Не жертви, а ті, хто вижили. Цикл фотографій про досвід в'язнів угруповань «ДНР» та «ЛНР»

Київська фотограф Зоя Шу понад рік знімає тих, хто опинився в полоні у регіонах Донецької та Луганської областей України, якими керує контрольована Росією влада. На фотографіях Шу люди демонструють каліцтва, які їм заподіяли їхні «полонителі», або показують, як відбувалися тортури – так, що глядач може відчути біль, який вони пережили. Шу не тільки знімає цих людей, але і розповідає їхні історії. Усі вони зібрані на її сайті, який постійно оновлюється: останній обмін між Києвом, Донецьком і Луганськом відбувся 29 грудня, і зараз фотограф веде переговори щодо зйомки з полоненими, які нещодавно повернулися додому.

Серед героїв фотоциклу з назвою «Після полону», є ті, чиї історії ув’язнення добре відомі. Це і художник Сергій Захаров, який малював карикатури на лідерів сепаратистів і не побоявся лишати їх на вулицях Донецька, і Володимир Жемчугов, який втратив зір і кисті обох рук через те, що підірвався на міні під час виконання бойового завдання та після чого потрапив у полон (за його словами, він був членом одного з «партизанських» загонів на окупованій території). Крім них Шу розповідає історії тих, хто опинився в полоні на кілька годин або днів. Ці люди не обов'язково опинилися на волі через обмін, але радше завдяки щасливому збігу обставин. Усі вони змушені самостійно справлятися з тими важкими випробуваннями, через які їм довелося пройти.

«Полон – не те ж саме, що тюремне ув'язнення. У в'язниці є певні правила, норми утримання, відомий термін перебування. Але коли кого-небудь затримують та беруть під варту в зоні бойових дій, де відсутнє правове поле і не діють закони, – може відбуватися немислиме, оскільки людина перебуває в повному розпорядженні тих, хто її утримує», – написано на сайті проєкту.

Зоя Шу каже, що вирішила знімати полонених не тільки тому, що вона працює в жанрі документальної фотографії:

– Коли я зрозуміла, що є група людей, які пережили полон, що вони ходять до психологів, їм необхідна якась додаткова реабілітація, і ця тема недостатньо висвітлена, я вирішила нею зайнятися. Тисячі людей пережили травматичну ситуацію в зоні бойових дій, тому відсутність уваги до цієї проблеми може впливати на розвиток усієї країни. Приклад того, як люди продовжують жити війною, навіть через десятки років після її закінчення, я бачила в Сараєво в 2013 році. Тоді мені здавалося це сумною екзотикою, а зараз це перетворилося на нашу реальність.

– Герої вашого циклу зняті незвично: багато хто з них демонструють те, що з ними відбувалося під час тортур або під час ув'язнення. Як вам вдалося умовити їх піти на це – розповісти свою історію? Чи складно було умовити людину, в якої була вирізана на спині свастика, показати її? Це, певно, важкий досвід, і цим людям непросто було повертатися до того, що вони пережили.

– Коли я почала займатися цією темою, я намагалася бути максимально делікатною, тому що я ніколи з цим не зіштовхувалася. Я зрозуміла, що якщо я хочу, щоб люди мені відкрилися, потрібно зробити крок їм назустріч, бути відкритішою. Для мене особисто це трохи трансформаційний досвід, тому що це був новий стиль спілкування, я починала дружити і спілкуватися.

Що стосується хлопця зі шрамом на спині, він був у полоні всього лише 10 годин. Він навіть не знав про те, що є якийсь рух за права полонених, що люди, які пережили полон, намагаються домогтися від держави якоїсь підтримки. Ми почали спілкуватися, я обережно запитала його, чи можна сфотографувати його шрам, і він сказав: «Так, звісно». А потім, коли я публікувала ці фотографії, я запитала, може, я не вказуватиму повне ім'я, але він наполягав, що краще опублікувати, тому що хотів, щоб про це знали. Усі ж в основному говорять тільки про обмін... але люди продовжують жити з цим. Надати цьому розголос – для тих, хто пережив полон, напевно, має в тому числі терапевтичний сенс. Це ще і пошук справедливості.

– Ви кажете, що деякі полонені не знають про те, що існує можливість отримати від держави допомогу. Чи означає це, що багато хто з них залишаються сам-на-сам зі своїми проблемами після того, як їх звільнять?

– Так. Ідеться про цивільне населення. Не всі опинилися на волі в результаті обміну, деякі вийшли з підвалів за викуп. Кому як пощастило: хтось їм допоміг, або їх просто відпустили. Це абсолютно різні історії. За різними оцінками, через полон пройшло кілька тисяч людей. Точних даних немає. Більшість цих людей просто живуть і намагаються про все забути, або вони вже про все забули, сприймають це як пройдений етап. Багато хто змушений виживати через відсутність системного вирішення їхніх проблем.

– Полонені всі дуже різні. Це люди з різних соціальних груп, з різною освітою, різного віку, вони отримали різний досвід. Незважаючи на те, що, звісно, більшість із них пережила тортури, все одно у кожного своя історія. Під час зйомок і спілкування з цими людьми у вас виникло відчуття, що у них є щось спільне, що їх об'єднує?

– Цих людей об'єднує спільний травматичний досвід, який залишає дуже глибокий відбиток. Ми всі переживаємо у своєму житті стрес, і ми знаємо, що будь-яка стресова ситуація вимагає ресурсів для відновлення. Людям, які пережили ситуації екстремального насильства, екстремального стресу, потрібно більше ресурсу для відновлення. Саме тому їм необхідна системна комплексна підтримка держави. Крім цього, вся ця ситуація впливає на суспільство в цілому, оскільки багато пройшли через полон, взагалі пережили війну. Таких людей дуже багато, і це дуже глибока травма. Ми повинні це розуміти і щось із цим системно і комплексно робити.

– Мені здається, ваш проєкт, незважаючи на те що він описує досить важкий досвід, несе в собі і частку оптимізму. Це випливає, наприклад, з історії священника Віталія Параскуна: він опинився в підвалі, був доведений до тваринного стану, але знайшов у собі сили переконувати людей, із якими він сидів, проповідувати їм. І, звісно, він знайшов у собі сили залишити пережите в минулому і жити далі.

– Мій цикл не про жертв, а про тих, хто вижив. Ці люди вижили, і, звісно, це позитивний проєкт, але його метою є дискусія на цю тему, на тему травматизації суспільства. Звісно, йдеться про дуже сильних людей, які мають внутрішній ресурс для того, щоб жити далі, та ще й в умовах, коли держава їм ніяк не допомагає. Це, звісно, позитивна сторона. Один із моїх героїв, іспанець, був у полоні один місяць. Він говорив, що звична концепція ставлення до жертви – зверхність і поблажливість – неправильна, і на людей, які пройшли через страшний досвід, не потрібно дивитися як на жертв, що їм не потрібне співчуття.

У нас співчуття зазвичай демонструється як ритуал. Ми вважаємо, що ми комусь поспівчували, і все, і далі пішли. Людей, які пережили страшні травматичні ситуації, потрібно поважати, прислухатися до їхньої думки. Вони потенційно можуть зробити важливіший внесок, ніж, наприклад, ті, які просто вважають себе експертами в цій сфері. До того ж у цих людей є додаткові ресурси, у них є певна додаткова цінність, і не можна її применшувати до ролі жертв із пасивними потребами. Вони можуть зробити дуже позитивний внесок у розвиток суспільства.

Фотограф Зоя Шу каже, що спілкування з полоненими вплинуло і на неї саму. «Починаєш дбайливо спілкуватися з іншими людьми, тому що ти не знаєш, може, ця людина пережила страшний досвід...» – говорить вона.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської служби Радіо Свобода