'ясо, але без овочів, фруктів чи солодощів.
– Вас допитували?
– Обов’язково. Це – один із моментів, це слідчі дії ведуться, обов’язково вони їх проводять. Проводилися допити.
У державі все нормально, – держава воює, значить, не всьо потеряно. І ми цьому раділи
Валентина відмовилася розказувати про допити і що на них відбувалося, про тортури які вона пережила в полоні. Пояснює тим, що це може вплинути на тих, хто ще в полоні й на обмінний процес в цілому. Але обіцяла розказати всю страшну правду після закінчення війни.
До роботи в колонії їх не зобов’язували, але Валя сама вирішила піти працювати у швейний цех.
«Я сама пішла на роботу, це був такий один із варіантів себе чимось зайняти, щоб вбити цей час, тому що коли ти перебуваєш в оцих чотирьох стінах, в тебе просто починає їхати дах, у прямому сенсі цього слова. Ще читали книжки, – це ще одна розрада була така. Там було багато книжок про Велику вітчизняну війну».
В розпорядку дня був тридцятихвилинний перегляд телевізора – телеканалу «Россия 24».
«Яка б там правда чи неправда не показувалася, але ми хоть щось та й дізнавалися. Ми розуміли, що в нас у державі все нормально, – держава воює, значить, «не всьо потеряно». І ми цьому раділи».
– Чи був моральний тиск, мовляв, вас не обміняють, ви тут залишитеся назавжди, вас там ніхто не чекає, змушували російський гімн співати, ті, хто повернувся з полону, про це розказують?
У нас була постійно спільна молитва, зранку і ввечері
– Щоб воно не було, але ми все одно знали, що на нас чекають. І головне, що на нас чекають вдома, і наша держава про нас пам’ятає, про нас ніхто не забув, просто нас дуже багато. І ми себе цим тішили, ми розуміли, що нас дуже багато. Повномасштабна війна, фронт розтягнутий, ми розуміли, що поки, мабуть, не до нас, треба почекати. Прийде час – нас обміняють».
«Я до кінця не вірила, що ми їдемо додому»
Зранку Валі сказали збирати речі й виходити з камери, вона була впевнена, що її переводять в іншу камеру. Валі та її подрузі-офіцеру дали хвилину на переодягання.
«Собаки, і всі там стояли, ця вся шуміха, було дуже багато переживань, бо я не знала, куди нас везуть. Я почула: «СІЗО номер 1», і в мене одразу в голові: все, починаються слідчі дії, нас везуть судити. І так ми їздили, їздили-їздили, поки не доїхали до якогось аэродрому. Я зрозуміла, що це аеродром, бо плити стукали під низом».
Валя каже, що навіть боялася вірити в те, що це може бути дорога додому.
«Ми їдем додому!». І вже починають сльози текти
«Я вже в літаку чую, що з нами їдуть лежачі поранені, я просто не могла в своїй голові скласти ці пазли: чому я їду в СІЗО, а поранені куди їдуть? І тоді трошки воно почало приходити: а може, все-таки я їду додому?».
Літак приземлився в Гомелі, і вже там Валя побачила білоруські номери машин і зрозуміла, що їх везуть до кордону з Україною.
Полон, він завжди загартовує. Всі, хто звідти повернеться, це будуть зовсім інші люди
«Я кажу подружці: «Ми їдем додому». І вже починають сльози текти, це такі враження, що я їх не можу зараз описати, мене просто розривало зсередини. І коли ми вже приїхали, і нам сказали: «Дівчата, виходьте», це вже були наші, українці, і «вам ще до кордону трохи пройтись». Ми проходимо і тут банер «Слава Україні! Героям Слава!». Все. Тут нас просто понесло, розірвало повністю».
Вже на кордоні Валентина побачила хлопців зі свого батальйону морської піхоти, про яких вона думала, що загинули. А виявилось, що вони прорвалися з «Азовмашу» і дістались до «Азовсталі», і ще місяць там воювали.
На питання, що підтримувало і давало сили, Валя каже, що щоденні спільні молитви з дівчатами посилювали її віру.
«Сили давала віра, давала оця молитва – ми кожен день молилися. У нас була постійно спільна молитва, зранку і ввечері. Ми всі сідали в коло, молилися».
29 жовтня 2022 року звільнили ще 52 українських полонених. Серед них – чоловіка Валентини, Євгена Струтинського.
А вже 31 жовтня вони вперше побачилися після полону.
Валя каже, що зараз найкраща для неї реабілітація, це бути в колі родини. Хоче якомога довше набутися з ними.
У планах Валі на майбутнє – піти в декрет, але залишати військову службу вона не збирається.
– Як Вас змінив полон?
– Полон, він завжди загартовує. І я впевнена, що не тільки мене – всіх, хто звідти повернеться. Це будуть зовсім інші люди. Загартовує, ти стаєш сильнішим.
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.
