«Вишивка, яку роблять кримські татари – унікальна і дуже складна у виконанні. Вона потребує дуже багато часу, витримки, нервів. Тобто це про що? Про терпіння, так? Ми говорили про важливість національного вбрання. Адже це якась закодована інформація», – розповідає Лілія Дерман. Вона показує колекцію фесок – кримськотатарських головних уборів, які пошила сама. Лілія – дизайнерка, створює національний одяг. Вона розповіла про те, як депортація 1944 року вплинула на культуру кримських татар, чи можливо зберегти традиції в ізоляції в Криму та як знайомити з кримськотатарською модою в Києві. У межах спецпроєкту «11 років окупації. 11 історій спротиву» Крим.Реалії продовжують розповідати про кримчан, які вирішили протистояти російському вторгненню: чи то на службі у ЗСУ, чи то у боротьбі в інформаційному або культурному просторі.
«Європейські країни, навіть сучасні, віддають перевагу пастельним, стриманим кольорам. А у нас, наприклад, дуже яскрава така вишивка, квіти. Це ж про наш внутрішній світ, розумієте? Про те, що ми [говоримо] про барви, насиченість, експресію, емоції», – Лілія Дерман продовжує описувати традиційний кримськотатарський костюм. Вона – дизайнерка одягу і працює завідувачкою кафедри дизайну в одному з київських вишів.
Її рідні з Ускуту (назва села Привітне в Алуштинському регіоні до депортації кримських татар – КР). 1944 року їх було депортовано. Повернутися до Криму вони не змогли й оселилися неподалік – на Херсонщині. Там збудували дім. Там народилася Лілія.
На Кримському півострові вона була часто і «ногами обійшла практично всі гори в Криму». Але по-справжньому зв'язок виявився, коли Лілія залишила місце, де народилася, і 2005 року поїхала на навчання до Києва.
«І коли минуло кілька років після навчання, вже тут, будучи далеко від дому, далеко від Криму, я почала як ніколи відчувати цей зв'язок. Можна сказати, поклик крові», – згадує вона.
Поклик крові
Лілія почала шукати кримськотатарську спільноту в Києві – і знайшла. Разом вони ходили на виставки, виїжджали на природу, спілкувалися. Вона зацікавилася кримськотатарськими танцями. «Я шукала тут щось, що мені нагадувало про дім», – згадує Лілія.
Вона пов'язала своє життя з дизайном і шила одяг для танців. Але 2022 року, коли Росія здійснила повномасштабне вторгнення в Україну, у неї «в голові все перевернулося».
«Десь через пів року після початку повномасштабної у мене почали з'являтися думки про те, що я могла б зробити такого, ось, у культурному, художньому плані. Як художник, щоб показати цей спротив, щоб «наблизитися» додому, щоб дати можливість тим кримським татарам, які перебувають тут, не втратити цей зв'язок», – згадує Дерман.
Так вона почала робити традиційні кримськотатарські чоловічі убори з каракуля.
Лілія каже, що на материковій частині України таке не роблять – працювати з таким матеріалом непросто. Свої вироби вона продавала, щось дарувала. Так до неї почали надходити замовлення виготовити головні убори і для жінок – фески.
«У нас, українців, є день вишиванки, і всі одягають вишиванки. Або на якісь свята, на Різдво. У кожній сім'ї це по-своєму. Якась річ, яка показує національну ідентичність. Або той самий віночок, наприклад. А кримські татари в сучасному баченні не мають якихось таких елементів одягу, які також можна було вдягати на захід. І тому мені захотілося зробити з одного боку щось традиційне, а з іншого – в сучасному баченні», – пояснює свою місію Лілія.
Їй соромно зізнатися, але до того, як вона почала займатися цим професійно, вона мало знала про кримськотатарське мистецтво. Тому Лілія стала ретельно вивчати не лише історію національного костюма, а й живопис, скульптуру, кераміку та багато іншого. Вона не хотіла, щоб повторилася історія з українським національним костюмом за часів Радянського Союзу та «шароварщиною».
«Фахівці знають, що козаки не носили сині шаровари, що до середини ХІХ століття на одязі не було вишивки як такої. Це спотворена Радянським Союзом реальність для того, щоб перетворити воїна-козака на посміховисько. Стерти історію, стерти витоки», – пояснює Лілія.
Кримськотатарська культура також стикалася з подібним тиском.
Унікальний вишитий код
«Мистецтво – це, насамперед, спосіб мислення. Як ти думаєш, як бачиш цей світ і що ти бачиш. І коли ти дивишся, наприклад, на кримськотатарський орнамент чи на твори мистецтва, чи на традиційний одяг, ти можеш відчути і зрозуміти те, як твої предки бачили світ. Мені здається, це якийсь зв'язок із прабатьками», – пояснює Лілія.
Вона каже, що національний одяг кримських татар автентичний. Наприклад, вибором тканин та орнаментів – орьнека.
«Орьнек неповторний і в інших культурах, наприклад, у турків чи казанських татар, чи узбеків – це інші орнаменти. Вони мають іншу пластику ліній, яка не притаманна кримськотатарському орнаменту. Цим і вирізняється», – розповідає дизайнерка.
Те саме можна сказати і про техніку філігрань – складний мереживний візерунок із металу, який використовують для прикрас і поясів.
«Це унікальні техніки вишивки, які мають кримські татари. Їх досить багато, і ці техніки не використовувалися в інших культурах. Вони притаманні лише нам. Багато з них втрачені, багато вдалося відновити. Зокрема, кримськими татарами, які сьогодні перебувають на півострові», – каже Лілія.
Вона показує фески – жіночі головні убори, які створила сама. У кримськотатарському орьнеку є жіночі та чоловічі символи.
Наприклад, зображення тюльпанів вважається чоловічим символом. За допомогою цих символів можна розповісти історію. Ось зображення дерева роду, а навколо нього розгортається цілий сюжет, який може розповідати про побажання сім'ї народити більше дітей, про побажання здоров'я. Кожне зображення і те, як воно розташоване, має символічне значення», – розповідає дизайнерка.
Багато артефактів кримськотатарської культури було знищено під час насильницького виселення народу в 1944 році.
«Книги, предмети мистецтва, зокрема побутові. Після того, як кримських татар завантажили у вагони та вивезли, військові зносили на майдан речі з будинків. Туди вже запрошували етнографів, які копалися, грубо кажучи, у цих речах, перебирали та обирали справді цінні речі для музеїв. Решту – знищували. Однією з ключових проблем є те, що артефактів практично не залишилося. Їх дуже мало, і більша частина того, що збереглося, зберігається десь у Росії – в музеях, які закриті на якихось сховищах», – розповідає вона.
Частина того, що деяким кримським татарам таки вдалося забрати із собою у місця депортації, вони потім продавали, намагаючись вижити. Елементи кримськотатарського костюма – пояси та фески – можна зустріти у приватних колекціях і музеях Узбекистану й Туреччини.
«Таким чином історія розпорошувалася по всьому світу і втрачалася», – каже Лілія.
Наша героїня має яскравий спогад з дитинства про феску яскраво-червоного кольору, яка належала її бабусі. Тканина була місцями потерта, а кілька монеток були зрізані.
«Кримськотатарські фески часто прикрашалися монетами. Вони були буквально золотими, але найчастіше – позолочені. Це прикраса, яка говорила про соціальний статус жінки. Якщо вони змогли забрати ці речі до місць депортації, то там, у моменти, коли вже не було що їсти, зрізали ці монети, продавали і за виручені гроші сім'я харчувалася. Насправді це стало там одним із засобів виживання», – розповідає Дерман.
Культура в ізоляції
Незважаючи на те, що майстри, які залишилися на Кримському півострові, намагаються розвивати кримськотатарську моду, займатися цим в ізоляції складно, вважає Лілія.
«Будь-яке мистецтво, що перебуває в ізоляції, – це занепад. Ми не можемо розвиватися без презентації свого продукту вільно у всьому світі. З одного боку, майстри роблять свою роботу – і з кераміки, костюма, вишивки. Усі майстри, які перебувають на півострові, кримські татари, намагаються відновлювати, берегти настільки, наскільки у них вистачає сил. З іншого боку, дуже важко, коли ти обмежений «невидимими» законами, я б їх так назвала впливом Росії, розмиванням культурних традицій і взагалі культури як такої. Бо ще за радянських часів татар намагалися не розмежовувати. Є казанські татари, є башкирські татари, кримські татари. Насправді, татар багато, але вони всіх називають татарами. А це різні народи», – каже Лілія.
На її думку, в анексованому Росією Криму процеси розмивання культурних традицій уже розпочалися. Наприклад, під час кримськотатарських весіль грають музику казанських татар чи турецьку. У рухах танцю також почали простежуватися вкраплення інших культур і їх стаі більше.
«Ймовірно, складно чинити спротив, тому що чинити спротив активно можна рік, два, три. Ну, скільки можна активно чинити спротив? Вибачте, але вже одинадцятий рік. Будь-який простір, якщо він порожній, його починають чимось заповнювати. Або ти його починаєш чимось заповнювати. І тут питання в тому, чим ти його заповнюєш, або чим тобі дозволяють його заповнити», – пояснює дизайнер.
Вона сподівається, що зможе вплинути на цей процес і зробить свій внесок у збереження традицій кримськотатарської культури.
«Потрібно відчути це на дотик, як дитина»
Лілія каже, що навіть на материковій частині України іноді стикається з радянськими наративами щодо кримських татар.
«Якщо ми сьогодні не розповідатимемо про те, що таке Крим, хто такі кримські татари, що таке кримськотатарське мистецтво за допомогою конкретних проєктів, де ти можеш відчути, наприклад, смак – якщо це кава чи кримськотатарська кухня, подивитися, помацати костюм… Мало про це говорити. Потрібно це відчути, як дитина, – на смак, на зуб. Якщо ми не заповнимо голови людей коректною інформацією, то це зробить хтось за нас», – впевнена Лілія.
Сама дизайнерка бере участь у різних культурних та освітніх проєктах.
Свою весільну сукню вона практично повністю пошила сама – у кримськотатарських традиціях, але зробила так, щоб вона також була сучасною.
«Я була в традиційній білій сукні, але по крою вона була схожа на кримськотатарську. У динаміці було видно властиве трапецієподібне розширення, рукав спочатку трохи розширений, потім звужується. V-подібний виріз. А ввечері я саме наділа зверху цей фрагмент [манішку] і головний убір. Ще в мене був пояс філігранний, здається ХVІІІ століття, колекційний», – розповідає вона.
Святкування Лілія влаштувала так, щоб усіх гостей познайомити з кримськотатарською культурою.
«Будь-який обряд, який ми проводили, який належав до кримськотатарської культури, ми пояснювали. Чому, звідки це все починалося та як ми інтерпретували це в межах нашого весілля», – згадує дизайнерка.
Коли Лілія майструє феску, її головна мета – зробити її доступною якомога більшій кількості людей. Вона хоче, щоб елементи національного кримськотатарського костюма вплелися у повсякденність.
«Є автентичний виріб, який зберігся з давніх часів. У поганому стані, тому що це стара річ, але його зображення доступні в багатьох книгах з історії кримськотатарського костюма. Навіть в інтернеті. І я взяла ту феску як основу, але вона була вся вкрита вишивкою. Я залишила лише фрагмент. Там було багато дрібних деталей. Я їх прибрала і залишила тільки найбільші ключові орнаментальні рішення, які йому притаманні. Спростила. Забрала зайве, щоб його більше осучаснити, здешевити. Моє бажання, щоб ця річ була доступною для людей з різним фінансовим статком», – каже Лілія.
«Вірити складно, але не вірити – соромно»
Дитинство Лілії пройшло на узбережжі Азовського моря, і коли вона згадує про нього, то починає плакати. Вона дуже за ним сумує. При цьому не впевнена, чи змогла б вона залишитися жити в Криму.
«Там так чи інакше залишаться люди, які «перевзулися». Мені здається, що між нами утворилася прірва: між тими, хто перебуває багато років в окупації та тими, хто перебуває тут. У способі мислення, у сприйнятті інформації, у багатьох наративах, які там зараз нав'язуються. Мине дуже багато років, перш ніж ми це вирівняємо та збалансуємо. Тому я не знаю, чи буду психологічно готова до цієї боротьби. Я знаю людей, які точно готові. А я, можливо, використовуватиму мистецтво. Можливо, через студентів», – розмірковує Лілія Дерман.
Серед її студентів зараз є ті, хто ніколи не був у Криму та яким вона могла б показати півострів. Вона припускає, що може бути «провідником у світ, який знає та любить».
У те, що вона зможе побачити Крим знову, вона вірить. Лілія згадує історію, яку їй розповіла доросла кримська татарка.
«Вона сказала, що якби не їхні батьки, вони б ніколи не повернулися до Криму. Бо батьки були «мрійниками» – вона так і сказала. Вони мріяли про повернення до Криму, марили ним. Це передалося дітям. Тож діти, які народилися вже у вигнанні, почали повертатися до Криму. І вона казала, що коли була дитиною і чула всі ці розповіді про Крим, не вірила в повернення. Пізніше, коли кримським татарам вдалося повернутися до Криму, їй стало соромно, що вона не вірила», – розповідає Лілія.
Цю історію вона почула кілька років тому. «Я для себе зрозуміла: ми зараз живемо у дуже складні часи, коли вже й вірити важко. Але не вірити – соромно», – впевнена Лілія Дерман.
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокуватидоступ до сайту Крим.Реалії . Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagramта ViberКрим.Реалії . Рекомендуємо встановити VPN.
