​100 років тому українці Сірого Клину створили в Сибіру власне самоврядування і військові підрозділи

Сто років тому українське громадсько-політичне життя вирувало не лише на території України, а й далеко за її межами. Ми вже розповідали про український чинник на Далекому Сході і на Кубані. Ще одним таким осередком стали українські громади Сірого Клину – так називалася територія української колонізації в Сибіру.

«Перечитуючи історію Сибіру, часто ловиш себе на думці, що є сила сибірських сюжетів, які, попри те, що відбувалися далеко від Наддніпрянщини, з повним правом є повною мірою українськими», – зазначає дослідник української історії Сибіру Роман Захарченко. Із ним Радіо Свобода поспілкувалося про Сірий Клин і тамтешній український рух 100 років тому.

​

– Перш, ніж говорити про ті події, давайте зупинимося на тому, якими були українські громади Сибіру й як вони з’явилися?

– Українське життя Сибіру, український Сибір як масове явище, започаткувалося приблизно з 1891–1892 років, у часи столипінських переселень…

– Даруйте, Столипін трохи пізніше став прем’єр-міністром і започаткував свою реформу.

– Так, пік цих переселень припав на добу прем’єрства Столипіна, десь 1907–1911 роки. Але початок цього масового переселення можна умовно датувати 1891–1892 роками. Він був пов’язаний із будівництвом Транссибірської магістралі, у зв’язку з цим початково заселявся Західний Сибір: Тобольська губернія й Акмолинська область. Після 1893 року, з відкриттям наступної ділянки Транссибу, почав заселятися Східний Сибір.

– Як багато українців туди поїхало?

– Понад півмільйона переселенців.

​– Ще одна назва цього регіону Сірий Клин. Чому саме сірий? Українські колонії на Далекому Сході називали Зеленим Клином, у Сибіру – Сірий Клин, у Надволжі – Жовтий Клин, на Кубані – Малиновий Клин. Звідки цей «клин» і що це означало?

– Це питома історично українська народна традиція – називати ці терени клинами. Втім, досі нема усталеної думки, чому так сталося. Спочатку згадується у джерелах назва Зелений Клин, а потім, відштовхуючись від цієї назви, у середовищі українських переселенців у Сибіру і Туркестані виникла назва Сірий Клин. У вузькому значенні це була територія сучасного південного Казахстану, де селилися перші громади переселенців. А потім вона перейшла на цілий терен, відомий як Середньоазійський степовий край.

​– Селилися у сільськогосподарських районах, де землі були придатні для сільського господарства?

– Звісно, на 95% це була селянська колонізація.

– Сто років тому в Росії у цей час розгорталася своя російська громадянська війна. Як у цих умовах відчували себе українці Сибіру?

– Це доволі контроверсійне питання. Як розглядати поняття українці Сибіру? Українці на той час мали свої сільськогосподарські громади, які були більшою мірою аморфними. Ми мали галичан військовополонених, яких було надзвичайно багато, мали громади здебільшого інтелігентські у містах Сибіру.

​– Крім того, під час Першої світової війни у Сибіру опинилося багато українських переселенців із Холмщини і з Волині, які тікали від фронту.

– Так, ще одна категорія – біженці або переселенці. Ми знаємо, що холмщаки, яких вигнали у біженство, переважно бідували. Дехто зміг знайти собі роботу, однак більшість із них мали родичів у Сибіру, які туди переїхали за Столипінським переселенням, і вони до них поїхали.

​– Отже, як українська громада Сибіру – така строката і неоднорідна, що складалася з дуже різних людей – реагувала на ті події: спочатку більшовицька влада, потім місцевий сибірський уряд встановив свою владу, потім до влади прийшов адмірал Колчак?

– Український рух намагався пристосовуватися до цих умов. Ще до Жовтневого перевороту були проведені перші зібрання українських громад в Омську, Томську, Новомиколаївську (зараз Новосибірськ – ред.), Барнаулі, в Славгороді, де були оформлені або місцеві українські ради, або українські громади, або товариства. Значу роль у їхньому оформленні відіграли мобілізовані українці, які потрапили до сибірських маршових рот, до сибірських стрілецьких полків.

​– А сто років тому, 1918 року, в чому полягало українське життя?

– Після того, як були створені перші місцеві українські ради, вони одразу почали формувати свій центральний провід.

На Першому Українському з’їзді Сибіру в Омську в липні-серпні 1917 року було обрано Головну Українську Раду Сибіру. Ухвалили постанову про необхідність видання українського періодичного органу.

​– І виник такий орган?

– Так, видавався друкований орган. Він спочатку мав отримати назву «Українець на Сибіру», а згодом, коли набралися кошти, цей часопис отримав назву «Український голос». Його перший номер вийшов у грудні 1917 року. Загалом вийшло десь 5-7 номерів. Надзвичайно цікавий почин, на превеликий жаль він не зміг довго протривати.

​– Відбувся перший з’їзд 1917 року, а далі відбувалися з’їзди?

– Справа у тому, що була ще предтеча цього з’їзду – Перший Український військовий з’їзд Сибіру наприкінці червня–на початку липня 1917 року. Саме згідно з постановами цього з’їзду зібрався перший громадянський з’їзд. Військові ініціювали українське політичне життя Сибіру. Завдяки тим мобілізованим українським солдатам і офіцерам, які опинилися у сибірських підрозділах, виникло і розбудувалося українське життя на Сибіру.

11–13 серпня 1918 року відбувся Другий з’їзд – так само в Омську, так само на вулиці Двірцевій, 10 – це сучасна Леніна.

​– Наскільки це були представницькі заходи?

– На першому з’їзді було приблизно 150 учасників, на другий – прибуло 83 учасники від 19 громад.

– Чим би ви пояснили зменшення представницького рівня?

– Напевне тим, що до 1918 року певна частина українських діячів встигла від’їхати на Наддніпрянщину, щоб взяти участь у подіях в Україні.

​– А великим було прагнення українців повернутися назад в Україну? Чи вони вже мислили себе українцями Сибіру й хотіли залишатися там?

– Ми не можемо судити, наскільки масовим було це явище, однак за фактами, що ми маємо, селяни доволі потужно виявляли свою думку стосовно повернення до України, вони сумували за рідним краєм. Навіть попри те, що начебто вони мали землю, у багатьох ситуаціях вони відчували утиски.

На жаль, ми не маємо у джерелах думки тих українців, які вже мислили себе сибіряками, які прагнули залишитись. Але те, що цей рух був доволі помітний, можна судити навіть з того, що вже у серпні 1917 року в Омську був надрукований двомовний обіжник, який закликав селян утриматися від непродуманих кроків – щоб вони не думали, що можна нині повернутися й одразу отримати землю в Україні, а натомість слід дочекатися слушного моменту.

​– Як складалися відносини між українською громадою і місцевими урядами?

– На початках відносини українців і місцевих урядів були цілком нормальними.

За інформацією, яку ми маємо на 1917 рік, українцям ніхто не перешкоджав у їхньому рухові.

1917 року до Сибірської обласної Думи обрали кількох представників української громади, зокрема, це В'ячеслав Яновицькій та Іван Нагірний, загалом чотири-п’ять чоловік.

– Був момент, коли Сибір проголосила свою незалежність, допоки в Росії визначиться, яка там буде центральна влада в Москві чи у Петрограді.

– Так, влітку 1918 року було видано декрет про державну незалежність Сибіру до того моменту, поки можна буде об’єднати усі колишні землі Російської імперії.

– Як українці реагували на незалежність Сибіру?

– Ми маємо реакцію на ці події Другого Українського сибірського з’їзду, що відбувся у серпні 1918 року. Там схвалили Декларацію про незалежність і рішення про створення сибірських військ, про те, що сибірський уряд має захищати кордони й незалежність Сибіру.

Водночас українці застерігали своє право на створення власних військових частин, наполягали на тому, щоб були створені окремі українські підрозділи в складі сибірського війська, а також звертали увагу сибірського уряду на певну непослідовність у його діях: декларативно схвалювалися права усіх народів, які живуть на теренах Сибіру, а на ділі цього не було дотримано.

– Наскільки мені відомо, українці таки створили свої збройні підрозділи в лавах сибірської армії, що потім стала складовою білогвардійських військ під орудою адмірала Колчака. Часто фігурують такі назви, як курінь імені Шевченка і курінь імені Сагайдачного. Що відомо про ці підрозділи?

– Курінь імені Сагайдачного був створений в Омську влітку 1918 року, декрет про його створення датований червнем 1918-го. Хоча, на мою думку, можна сказати, що предтечею цього куреня був Омський український курінь, що відомий ще з подій літа 1917-го. На його чолі тоді був Іван Прогло, який потім наступного року прославився тим, що з кількома колегами стали представниками українських сибірських громад, які дісталися з Західного Сибіру до Києва в часи чехословацького перевороту …

– Це коли чехословацький корпус їхав Транссибірською магістраллю на Владивосток і в якийсь момент підняв антибільшовицьке повстання.

– Так, їх хотіли роззброїти, вони чинили спротив й у зв’язку з цими подіями врешті-решт утворився більшовицько-білий фронт.

​– Як у цьому контексті діяли українці? Вони в цей момент їхали з України чи поверталися в Україну?

– Кілька українських громад Західного Сибіру у квітні-травні 1918 постановили надіслати своїх представників до Києва, оскільки бракувало сталого зв’язку з митрополією. Ці представники виїхали з Західного Сибіру, з Омська приблизно всередині травня, а чехословацьке повстання розпочався у 20-х числах травня. Відповідно ці посланці встигли проїхати до Києва щасливо.

– А назад повернутися?

– Щодо цього ми не маємо інформації.

​– Тож що з цими збройними формаціями, цими куренями? Яка їхня доля?

– Курінь Сагайдачного був доволі діяльною військовою одиницею. Він героїчно бився на фронті у Башкирії, в районі міст Белебея і Сякаєво на боці білогвардійських військ у травні 1918 року. Окрім того, він придушував більшовицькі повстання на Алтаї. Учасниками цих повстань більшою мірою були українські переселенці.

– Трагічний аспект, що український підрозділ придушував повстання українських селян Сибіру.

– Так, хоча ми конкретики не знаємо, лиш те, що сагайдачники брали у цьому участь.

– У російському фільмі про адмірала Колчака був такий епізод: на військовій нараді якийсь сповіщає, що сталася зрада: український полк перейшов на бік більшовиків. Що малося на увазі? Чи це вигадка режисера?

– Це прикрий інцидент, що стався з іншим українським сибірським підрозділом, із куренем імені Шевченка, що перейшов на бік червоних, у зв’язку з чим оголив тили білої армії. Через що білі підрозділі змушені були відступити. Відтак виникла підозра і стосовно сагайдачників, які змушені були виправдовуватися в засобах масової інформації, через газети.

Але не так все просто було із тим заколотом, як вважається. Насправді, до заколоту куреня Шевченка доклали руку більшовицькі агенти. Справа у тому, що під час свого формування у Челябінську до нього цілеспрямовано було надіслано місцевих українців – більшовиків-підпільників. Один із них Федір Колчук був родом із Вінниччини. У певний момент вони підняли повстання, перебили офіцерів, відданих рухові.

– Офіцери у цьому курені були українці?

– Більшість були українці.

​– Отже, в межах російської громадянської війни, українці між собою теж з’ясовували стосунки. Така бурхлива й непроста історія українського руху в Сибіру.

Підбиваючи підсумки, як на вашу думку, що вдалося й не вдалося українцям Сибіру?

– Якщо говорити про ту добу, їм не вдалося створити шкільну мережу. Хоча, якщо говорити вже про 1920-і роки, то під час більшовицької коренізації деяка кількість українських класів і хат-читалень була створена. Добилися створення українських періодичних видань, створення українських військових з’єднань. Такі були здобутки.

Дуже приємно, що наш народ спромігся на такі здвиги, як скликати цілий з’їзд і навіть створити Головну Українську раду Сибіру.

​– А яка була доля цієї Головної Української ради Сибіру?

– На превеликий жаль, на це питання немає вичерпної відповіді. Її діяльність простежується в 1917–1918 роках, вона була засновницею того ж «Українського голосу». Швидше за все, вона припинила свою діяльність після постанови Колчака про розформування українських військових частин, після переходу куреня імені Шевченка на бік червоних. Напевне, через ці події в першій половині 1919 року їй довелося піти в підпілля.