«Поки в Києві розбиралися з ситуацією, Україна втратила Крим» ‒ Владислав Селезньов

20 лютого ‒ офіційна дата початку анексії Криму, яка була визначена 21 квітня 2015 року в постанові Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Росії і подолання її наслідків». Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними й засудили дії Росії.

Що було з українською армією в Криму? Чи могла Україна збройним шляхом протистояти Росії? На ці та інші запитання відповідає військовий експерт, колишній спікер Генштабу ЗСУ Владислав Селезньов у ток-шоу «Кримський вечір» на Радіо Крим.Реалії.

‒ Як кримські військові сприймали події на Майдані?

‒ У той період ми сприймали події в Києві досить відсторонено. Це відбувалося десь там, за 800 кілометрів. Завдання для кримських військових були чітко визначені: ми вступили в новий навчальний рік, йшли планові заняття з бойової підготовки та навчання з проведення контртерористичної операції в Криму. Пересічні військовослужбовці, у звичному режимі. Безумовно, було тривожно через події в Києві. Ситуація була складною, але стабільно контрольованою. Не можна сказати, що були якісь протестні настрої.

‒ Були розмови, що військових із Криму можуть відіслати до Києва для придушення протестів?

‒ Ці розмови були трансформовані в конкретні події. Як відомо, один із підрозділів, що дислокувався в Криму, а саме зведений підрозділ батальйону морської піхоти, був відряджений (до Києва ‒ КР) адміралом Юрієм Ільїним. Але завдяки консолідованій позиції жителів Києва та Київської області цей підрозділ зупинився поблизу Василькова. Фактично вони там же й залишалися до команди «повернутися в постійний пункт дислокації».

‒ Як відомо, українські військові спілкувалися з російськими в Криму. Чи можна було зрозуміти зі слів росіян, що готується захоплення Криму?

‒ Мій однокласник зі школи служив у складі 810 бригади морської піхоти в Севастополі. Ми зустрічалися на спільних зустрічах однокласників, але ніколи такого роду розмови не велися. Хоча, знову-таки, торкаючись подій спільної службової діяльності з представниками Чорноморського флоту Росії, особливу увагу керівників звертали саме на контртерористичну діяльність. Що стосується конкретних заяв ‒ «Крим наш», то такого не було.

‒ Може, хтось говорив, що щось почнеться, а ви «краще не рипайтесь»?

‒ До 25-26 лютого (2014 року ‒ КР) таких розмов не було. А потім з'явилася досить жорстка позиція, причому на всіх рівнях. Від рівня командувача Чорноморського флоту Олександра Вітка до військовослужбовців ротної, взводної ланки, тих військовослужбовців, з якими ми комунікували під час військових навчань. Усі займали жорстку позицію: «У нас наказ».

‒ Українські військові могли протистояти російській агресії в Криму?

‒ Що стосується частин підрозділів, які дислокувалися в Криму, то багато років проводилися навчання з територіальної оборони. Різні були сценарії. Але всякий раз у них була присутня одна основна позиція: як тільки траплялася надзвичайна ситуація в Криму з необхідністю проведення пошуково-рейдових дій, на допомогу частинам і підрозділам Військово-морських сил мав приходити підрозділ 25 бригади, дислокованої в Дніпропетровську (Дніпро ‒ КР). Цей план з року в рік відпрацьовувався. Цього разу цього не сталося.

‒ Чому тоді цього не сталося?

‒ Я думаю, що це питання варто адресувати тодішньому командуванню Генерального штабу. Чому завдання, які були закладені в «тривожних пакетах», не були реалізовані відповідно до тих планів, які напрацьовувалися роками? Я думаю, що зараз ми входимо в той період, коли ми почуємо дуже багато різних історій. Коли ті чи інші посадові особи того періоду пояснюватимуть, чому вони вчинили так, а не інакше.

‒ Як ви думаєте, в Києві розуміли, що відбувалося в Криму?

‒ У мене таке відчуття, що Києву було не до подій в Криму. Тільки-тільки поховали хлопців з Небесної Сотні. Тільки-тільки поплічники Януковича, покидавши всі свої речі, залишили державні, владні кабінети й повтікали «хто куди». Лідерам, на всіх рівнях, у Києві був необхідний час для того, щоб розібратися в ситуації. Але поки лідери в Києві розбиралися з ситуацією, Крим Україна втратила.

‒ Українські військові були готові стріляти?

‒ Безумовно, це вкрай складно ‒ зробити перший постріл на ураження. Я хочу повернутися до подій 18 березня 2014 року, коли загинув прапорщик Сергій Кокурін і ще один старший лейтенант (української армії ‒ КР) отримав поранення. Він був на бойовому чергуванні, був вартовим і ніс службу зі зброєю в руках. Він мав усі юридичні підстави при проникненні на охоронюваний об'єкт стороннього застосовувати зброю. Але Гіркін (Ігор Гіркін ‒ КР) зі своїми напарниками при захопленні цієї військової частини працювали на ураження. Для них не було проблем стріляти й убивати. У цьому протистоянні Кокурін і загинув. Подальші події, пов'язані з окупацією частин Луганської та Донецької областей, показали, що тільки жорстка відповідь дозволяє певним чином нівелювати агресивні дії Росії. Ми можемо довго гадати, як розвивалися б події, якби українська армія поводилася інакше. Але історія не любить умовного способу.

(Текст підготував Артем Лаптієв)