Президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган нібито не визнає Крим російським, оскільки вважає, що півострів належить Туреччині на підставі договорів кінця XVIII століття, ‒ новини з таким твердженням наприкінці жовтня розлетілися російськими ЗМІ. Однак фактчекери з'ясували, що турецький лідер нічого подібного не говорив, отже, це фейк.
Але це не завадило російським чиновникам різних рівнів відреагувати на приписувані Ердогану слова. У результаті навіть президент Росії Володимир Путін прокоментував недійсні турецькі висловлювання. На засіданні дискусійного клубу «Валдай» він запевнив, що стосовно Криму «інтереси Росії надійно захищені, і в цьому ви можете ні на секунду не сумніватися». Тим часом перша заступниця міністра закордонних справ України Еміне Джеппар наголосила, що це «класичний приклад маніпулятивних технологій Російської Федерації». Про те, чи може насправді Туреччина претендувати на півострів, йшлося в ефірі Радіо Крим.Реалії.
Старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені Грушевського Національної академії наук України Владислав Грибовський розповів Крим.Реалії, чому при розмовах про сучасну долю півострова посилатися на договори двохсотлітньої давнини в принципі некоректно.
‒ Уже немає тієї Російської імперії і тієї Османської імперії, які укладали між собою угоди наприкінці XVIII століття. Є Турецька республіка, що сформувалася у 1920-і роки, є Російська Федерація, що утворилася у 1991 році, а значить, двосторонні договори двохсотлітньої давнини залишилися даниною історії. Зараз про них згадують лише в контексті якоїсь політичної маніпуляції. Сучасний світ не тягне за собою всю спадщину часів підкорення Криму, зараз ситуація абсолютно інша, але хтось може вибірково використовувати історичні відомості. Якщо вдаватися в подробиці, сама Катерина Друга на початку 1783 року говорила про анексію Криму як про те, щоб «схопити чуже». Вона знала, що йдеться про незалежну державу ‒ Кримське ханство, причому Російська імперія була ініціатором і гарантом його незалежності.
Владислав Грибовський зазначає, що тоді Росія по суті порушила умови, які сама продиктувала Османській імперії в межах Кючук-Кайнарджийського миру 1773 року та Айнали-Кавакської конвенції 1779 року.
‒ В останній стаття третя чітко встановлює, що з Криму виводяться всі війська і не можуть бути введені туди в жодному разі, оскільки Кримське ханство визнається незалежною державою. Однак, використовуючи юридичні лазівки ‒ наприклад те, що на півострові були розташовані фортеці Керч та Єнікале під російським прапором ‒ російські війська в результаті увійшли до Криму й окупували його. Це було приводом для нової війни з Туреччиною у 1787-1791 роках. Звичайно ж, йдеться про маніпуляції, причому Росія змогла «схопити чуже» тільки тому, що один зі стратегічних партнерів Османської імперії, Королівство Франція, опинилося в дуже поганому стані напередодні революції. Не було дипломатичного протистояння Російській імперії, тому вона захопила Крим. Втім, у Стамбулі упродовж усього XIX століття пам'ятали про це.
Директор російського Центру вивчення сучасної Туреччини Амур Гаджиєв в інтерв'ю «Известиям» 28 жовтня висловив думку, що Анкара навряд чи може серйозно претендувати на Крим у нинішній ситуації.
У зовнішньополітичній концепції Туреччини записано, що вона не претендує на території сусідніх державАмур Гаджиєв
«Україна ‒ один із пріоритетних напрямків. Турецький електорат теж виступає за те, щоб Крим залишався у складі України. У Туреччині живе велика діаспора кримських татар. Але не думаю, що є будь-які передумови для таких заяв, що вони відображають дійсну турецьку зовнішньополітичну стратегію. У Туреччині розуміють, яке значення Крим має для Росії, наскільки він стратегічно важливий, що його не віддадуть за жодних умов. Можливо, це таке вкидання в пресу, щоб зрозуміти, як розвиватимуться подібні події. Одна з причин ‒ прагнення Анкари мати у своєму арсеналі ще один козир на переговорах з Росією щодо Нагірного Карабаху, Кіпру, Сирії та інших напрямків. Наскільки це дієвий крок і наскільки успішним він буде, велике запитання. Це такий тактичний хід для отримання короткочасної вигоди. У зовнішньополітичній концепції Туреччини записано, що вона не претендує на території сусідніх держав».
Турецький політолог Тогрул Ісмаїл стверджує, що ідеї щодо будь-якого контролю Туреччини над Кримом залишаються маргінальними навіть усередині країни.
На думку голови «Кримськотатарського ресурсного центру» Ескендера Барієва, поява подібних інформаційних провокацій свідчить про наростання негласного конфлікту між Росією та Туреччиною.
‒ Росії дуже не подобається нещодавня зустріч президентів України та Туреччини, за підсумками якої вони домовилися посилити співпрацю у військово-промисловому комплексі. Туреччина помітно зробила крок уперед у цій галузі, і Росію це лякає. Ще у 2014 році Турецька республіка проголосувала за територіальну цілісність України в ООН і системно підтримує всі резолюції Генасамблеї щодо порушень прав людини в Криму, щодо мілітаризації півострова. При кожному випадку президент Ердоган публічно говорить, що Крим є частиною України. Так що всі ці вкидання виникають тому, що є певна лінія протистояння між Туреччиною та Росією: і в Лівії, і в Сирії, і в Нагірному Карабасі. Тому, на мій погляд, взаємодія Туреччини з Україною вигідна обом країнам.
Заступник директора Центру близькосхідних досліджень також переконаний, що плани з захоплення Криму Туреччиною можуть бути тільки частиною російської пропаганди, а не реальною турецькою політикою.
‒ Це далеко не перший випадок, коли росіяни приписують Туреччині претензії на територію України. Ще до окупації Криму приблизно раз на три роки виникали розмови про те, що Україна нібито не може захистити Крим від Туреччини, і їй потрібно звертатися до Росії. Навіть у Херсонській області цілеспрямовано поширювали російські чутки про те, що кримські татари нібито претендують на автономію на цій території для створення турецького плацдарму. Коли Росії здається, що україно-турецьке співробітництво виходить на новий рівень, вмикається її пропаганда. Сам собою Крим як військова база, на яку його перетворила Росія, істотно змінює стратегічний баланс у Чорному морі. Якщо не довіряти заявам президента Ердогана, то, з огляду на те, що він показав себе дуже прагматичним політиком, Крим навіть теоретично не може входити в його плани.
Сергій Данилов вважає, що в будь-якому випадку звільнення українських територій ‒ це справа України, хоча вона завжди вітатиме політико-дипломатичну допомогу в цьому напрямку.
(Текст підготував Владислав Ленцев)
Анексія Криму Росією
У лютому 2014 року в Криму з'являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.
16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.
Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.
