Сергій Притула про орден від Зеленського, «Квартал 95» у владі та «одіозного» Саакашвілі

Він не підтверджує свій похід у мери Києва, але якщо піде, візьме в свою команду не «Вар’яти-шоу», а фахівців. Досвід Володимира Зеленського, який, на його думку, перезавантажив владу «Кварталом 95», він обіцяє не повторювати. Водночас зазначає, що Зеленський не дарма на Банковій погладшав – значить на посаді президента не байдикує, маючи обмаль часу для тренажерів. Однією з головних проблем України він бачить тотальний вплив олігархів, які навіть епідемію коронавірусу використовують собі на користь. І цьому не дуже пручається Зеленський, хоча й обіцяв боротися з кланами. Водночас він вважає Міхеїла Саакашвілі, який знову отримав посаду в Україні, «одіозним», а партію «Голос» без Святослава Вакарчука на чолі перспективною. Шоумен Сергій Притула дав політичне інтерв’ю Радіо Свобода.

Олександр Лащенко: Епідемія, коронавірус і таке інше. Ви зізнавалися в одному інтерв’ю, коли тільки починалося це все в Україні (всі ці обмеження), що нарешті за тривалий час маєте змогу виспатися. А ходить легенда, а, можливо, й правда (зараз ви Радіо Свобода спростуєте чи підтвердите), що ви у розпал зйомок узагалі не їсте. То ви й поїсти мали змогу? По вас, правда, місяць минув, й не скажеш особливо. Зізнавайтеся, пане Притула.

– Відверто, є у мене такий бзік. Назвемо це так. Я дійсно не харчуюся на зйомках. Зазвичай знімальний день, зміна триває з дев’ятої ранку, коли ти приїжджаєш у павільйон, і закінчується залежно від того, як активно працюємо – 22:00, 23:00, 1:00, 2:00. Як коли. Звичайно, це не дуже добре для організму – тримати його на голодному пайку. Але я вже давно помітив. Триває перша зйомка програми – це порядку 4, 4,5 години. Потім перерва. Потім ще одна зйомка. В середньому ми пишемо завжди по різних проєктах, які я веду, дві програми в один день. Якщо я примудряюся пообідати в перерві між двома зйомками, друга зйомка в мене відбувається набагато гірше, тому що я автоматично хочу спати. І я не можу працювати в кадрі з повним шлунком – я роблюся якимось лінивим. Тому для себе я обрав таку систему роботи, коли якийсь тиждень зйомок, півтора, два треба трошечки походити голодним.

Зараз дійсно, ви правильно все підмітили, на початку карантину, коли ми всі сіли вдома сидіти, я якось так, перепрошую, дорвався до холодильника. Через пару тижнів я подивився на себе, став на ваги і зрозумів, що треба з цим щось робити. І я це вже успішно півтора місяця роблю. Принаймні намагаюся тримати себе в тонусі. У домашніх умовах відновив зайняття спортом.

Раніше просто не дозволяла нога поламана. Але останнім часом вона менше непокоїть. Тому і я в принципі намагаюся вести здоровий спосіб життя як у плані спорту, так і харчування.

– Ви заявили, що дуже хочете «нагнути» цю коронавірусні кризу. Як вам це вдалося, про це ми поговоримо далі. А щодо того, чи погладшали ви особисто, чи ні, схуднули … ви знову ж таки у цьому інтерв’ю (це було інтерв’ю моєму колезі з «Української правди» місяць тому) відзначили, що Володимир Зеленський, навпаки, за час не карантину, а свого президентства (а зараз рівно рік, як він булаву потримав у Верховній Раді), навпаки, ширше став, погладшав. І це, на ваш погляд, ознака того, що президент працює все-таки, не уникає своїх обов’язків. Я правильно вас цитую?

– Зазвичай в українському суспільстві є певний такий стереотип, що коли якась людина приходить на посаду чиновника, то (процитую ще одного політика) на своїй посаді якось так трапляється, що ця людина «від’їдає мордяку». І це не безпідставно, звичайно, такий стереотип є у людей. Але мені здається, що у випадку нашого президента то радше все-таки має місце ненормований робочий день, ненормоване харчування і така неможливість займатися спортом та тримати організм у тонусі, як це було у нього кілька останніх років перед президентською посадою, коли Зеленський мав свій відеоблог про те, як він досягає спортивних успіхів, як він доводить свій організм до якогось ідеалу, мабуть, який можливий в плані конституції тіла. Тому, мені здається, що так, мабуть, робота дається взнаки. Результати роботи – це вже інше питання. Але, мені здається, що саме робочі графіки трішки зіпсували фігуру президента.

– Це моє наступне запитання. Дійсно результати його. Вже не просто рік, як він виграв у другому турі. Вже рік, як він на Банковій працює. Там справа не в його зовнішньому вигляді. Ми зараз оцінюємо його як політика. Яка ваша оцінка? Ви ж теж політик, можна сказати.

– Судячи з соціології, з рейтингів підтримки президента, то людям подобається, основній масі, яка й досі висловлює довіру президенту.

– Одна зі свіжих подій вже. Саме під час перебування Зеленського на посаді – мабуть, одна з ключових подій його президентства, на думку деяких оглядачів. Верховна Рада не зразу, це дуже важко далося, ухвалила так званий «антиколомойський» закон.

Ви прекрасно знаєте, про що йдеться. Хоча постійно Зеленському його опоненти, Петро Порошенко теж якраз рік тому в розпал виборчої кампанії закидали, що, мовляв, Зеленський – «маріонетка Коломойського». Не зовсім так виходить, не «маріонетка»? Щоправда, ще КСУ може скасувати закон. Але це вже окреме питання.

– Я не думаю, що КСУ складається з самогубців, відверто кажучи. Я думаю, що ніхто цей закон не заверне. Володимир Зеленський, як на мене, дійсно був у достатньо складній ситуації, будучи людиною незалежною як бізнесмен, хоча маючи, звичайно, якісь комерційні, мабуть, стосунки і зобов’язання з Ігорем Коломойським. Йому було дуже важко відбитися від тих ярликів, які на нього начепили під час передвиборчої кампанії. Хоча тут, відверто, йому немає чому ображатися на своїх політичних опонентів. Тому що на свого головного політичного конкурента у передвиборчій президентській гонці «Зе!команда» начіпляла так само достатню кількість ярликів. Тому я думаю, що в якийсь момент Володимир Зеленський вирішив не сидіти на шпагаті, а зробити єдино правильний вибір. А єдино правильний вибір за тих умов, в яких зараз перебуває українська економіка і наш бюджет, в якому з’явилася величезна дірка – це, звичайно, продовження кредитної лінії МВФ, без якої усім притомним економістам зрозуміло, що країна опиниться у дуже-дуже скрутній ситуації.

Звичайно, є певні політики і навіть всередині фракції «Слуга народу», які озвучують думку, більш вигідну пану Коломойського, що, мовляв, нічого страшного не трапиться, якщо Україна стане банкрутом, якщо Україна, вірніше, оголосить дефолт. Але я радий, що чимало тверезих умів в оточенні президента та й, власне, йому самому вистачило мужності для того, щоб не гратися з вогнем.

– Чому я акцентую на цьому увагу? Про Україну постійно говорили, що навіть незважаючи на всі події, навіть незважаючи на війну (яка, до речі, не припиняється під час коронавірусу), звісно, війна, розв’язана Росією – це проблема для України №1, а друга проблема за гостротою всі ці роки при Зеленському, при Порошенку, при Кучмі, при Януковичу – олігархат «править бал». Ви згодні з цим? Якщо це так, то при Зеленському, бодай трошки, відступити від цього вдається? Щоб не кожен олігарх був президентом країни, а кожен громадянин, як закликав Зеленський з трибуни Верховної Ради, тримаючи булаву?

– Мені видається, що дуже складно зруйнувати ту систему впливів та важелів, яку свого часу започаткував Леонід Кучма, який був таким собі «третейським суддею» між різними кланами, тримаючи руку на пульсі ситуації і не даючи можливості вирватися у тримача контрольного пакету акцій, назвемо це так. Кучмі так чи інакше це вдавалося. Але по собі він залишив цю систему, з якою тепер кожен правитель України бавиться по-своєму.

Я не можу заперечити того факту, що олігархи мають, звичайно, тотальний вплив на політичну систему країни. І виглядає то трошки..., коли президент, як, власне, і ті політики, коли йшли на минулих президентських чи парламентських виборах, казав, що ми в той чи в інший спосіб будемо боротися з олігархами, а потім на початку епідемії коронавірусу в нас усі олігархи стали ледь не головними «рятувальниками» по ряду регіонів. Їх призначили «старшими» «розрулювати» питання забезпечення лікарень, контролювати якісь фінансові потоки, робити закупки і тому подібне. Тобто, з одного боку, ми ніби боремося з олігархами, а з іншого боку, ми, даючи їм ще й такі повноваження, вкотре підкреслюємо, що без них нібито нікуди. І я, чесно, був цим дуже прикро вражений. Тому що замість того, щоб цементувати державні інститути, замість того, щоб давати чиновникам на місцях по президентській вертикалі чи в сенсі місцевого самоврядування, більше можливостей оперативно вирішувати проблемні питання, ми просто йдемо по шляху найменшого опору. Як «ми»? Не я з вами особисто, а держава Україна у вигляді тих політиків і чиновників, які зараз її очолюють. Тобто знову таке ніби нікуди без цих олігархів.

З іншого боку, кілька прикладів з історії вже теперішньої незалежної України все ж доводять чітко, що олігархи не завжди вирішують питання, не завжди мають можливість «правити бал

– Наприклад?

– Наприклад? Я можу сказати, як мінімум, два прольоти впливових, дуже багатих політичних структур. Наприклад, блоку «Не Так!» у 2006 році на чолі з Медведчуком, Шуфричем, Бойком, Кравчуком, зрештою. Тобто достатньо впливова когорта була людей, фінансово максимально забезпечена, плюс із достатнім відчуттям кремлівських стін за спиною, і пролетіли повз. Тому що український виборець їм на виборах дав 1,1% голосів.

Те ж саме стосується прольоту Наталії Королевської з її «Вперед, Україно!». Її не врятували ні десятки мільйонів доларів вбухані у, власне, передвиборчу кампанію, ні навіть долучення Андрія Миколайовича Шевченка до партійного списку, який, як би там не було, був і залишається «іконою» футболу в Україні з величезною армією прихильників. Це, як мінімум, два таких виборчі моменти.

По-друге, революції, які в Україні спалахували, тобто Помаранчева революція, Революція гідності, як одна, так і друга чітко показували, що яким ти не був би олігархом, яка в тебе за спиною не стояла би репресивна машина, якщо суспільство, активна його частина, можливо, це не найбільший відсоток населення України, а так воно відверто і є, якщо суспільство все-таки вважає, що його притискають, як пружинку, то та пружинка дуже різко виправляється і викидає за межі України величезну кількість чиновників, які зараз десь там кантуються по ростовах і москвах.​

– Сергію, зараз 2020 рік. Знову ж таки війна вже 6 років триває, розв’язана Росією. Коронавірус – ніби стихло, зараз люди розслабилися. Ви, напевне, самі це бачили. Вже і затори по Києву, і так далі. Ніби Україну оминула доля Італії, Іспанії, США по розгортанню цієї епідемії. Ніби. Тут ніякі прогнози не можна робити. Але економічно точно буде яма така, що... У будь-якій країні. Ніхто ж не оминув цієї складної ситуації. А Україна – найбідніша держава Європи, на думку експертів. Навіть бідніша за Молдову, наприклад. То що далі? Мабуть, коронавірус буде найменшим злом, ніж потім економічні наслідки. Ви згодні з цим? Та й політичні теж.

– Знову ж таки, я висловлю свою суб’єктивну думку, без претензій на істину в останній інстанції. Але маючи трошки інформації, яка є в принципі у широкому доступі, було зрозуміло, що і до початку карантину у нас назрівали досить серйозні проблеми економічні, які були пов’язані насамперед з більш ніж піврічним падінням промислового виробництва. Це по-перше. По-друге, у нас серйозно падали надходження з боку митниці. У нас в квітні місяці починалася друга черга медичної реформи, яка так само потребувала певних фінансових пертрубацій, скажімо так. І тому було зрозуміло, що так чи інакше проблеми будуть влітку. Питання тільки стояло: наскільки серйозні? І коронавірус, звичайно, їх примножив.

Але мені здається, що ми могли би потенційно цього уникнути або ж оптимізувати ці проблеми і зменшити падіння, якби ми добре попрацювали попередньо з іноземними інвестиціями і за часів попередньої влади, я маю на увазі президента Порошенка і уряд Гройсмана, і за часів молодого кабміну Гончарука. Бо якщо ви поспілкуєтеся з іноземними бізнесменами, які все ж таки наважуються працювати Україні... Я зокрема спілкувався кілька місяців тому з Енді Гундером, представником Американської торговельної палати в Україні. За опитуваннями іноземних бізнесменів, ситуація виглядає таким чином. Вони не хочуть інвестувати в Україну не тому, що у нас йде війна. вибачте, в Ізраїлі вона...

– …70 років йде в Ізраїлі…

– … так. І це не заважає отримувати Ізраїлю стільки інвестицій, що нам ще плакати і плакати.

А найбільша проблема – це недолугість судової системи, судочинства України. Бізнесмени бояться вкладати сюди кошти, тому що в них немає жодної гарантії, що завтра вони просто з ними попрощаються. Такі випадки навіть в столиці ми бачили, коли одні люди інвестують, наприклад, у будівництво торгово-розважального центру, а інші люди його «віджимають», а потім 9 років йдуть суди для того, щоб повернути бізнес своєму власнику.

На другому місці йде корупційна складова. А там далі йдуть якісь інші моменти. Тому ми просто пожинаємо плоди того, що сіялося раніше

– Перемога Зеленського... Можна по-різному до нього ставитися, звісно, але величезний кредит довіри він отримав. І багато хто казав, що це таке перезавантаження України. Всі ці еліти – ліві, умовно, праві, умовно... Хоча яка там ідеологія в політичних сил України? Вони її можуть міняти не один раз на 180 градусів. Це був такий момент, що люди показали, що вони хочуть повністю перезавантажити Україну. Минув рік. І ми зараз з вами говоримо, незважаючи на ухвалення цього ж «антиколомойського» закону, самі ви визнаєте: і суди так, як вони зараз працюють вже при Зеленському, вже не при «папєрєдніках», і ті ж олігархи, і все інше. Тобто нічого в Україні не міняється. Тобто вона далі йде на дно. Монополізм і так далі. Ні? Так неправильно казати?

– Медаль має дві сторони. З одного боку, і люди в принципі... Відбулося перезавантаження політичної системи, відбулися перший раз такі вибори, коли з’явилася монобільшість у парламенті. Дійсно був шанс у президента, маючи повноту своїх зобов’язань, маючи свій силовий блок, маючи більшість у парламенті, свій кабмін, трошки оперативніше вирішувати ті чи інші питання. З іншого боку, ми бачимо, що там, де були недоліки в кадровій політиці Петра Порошенка, який оточив себе певною частиною людей, які були близькі до нього в тій чи в іншій мірі, друзі, якесь кумівство...

– ...«любі друзі». Знаємо цей вислів Віктора Ющенка ще.

– Петро Порошенко був «любий друзь» у команді Віктора Ющенка.

Так, перезавантаження відбулося. Зараз замість всіх цих людей ми бачимо на посадах працівників структури «Квартал 95». Я не знаю, чи це те перезавантаження, яке хотіли виборці президента Зеленського і партії «Слуга народу».

Плюс перезавантаження то ніби як відбулося, але потім відбувся знову ж таки відкат назад. Тому що, якщо ми зараз подивимося на велику кількість людей на тих чи інших посадах, то перепрошую, але Максим Степанов, теперішній очільник МОЗу, все таки був керівником Одеської ОДА за часів Порошенка. Де і як вони закінчили свої стосунки – це вже третє питання. Але факт є фактом. Айварас (Абромавічус – ред.), який працював в уряді Гройсмана, зараз працює в «Укроборонпромі». Саакашвілі...

– … так. Спочатку тоді друг Порошенка, а потім ворог.

– … але все-таки він тут з’явився з легкої руки Петра Порошенка. Зараз він у «Зе!команді». І таких випадків насправді дуже багато.

Якщо це якась така стратегія, то я все-таки хотів би порадити тим, хто приймає рішення, в Офісі президента, можливо, чи в його оточенні, повертати не тільки таких одіозних персонажів, як Саакашвілі, а й повернути на посаду, наприклад, Лану Зеркаль, яка розкішно вибивала землю з-під ніг росіян у Гаазькому суді. Але хто ж я такий, сидячи перед мандарином, щоб вказувати про кадрову політику?

– Зараз не про Саакашвілі. Хоча це цікаве відгалуження теми. Я хочу завершити все-таки тему саме Зеленського. Ви не раз визнавали, що ви знайомі років з 20 з Володимиром Зеленським, ще задовго до його піку популярності як шоумена. Ви з ним спілкуєтеся, вже як він став президентом? Знаю випадок, що ви після вашого звернення у фейсбук говорили телефоном з президентом Зеленським у грудні минулого року щодо активіста, якому погрожували з приводу протестів проти будівництва у Протасовому Яру в Києві. Так, був один такий факт. Ще були такі випадки?

– Ні. Телефонна розмова була тільки один раз. Більше ні телефоном, ні особисто ми з Володимиром Зеленським не спілкувалися.

– До речі, вас же ж орденом нагородили у грудні минулого року «За заслуги» третього ступеню. Не тільки вас. Там 25 волонтерів. Той же ж, наприклад, пан Дайнега, інші. Було якесь вручення? Можете розповісти? Ви орденоносцем стали?

– Ні.

– У вас багато титулів, багато передплатників. Зокрема у ютубі ви не встигли завести сторінку свою, місяць тому, вже під час карантину, і у вас уже 70 тисяч передплатників.

Але ви, наскільки я знаю, не маєте жодних звань – ні народного артиста, ні заслуженого артиста, лауреата державних премій. Уже давно ведеться ця дискусія, що від цих премій, нагород саме митцям (політикани різні, хто їх там не отримував!) давно пора відмовитися. Ви згодні з цим чи ні?

– Не в повній мірі, відверто кажучи. Не те, що у мене не було якихось там почесних звань, якими я пишаюся, хоча виникли вони всі не з доброї причини. Років 4 тому мені була присвоєна недержавна нагорода – Народний герой України. Це нагорода, яка, власне, суспільством видається волонтерами людям з волонтерського середовища, людям з військового середовища. Це по-перше.

По-друге, дійсно минулого року 5 грудня, на День волонтера, президент підписав наказ щодо нагородження мене орденом. Ви, до речі, перший, хто про це запитали. Я не знаю, як виглядає просто ця процедура. Це вже пройшло майже півроку, 5 місяців.

– То що – ви взагалі відмовилися від цього ордену «За заслуги»? Чи ви не знали навіть?

– Мені написали смс друзі. Я якраз їхав в автомобілі зі Світлодарської дуги. Я спускався в Карлівку. На День волонтера я якраз був у волонтерській поїздці по кількох підрозділах у зоні ООС. Я був за кермом. У мене почав мигати екран телефону. Я не мав як читати, тому що вже було дуже темно. І дороги там не надто, відверто. Я приїхав у Карлівку, прийшов до хлопців з аеророзвідки і тільки тоді вже відкрив телефон та прочитав, що підписано указ про моє нагородження. Звичайно, що я потішився, сльозу пустив. Нарешті держава звернула увагу на якісь там мої волонтерські потуги.

Але після того більше нічого не відбулося. Після того мені ніхто не телефонував і не казав: Сергію Дмитровичу, вдягніть красивий костюм, пробийте ось тут дірочку – ми вам щось там вчепимо. Ні. Він, мабуть, десь лежить чи в Офісі президента, чи в якомусь іншому апараті. Можливо, ним хтось милується. Може, його хтось...

– …може, карантин заважає також? Офіційне вручення. Так? Хтозна…

– Чесно? Я не знаю. Але це трохи смішно, якщо відверто.

– Ну, ви не відмовилися б, якби вам офіційно прийшло запрошення на вручення? Прийшли би до Маріїнського палацу? Де там це все відбувається…

– Так, звичайно, прийшов би. Мені, відверто, не важливо прізвище людини, яка підписала би цей наказ. Тому що це все-таки державна нагорода. І мені дійсно здається, що останніх 6 років свого життя я провів не даремно. Якщо мені не дали би цей орден, я так само руки не заламував би. Але вже раз дали, то я прийшов би обов’язково. Тому що вже потім, тримаючи сивим дідом внуків на колінах, я давав би їм можливість цим орденом гратися. Так само, як я у віці 6, 8, 10, 12 років грався медалями та орденом свого діда Василя Михайловича Будасюка, який воював у Другу світову.

Але я все-таки повернувся до питання, чи треба ці заслужені артисти чи треба ці народні артисти? Дивіться, я працюю в трошки іншій царині. Я в шоубізнесі. Це комерційна історія. Те, що я роблю, я називаю комерційний гумор, в кінці кінців. І тому, мабуть, для людей мого штибу і людей, які працюють в дещо іншій системі координат, аніж традиційна естрада чи якісь художні самодіяльні колективи, чи театральне мистецтво, для нас дійсно такі нагороди, мабуть, не є суттєвими. Нам вистачає визнання аудиторії, визнання нашої публіки. Але я все-таки думаю, що для людини, яка служить 30 років у провінційному театрі, подібні нагороди – це важливо. І тому я не хочу бути якимось негідником, який скаже: ні, давайте все це порубаємо, бо це нікому не потрібне. Якщо воно є, значить, це комусь важливо.

Питання тільки полягає в наступному: хто і як розподіляє ці звання, наскільки цей розподіл і присвоєння цих звань дійсно відповідають заслугам тих людей? Тому що ми з вами пам’ятаємо, як при Януковичі дали народного артиста якомусь... По-моєму, Олег його звали. Чувак якийсь шансон співає. Такий дурдом, відверто кажучи. Там ні мистецької складової не було, ні якогось голосу, яким можна було би захопитися, ні сенсу в текстах. Просто людина, яка, очевидно, мені так видається, час від часу на корпоративах заводила якусь пісеньку, від якої Віктор Федорович міг пустити якусь сльозу, ось так з «барського плеча» і отримала якісь нагороди.

– Як то кажуть, «чєловєк хороший» – у цьому середовищі. Чому би і не «отмєтіть»?

– Звичайно, вони нівелюють вартість і сенс такої нагороди.

– Сергію, ще важливий момент. Щодо саме волонтерів, а ви дуже активну участь від самого початку російської агресії у 2014 році берете у підтримці волонтерського руху, українських воїнів. От ви сказали, що ви як представник комерційного гумору. Ви не просто, ви маєте свою громадянську позицію, ви ніколи її не приховуєте. У цьому зв’язку саме у волонтерів, у цьому середовищі відносини з нинішнім президентом України Володимиром Зеленським дуже непрості. Та ж сама Маруся Звіробій. Не буду нагадувати інші прізвища, називати. З іншого боку, ось ці нагороди. 25 осіб тоді Зеленський відзначив нагородами, це вже не Порошенко був.

Як ви вважаєте, тут немає такого конфлікту, що активна частина суспільства, яка дійсно і на фронті була, і своїм життям ризикувала і ризикує досі, вони дуже негативно ставляться до чинного глави української держави. Тут є проблема? Чи ви її не вбачаєте?

– Я вважаю, що ось цю вашу тезу про негативне ставлення активної частини суспільства, зокрема волонтерів, потрібно....

– ... деяких з них...

– …розглядати у кожному індивідуальному випадку. Тому що не можна всіх чесати під одну гребінку. І у кожного, мабуть, є свої якісь стосунки чи з президентом, чи з його офісом по вирішенню тих чи інших проблем, які турбують волонтерське середовище. Однозначно, що не всі волонтери погано ставляться до Зеленського. І наявність Давида Арахамії у фракції, яку він очолює, і в списках «Слуги народу» це тому підтвердження. Це по-перше.

По-друге, наприклад, Віталій Дейнега отримував орден як з рук президента Порошенка, так і з рук президента Зеленського. Мабуть, з рук ще не отримав другий. А, може, й отримав, просто мені не сказав. Хоча треба передзвонити Тарасу Тополі з гурту «Антитіла» – може, йому вже вручили, а я просто сиджу і не в курсі.

Ні, звичайно, і в моєму оточенні колеги-волонтери, які мають певні претензії до президента. Зокрема це волонтери-активісти. Тому що зазвичай вони не тільки волонтери, але й волонтерять на армію, але й займаються іншими проблемними ділянками формування громадянського середовища в Україні. Є багато волонтерів і активістів, які зараз потихеньку починають всерйоз сердитися на президента через тупцювання на місці, ба більше, відкочування справи Катерини Гандзюк. Це, направду, якийсь такий дуже незрозумілий кейс, який розвивався, розвивався, розвивався, а потім – раз і щось трапилося і справа розвалюється на очах. Тому ось такі моменти, звичайно, мають місце.

Але я не готовий говорити від усього волонтерського руху, тому що він дуже різношерстий. Навіть серед волонтерів є люди, які між собою не спілкуються. І це триває з того самого 2014 року чи 2015 року.

– Я все ж таки переходжу до теми вашого можливого мерства. Вас постійно ставлять як потенційного кандидата, потенційного суперника Віталія Кличка. Там різні прізвища. І той же Пальчевський, і Шевченко, колишній медіаменеджер, нині депутат.Ось ця амбіція у вас є, колись виставитися як кандидат на мера столиці України? Чи це для вас малоймовірно?

– Давайте не плутати амбіції з реаліями. Мене вже просто дійсно останніх місяці два дуже моцно бомбардують цим питанням, про мерство і так далі. Але чомусь журналісти, ініціюючи ці запитання, зупиняються виключно на такому питанні: ти будеш мером, хочеш бути мером, ти підеш в мери?

Питання треба розглядати набагато комплексніше. Тому що посада Київського міського голови – це дуже круто і дуже почесно, і дуже відповідально. Але без конструктивної більшості у Київраді ця посада перетворюється на посаду людини, яка ходить і перерізає стрічки на відкритті нової школи. Якщо вона відкриється. Тобто рипатися на такий високий пост, не розуміючи, як буде виглядати співпраця з депутатським корпусом у Київраді, то це, як мінімум, безвідповідально. Тому це питання потребує таких дуже серйозних роздумів на цей предмет.

Я не готовий вам зараз, відверто кажучи, давати якийсь ексклюзив і казати, що так, або казати, що категорично ні. Я зараз перебуваю в ситуації, коли мені багато чого треба обдумати і зважити. І я буду дуже вдячний, якщо мене не будуть пушити до передчасних прийнять якихось рішень. Я завжди намагаюся у своєму житті добре зважувати, перш ніж робити якісь кроки.

І ще одне. Це те, що теж дуже важливо. Однозначно, що є певна кореляція між мною і Володимиром Зеленським у сприйнятті певної категорії українського суспільства. І якщо наважуватися на такий серйозний челендж, як боротьба за мерське крісло у столиці, то однозначно для цього походу потрібна професійна команда, потрібна команда людей, на яких можна обпертися, на яких можна, звичайно, несучи повну відповідальність за їх дії, але не боятися делегувати на них частину повноважень. І бажано, щоб це була команда не учасників «Вар’яти-шоу», а команда профільних фахівців.

Звичайно, це дуже круто оточити себе відданими тобі людьми, що ми й бачимо у випадку з Володимиром Зеленським. Але я волів би, претендуючи на якісь посади, оточувати себе людьми, які є бюрократами кожен у своїй сфері діяльності. Я саме мусово вживаю слово «бюрократ», тому що я дуже хотів би, щоб ми відходили від сприйняття цього слова і поняття у такому вигляді, як нам його залишили радянська політична система, де це було щось погане. Насправді бюрократи – це «кров» державного управління, це «м'ясо» державного управління, це ті, хто створює фундаменти, цементує їх у сенсі діяльності державних інституцій.