Севастополь проти війни. Як проукраїнська молодь вирішила об'єднатися і що з цього вийшло

Весною цього року колишня жителька Севастополя Надя Васильєва створила закритий чат у телеграмі. У ньому зібралися кримчани, які із засудженням поставилися до повномасштабного вторгнення Росії в Україну та відчували себе замкненими в духовці російської пропаганди. Чат з однодумцями був для них ковтком чистого повітря. А потім один за одним до учасників чату почала приходити поліція. Крим.Реалії розповідають історію Наді Васильєвої та її чату, яка стала живою ілюстрацією того, як сьогодні на Кримському півострові живе молодь, яка вважає війну в Україні трагедією, а Росію – агресором.

«Відкрити очі кримчанам»

Мине кілька років, і одна з однокурсниць зізнається Наді Васильєвій, що її трясло від ненависті, коли та заходила в аудиторію. Все – через написані Надією пости на підтримку України.

Васильєва не має диплома: коли Росія захопила Крим, Надя пішла з п'ятого курсу севастопольської філії Саратовського університету. Переїхала до Києва. Тепер пояснює: їй важливим було відчуття свободи.

– Через три місяці після переїзду я приїхала до Севастополя відвідати рідних і друзів, – згадує вона. – Ти заїжджаєш і одразу бачиш білборди з Путіним та якимись дурними цитатами. Ну якого біса?!

Хоча здавалося б – ще недавно Наді, з георгіївською стрічкою на сумці, не була чужа російська пропаганда. Вирішальним став один телефонний дзвінок узимку 2013 року.

Коли в Києві Євромайдан тільки почав набувати форми Революції Гідності, Васильєву та її однокурсників зібрали в аудиторії, щоб розповісти, «до якої кризи можуть призвести подібні протести». Викладач переконувала студентів зателефонувати своїм одноліткам у Києві та вмовити їх не ходити на Майдан. От Надя і зателефонувала київській подрузі із сімферопольським корінням. «Насте, як справи, що робиш?» – запитала Надя. – «Я не можу розмовляти, їду в метро на Майдан, – відповіла подруга. – Зателефонуй увечері, і я все поясню». Увечері вона зателефонувала, і відтоді Надя перестала читати севастопольські ЗМІ.

У 2013 році Наді спала на думку чудова бізнес-ідея. Вона писала відгук у книгу скарг одного із севастопольських кафе і задумалася: чому б не створити у соцмережі сторінку, яка б акумулювала такі відгуки. Проєкт про громадське харчування став успішним. З роками Васильєва передала сторінку в інші руки, сама переїхала з Києва до Ізраїля, і, можливо, більше не згадувала б про проєкт, якби не війна.

Надя згадує почуття безпорадності, що охопило її в перші дні повномасштабного вторгнення Росії. Вона читала коментарі у соціальних мережах і була в шоці від постів севастопольців. І раптом Васильєва згадала, що від проєкту у неї збереглася сторінка в інстаграмі з десятьма тисячами кримських підписників. Залишилося тільки розкрити їм очі!

– Я зараз розповідаю, а в мене мурашки по шкірі – так мене тоді накрило. Я повірила, що я зараз швиденько все розповім, і буде круто. Мені здавалося, що я зможу щось змінити.

Надя опублікувала перший сторіс із закликом «Ні війні!», і за перші вісім хвилин від сторінки відписалися 20 людей.

«Острівець адекватності у мракобіссі»

Надя Васильєва вирішила виводити людей із полону російської пропаганди маленькими кроками. Постила відео селебріті, які засудили війну. Публікувала фото з різних куточків світу, де місцеві жителі заявляли про підтримку України. Перші три тижні вона проводила по 12-15 годин у телефоні, намагаючись чемно розмовляти з кожним із підписників.

– Одна дівчина надсилала мені дуже милі голосові повідомлення про те, що я пишу однобоку правду, що я маю подумати про дітей Донбасу тощо. Поки одного разу від неї не надійшло повідомлення: «Горіть ви у пеклі, українці!» Інша дівчина, знайома мені підписниця, написала: «Добре, що ти не в Севастополі, мерзота». Вона нам на зустріч підписників тортики пекла, а тут такий контраст, – каже Надя. - Тижня через три, коли мене трохи відпустило, я зрозуміла, що це безглуздо.

Але разом із образами приходили й слова подяки. Багато слів. Надя називає свою сторінку «острівком адекватності в темряві Севастополя» і визнає: хороші відгуки були для неї як паливо.

Згодом у неї з'явилася інша ідея – чат для кримчан.

Власне, чатів було два. Спершу Надя створила широкий чат для підписників інстаграм-сторінки, в якому зібрала противників війни. Настрої в ньому були дуже мирні, люди хвлилювалися, що їх торкнеться весь цей жахі, і обговорювали, як допомогти родичам на материку.

Потім Васильєва зрозуміла, що потрібний інший – для вузького кола перевірених людей. Таких виявилося 35 людей.

– У нас просто вийшла найкраща у світі тусовка! Такі круті люди! Ми спілкувалися цілими днями. Ми обговорювали новини, ми глузували з чогось. Ми були як одна сім'я, – згадує Надя, її очі світяться.

«Адекватні»

Чат називався «Адекватні». Однією з його учасниць була й Аліна, жителька Севастополя, яка попросила не називати її справжнє ім'я з міркувань безпеки.

– Настільки великий голод за нормальними людьми, що ти готовий спілкуватися і дружити з будь-ким, у кого нормальна позиція, – розповідає Аліна про те, що привело її в цей чат.

Аліна зізнається: її виховували так, що «хоч уночі розбуди – ти «Легендарний Севастополь» заспіваєш». Вчитися вона поїхала до Харкова і, отримавши диплом, повернулася на півострів – не за покликом серця, а через особисті обставини.

Аліна слідкує за українськими новинами навіть на роботі. Але обов'язково вимикає відео або закриває вкладку, коли в офісі з'являється ще хтось. Вона згадує й інший випадок: одного разу слухала українські новини вдома, а за сусідньою стіною йшов ремонт. Підійшов чоловік і нагадав, що стіни в їхньому домі тонкі, а тому краще зменшити у новин звук, щоб будівельник не почув.

– 2014 року бабуся біля під'їзду побачила татуювання проукраїнські у хлопчика на нозі. Приїхали «маски-шоу», телебачення, обличчям у підлогу, – каже Аліна. – Тому спершу шаленієш, що не можеш у своїй квартирі слухати все, що хочеш. А потім розумієш: невідомо, що станеться, коли всі доносять одне на одного. У нас у чаті була дівчинка, у якої чоловік проросійський, і він казав: «Я тебе закладу за те, що ти в цьому чаті».

Зараз доносити йому вже не було б про що. Чату прийшов кінець.

І Аліна, і Надя розповідають: все почалося з вибухів у районі Козачої бухти, що на заході Севастополя. Ходили розмови, що звідти обстрілюють материкову Україну крилатими ракетами «Калібр». І один із хлопців – активних учасників чату – вирішив сам вирушити до цього району. Того вечора він скинув у чат фото воєнної частини, зроблене з машини. Нічого особливого, описує фотографію Аліна: «дорога, прозорий паркан, стара техніка».

А наступного дня цей хлопець перестав виходити на зв'язок. Це було на нього несхоже.

Про те, що з ним сталося, Наді розповів давній друг: виявилося, наступного дня до учасника чату прийшли російські силовики, провели обшук, вилучили техніку, самого хлопця забрали в дільницю, а пізніше – заарештували на десять діб.

Після того, як телефон із чатом опинився в руках силовиків, люди зі зброєю та в масках навідалися ще до чотирьох учасників чату.

Для Аліни все обійшлося: вона не використовувала в чаті справжнє ім'я, а її обліковий запис був прив'язаний до української сім-карти. Про Надю як організатора чату силовикам стало відомо – в анонімні телеграм-канали були злиті фрагменти листування з її ім'ям, але Надя в Ізраїлі, їй не страшно.

Про долю інших вони дізнавалися по крихтах, від спільних знайомих. До учасників чату ломилися з обшуком, забирали в дільницю, звинувачували у дискредитації дій російської армії та лякали звинуваченнями у зраді Батьківщини.

А пізніше у провладних телеграм-каналах дівчата знайшли відеозаписи з популярним у Росії жанром «каяття»: двоє вчорашніх учасників чату вибачалися перед російськими військовослужбовцями та заявляли, що «переглянули своє ставлення до націоналістичного режиму в Україні».

– Як я дізналася пізніше, тобі пропонують два варіанти: позбавлення роботи, суд, можливо, зрада Батьківщини, або вибачитися на камеру. З одного боку – перепросив, і що? Але вони ці відео поширюють потім у каналах у телеграмі, і за рахунок перепосту решти каналів дивиться його потім близько мільйона людей, – пояснює Надя.

«Ми не боялися»

– Перебуваючи в супермаркеті, ловиш себе на думці, ніби скрізь вороги. Психоз починається, – каже Аліна. – Ти жив ніби в ізоляції. А згодом з'явився цей чат. І виявилося, що люди в ньому варяться з тобою в одному казані.

Ні вона, ні Надя не шкодують, що чат «Адекватні» існував.

– Спочатку ідея чату була в тому, щоб робити якісь дії, – зізнається Надя.

– І ви щось зробили? – уточнюю я.

– Ні.

По суті, фото огорожі військової частини – це єдина практична річ, зроблена учасниками чату за весь час спілкування. Ще планували викласти десь у полі український герб із каміння, розміром 50 на 50. Не встигли.

– А потім це призвело до бід людей, – продовжую я.

– Це призвело до бід для людей, але перебувати у такому чаті – це вибір кожного, – парирує Надя. – Бути у «деструктивних» чатах – це також частина боротьби. І боротьба яка-неяка, але потрібна. Цей чат допомагав випустити пару. Ми спілкувалися, ми сміялися, були разом нажахані. Ми сміливо писали у цей чат і не боялися.

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.