«Коронакриза» та секвестр бюджету, який вона спричинила, вдарив у тому числі по культурних закладах та установах. Однак і без карантину в цій галузі не все було безхмарно, зазначають співрозмовники Радіо Свобода. Певний оптимізм викликала діяльність ексголови Міністерства культури Володимира Бородянського, зазначає мистецтвознавиця Діана Клочко, проте після його відставки ситуацію в культурній галузі вона вважає гнітючою. А голова Шевченківського комітету Юрій Макаров пояснює останні новини культури «класовим роздратуванням» та діяльністю «сержантів Петренків».
Митці лишилися «голодними»
У серпні 2018 року тодішній представник України в Раді Європи Дмитро Кулеба назвав створенням інфраструктури «державного маркетингу» України заснування Українського інституту, Українського культурного фонду та Інституту книги. Культурні інституції мали місію займатися промоцією україномовного продукту не тільки в Україні, а й у світі, зазначав навесні 2019 року тодішній голова Міністерства культури Євген Нищук.
Попри таку важливу місію, після перегляду бюджету 2020 року фінансування культурної дипломатії пішло «під ніж». Зокрема, були скорочені програми фінансування Державного агентства з питань кіно, Українського культурного фонду, Інституту книги. Наприклад, річне фінансування УКФ із 697 мільйонів гривень у кінцевому результаті скоротили до 400,86 мільйона.
Український інститут, підпорядкований Міністерству закордонних справ, зрештою повідомив, що за результатами перегляду бюджету розраховує на 60% від початкового фінансування, тобто 50 мільйонів гривень.
Але ситуація в культурній сфері була невтішною і до карантину, вважає мистецтвознавиця, викладачка Києво-Могилянської академії Діана Клочко.
У мене на початку року було заплановано десять різних проєктів. Практично не залишилося нічогоДіана Клочко
«З одного боку, нібито нічого не сталося, продовжуємо планувати якісь проєкти, книжки, отримувати якісь премії чи їх готувати, а з іншого боку – це просто неозброєним оком видно, як все розпадається. Розпадається все, що придумали, державної, недержавної, якої завгодно форми власності культурні інституції. Тому що ми набрали досить непоганий темп у минулому, в 2019 році, всі були сповнені ентузіазму робити нові проєкти. У мене на початку року було заплановано з дуже різними людьми в різних галузях десять різних проєктів: виставкових, книжкових, лекційних. Практично не залишилося нічого», – резюмує вона.
Становище в галузі Клочко називає «культурною депресією», вказуючи не тільки на брак державної підтримки, а й на певну суспільну інертність. Водночас вона визнає, що за каденції ексміністра культури Володимира Бородянського ситуація виглядала оптимістичніше.
«Я була налаштована дуже скептично стосовно його появи на цій посаді, але при деяких зустрічах, по тому, що я дивилася, як він (Бородянський – ред.) комунікує, що пропонує, як розповідає, були в мене такі дуже обережні, але все ж таки надії на те, що там придумують якісь проєкти і він принаймні зможе відстояти зі своєю командою найбільші проєкти в царині культури. Але те, що я зараз бачу – це не те що хтось має відстоювати, це просто все забуте й закинуте», – каже експертка.
Ситуація в галузі культури, на думку шеф-редактора Суспільного телебачення, голови комітету Шевченківської премії Юрія Макарова, пояснюється не цілеспрямованою політикою влади, а скоріше явищем «сержанта Петренка» – так він називає людей на різних низових посадах, які ухвалюють рішення.
Макаров вказує на те, що визначити таких людей неможливо. Як приклад він наводить штурм музею Івана Гончара, коли там готувалася виставка картин із приватної колекції п’ятого президента України Петра Порошенка.
«Ви можете приблизно вирахувати, кому той сержант Петренко хотів сподобатися. Чому вони приходять, чому ДБР іде до Порошенка шукати порушення в його колекціонерській діяльності? Невже тому, що безпосередньо Володимир Олександрович (Зеленський – ред.) викликав до себе главу ДБР і сказав: «так, замочи мені Порошенка»? Чесно – не вірю. Але те, що голова хотів сподобатися Володимиру Олександровичу або заступник хотів сподобатися голові, або начальник якогось департаменту хотів сподобатися заступникові голови – оце сто відсотків», – впевнений він.
При цьому загалом культурна сфера, на його думку, лишається скоріше поза увагою чинної влади, попри те, що Володимир Зеленський цитував Вінстона Черчилля на врученні Шевченківської премії.
«Ті люди, які безпосередньо схвалюють рішення, відселекціонувалися таким чином, що їм все це абсолютно пофіг», – ділиться спостереженнями Макаров.
«Кінотека» та Центр Довженка. Що відбувається з Держкіно
Після початку карантину голова Держкіно Марина Кудерчук оприлюднила звернення щодо готовності відмовитися від фінансування культурних проєктів на час пандемії.
«Впевнена, з розумінням поставляться до ситуації, коли ми будемо змушені тимчасово (!) відмовитися від виробництва фільму заради будівництва лікарні чи допомоги хворим та особливо лікарям», – написала вона.
Ці слова голови Держкіно викликали критику серед українських кінодіячів і вже наступного дня Кудерчук довелося уточнювати, що вона намагається зберегти більше від половини бюджету своєї агенції, а про повну відмову від її фінансування не йдеться.
Риторику голови Держкіно розкритикувала, зокрема, генеральна продюсерка Одеського кінофестивалю Юлія Сінькевич, назвавши політику агентства «політикою бездіяльності» в коментарі Радіо Свобода. Вона вказує на те, що держава має зобов’язання щодо низки проєктів, які вже запущені.
Крім того, засідання Ради з підтримки кінематографії, на якому мали розглянути також бюджетну програму Держкіно, переносилося двічі – замість 30 квітня воно відбулося 6 травня. Сама Рада назвала таке затягування «неприйнятним» і таким, що унеможливлює фінансування кіновиробництва.
Коментуючи діяльність Держкіно (за посаду голови якого вона боролася на державному конкурсі), Сінькевич нагадує про позицію установи щодо «Кінематеки». У травні директор Центру Олександра Довженка Іван Козленко звернув увагу на намір голови Держкіно передавати державній кіностудії «Національна кінематека» майнові права на фільми, вироблені за державний кошт. Козленко вказав на те, що «Кінематека» перебуває в стані банкрутства, отже, всі передані йому майнові права будуть арештовані в рахунок боргів.
«Передавати державну власність, вироблену державним коштом, права на це в руки незрозумілим (або досить зрозумілим) структурам, які займаються процесом банкрутства – це, на мою думку, не те, що повинна робити держава, захищаючи свою інтелектуальну власність», – вважає Сінькевич.
Окремо вона виділяє ситуацію з Центром Довженка. Цей кіноархів нещодавно заявив про настання стану неплатоспроможності, звинувачуючи в цьому, зокрема, і голову Держкіно. Марина Кудерчук, своєю чергою, заявила, що питання фінансування вирішує Міністерство культури.
При цьому Центр Довженка, додає Сінькевич, є чи не єдиним прикладом успішного державного підприємства.
«Архівне кіно, яке Центр Довженка зробив цікавим, модним, сучасним, помістив у культурний контекст – це є безперечно заслугою команди Центру і директора зокрема, Івана Козленка. І такий ляпас в обличчя через нібито бюрократичні процедури виглядає з дуже поганим присмаком», – вважає продюсерка Одеського кінофестивалю.
Вона додає, що Держкіно не врахувало формулу, яка визначає обсяг фінансування Центру, при подачі заявки на фінансування. Натомість банкрутство кіноархіву може, на її думку, стати великою втратою і для культури, і для держави, враховуючи державні інвестиції в цей заклад.
Без державної підтримки українська кіноіндустрія розвиватися не може, стверджує Сінькевич. Вона зауважує, що підтримка кіновиробництва з державного бюджету відновлена з 2010 року, а 10 років – достатньо короткий термін, за який в Україні було зроблено чимало.
«Ми бачимо зацікавленість навіть у рамках роботи над Одеським кінофестивалем, скільки іноземних партнерів, інвесторів, фондів зацікавлені в Україні як новій кінотериторії. Тому перервати зараз цю підтримку – держава в цьому сенсі є ще й гарантом партнерства, тому що приватне партнерство для європейських фондів не є гарантією. А от систематична державна підтримка – це є гарантом, і Україна в цьому сенсі набула рис надійного партнера на момент пів року тому. А от що буде далі – поки що це стало під питанням», – підсумовує вона.
До речі, Юлія Сінькевич оскаржує в суді результати конкурсу на посаду голови Держкіно, який відбувся торік. Вона перемогла тоді на першому етапі, проте її не затвердили за результатами співбесіди.
За словами Сінькевич, судовий розгляд наразі триває, вона та її адвокати добиваються, щоб він відбувався публічно та за повною процедурою. Продюсерка зауважує: позов стосується саме її власного результату на відборі, а не призначення Кудерчук за висновками другого конкурсу.
«У Ройтбурда для цих людей не той ніс» – Макаров
Боротьба художника Олександра Ройтбурда за те, щоб залишитися керівником Одеського художнього музею, триває: 1 червня Одеський апеляційний суд скасував рішення попередньої інстанції і звільнив його. Художника звільнила Одеська обласна рада у вересні 2019 році, він домігся скасування рішення через суд.
При цьому чинний голова Одеської ОДА Максим Куций стверджує, що Ройтбурд знову оскаржуватиме своє звільнення, а контракт із ним наразі не розривають.
Культуролог Тарас Возняк не береться узагальнювати ситуацію з керівником ОХМ, пояснюючи її позицією місцевих політиків.
Впертість, з якою хтось просуває звільнення Ройтбурда, просто вражаєТарас Возняк
«Вважаю, що це упередженість місцевих одеських можновладців, які роблять все, щоб найуспішніший директор в Одесі чомусь був звільнений. Зрозуміти це неможливо, це якісь внутрішньоодеські розклади, але впертість, з якою хтось просуває звільнення Ройтбурда, просто вражає. Сподіватимуся на те, що буде касація, наступний крок після апеляції в судовому розгляді, і київський касаційний суд все ж таки вчинить розумно», – сказав Возняк.
Своєю чергою, Юрій Макаров пояснює ситуацію і з Ройтбурдом так званим «класовим роздратуванням».
«Це не класова ворожнеча, а саме таке несприйняття. Тому, звісно, коли одеська «вата» звільняє Ройтбурда, то це класове. Тому що це люди, для яких культура обмежується «поющими трусами» і хто там сьогодні в Росії зірка шансону, байдуже. Ось це для них культура. Звісно, що коли з'являється Ройтбурд, у якого і живопис такий, і сам він іронічний, і нікого не жаліє, то вони бачать. А ще й ніс. Попри те, що, слава Богу, расизму в нашому народі немає, але ця публіка звертає увагу. Є лампочка – свій-чужий… У Ройтбурда для цих людей не той ніс», – іронізує медіаексперт.
Чи змінять закон про мову?
Під час пресконференції 20 травня президент України Володимир Зеленський заявив, що з мовними квотами на телебаченні та радіо «треба навести порядок», щоб виправити «несправедливість» щодо жителів України, які не є україномовними.
Спікер Верховної Ради Дмитро Разумков згодом в інтерв’ю виданню «Главком» повторив тезу, що в мовному питанні «інтереси всіх мають бути враховані».
Мовне питання, на думку Діани Клочко, піднімається тоді, коли зацікавлені в цьому відчувають низьку ймовірність спротиву з боку суспільства.
«Наступ на українську мову починається саме тоді, коли влада розуміє, що не так багато захисників у мови і не так багато сил для захисту – методів, сил. Особливо в умовах карантину і обмеження так чи так пересування і вільного доступу… Знову ж таки, культурна спільнота розгублена, охляла, не згуртована і боїться репресій, тобто це те, чого я не пам'ятаю, напевне, з 50-х років, тому що в нас дисиденти були завжди», – констатує вона.
Юрій Макаров, своєю чергою, називає будь-яку зміну мовної політики ще одним «червоним прапорцем». Він не береться прогнозувати, чи піде влада на зміни закону про мову, але в разі спроби таких змін вважає їх згубними.
«Там і так у цьому законі достатньо компромісних точок. І те, що, коли він почав виконуватися, то ситуація на медіаринку і на ринку попси суттєво змінилася – тут не треба бути головою Нацради, достатньо увімкнути телевізор, якщо він у вас є. Тому те, що вони про це говорять, вочевидь, означає, що люди, які розуміють мовні процеси достатньо глибоко, все ж таки не спромоглися до них достукатися. І це біда, тому що люди не уявляють, як це працює, як працюють мови. Це просто катастрофа», – визнає він.
Інерція, створена кількома століттями утисків української мови, на думку експерта, вимагає набагато більше часу для подолання. Щонайменше два покоління українців мають сформуватися в умовах так званої «позитивної дискримінації» на користь української мови, щоб говорити про сталі зміни мовного середовища в тому числі в культурній галузі, підсумовує він.
