«Петриківська весна». Розповідь про таємниці петриківського розпису, який відзначений ЮНЕСКО

У Дніпрі, в художньому музеї, відкрили виставку відомої майстрині петриківського розпису Наталії Рибак «Петриківська весна». 60-річну мисткиню називають «хранителькою традицій» цього унікального мистецтва. В експозиції представили як її давні роботи, які зберігаються у фондах музею, так і сучасні. Наталія Рибак знана серед шанувальників народного мистецтва і в Україні, і за кордоном: майже півроку вона провела в Канаді, де знайомила людей із петриківкою. Виставлялась у країнах Європи, навіть у Японії. В її розписі мистецтвознавці вбачають продовження традицій старих майстрів, витонченість і разом із тим доброзичливий народний гумор.

Про те, що змінилось за п’ять років, відколи петриківський розпис отримав статус нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, як змінюється петриківка з року в рік і як вдається виживати сучасним майстрам, Наталія Рибак розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода.

– Як почалось ваше захоплення петриківським розписом?

– Мої батьки з Петриківки, але жили ми в селі Попово-Балівка. Я приїздила в Петриківку до бабусі, бачила, що там всі малюють, недалечко жила славна майстриня Тетяна Пата. У 9-10 класі у нас було виробниче навчання. Учителем був майстер Андрій Пікуш. Як він провів перший урок – це вирішило все. Він узяв і розповів про петриківку – звідки пішла, що вона означає, що це не просто квіти… Я ще не почала малювати, а вже пропала. Для мене малювання стало головним предметом. Зрештою, я повернулась у Петриківку, там живу й творю, і від цього щаслива.

​– Ви вважаєте себе професійною художницею?

– Ну як – «професійною»? Професія художника дуже схожа на професію спортсмена. Якщо спортсмен не тренується, він рекордів не видає. Так і тут. У мене був такий гіркий досвід – річна перерва в малюванні, пов’язана з народженням сина. Потім, коли повернулась до малювання, я спершу не могла навіть фарби, як слід, розвести. Це майже фізичний біль. Уже до того в мене було скільки виставок, я вже працювала в цій сфері – і раптом так. Стояло питання: або змінюй професію, або все починай із нуля.​

– Зараз вас називають «продовжувачкою традицій». Чи згодні ви з цим, чи вважаєте себе продовжувачкою традицій тієї ж Тетяни Пати?

– Тетяна Пата – найбільш відома петриківська майстриня. Але їх було дуже багато. Моя улюблена – Надія Білокінь. На відміну від Пати, яка відома рослинним орнаментом, Білокінь була цікава тим, що малювала фігури, те, що бачила. Народні картинки, портрети, риби, птиці, коні… Мені це найближче. А сучасні люди навіть не знають про це. Петриківка асоціюється переважно з птахами і квітами.

Кажуть: «Всесвітньо відома петриківка». Та вона не «всесвітньо відома». Ніхто ж глибоко не копає! Це серйозний пласт нашої культури, малодосліджений, недооцінений. Мало видається літератури. Мало збереглось взірців старої петриківки. У музеях Дніпра й Запоріжжя є роботи старих майстрів. Але коли ви туди прийдете, ви їх там не побачите: вони зберігаються в запасниках, без доступу світла, бо анілінові барвники, якими вона малювалась, вигоряють до білого кольору. Піднімають на виставки, знайомлять глядачів і знову ховають. Це – невідома петриківка.

– А почалося все з настінного розпису, розпису на білій стіні сільської хати?

– Так, починалось усе з настінного розпису. Є така версія, що це йде ще з дохристиянських часів. Селяни вважали нераціональним купувати папір, який був дорогим. Вони просто білили стіни й розписували. Потім знову забілювали й малювали. І це було нормально. Тому, на превеликий жаль, найстаріші роботи, які до нас дійшли, – це 1913 рік. Роботи вже на папері.

– Оті давні майстри розуміли цінність свого розпису?

– Розпис був поширений на великій території, приблизно, як Дніпропетровська область. Вижив і дійшов до нашого часу розпис тільки в Петриківці. І не в останню чергу завдяки майстру Олександру Стативі, який до Другої світової війни зміг донести до радянського керівництва думку про необхідність створення художньої школи. Потім за це ж і постраждав, був репресований. Але до війни було два випуски цієї художньої школи. І ці два випуски змогли передати це ремесло далі. Розпис – це таке мистецтво, якому не можна навчитись за книжками. Треба, щоб майстер передав майстру з рук у руки.

Але якщо говорити про давній розпис, то в Петриківці ніяких професійних художників не було. Малювала кожна господиня. До великого свята господиня білила хату, заново розписувала. Це була така ж звична справа, як шити, як ткати…

– Але був якийсь елемент змагальності?

– Обов’язково. Зараз – комп’ютер, телевізор. А тоді люди на свята ходили один до одного в гості, вихвалялись, у кого піч краще розмальована.

– Але вже потім почали малювати на папері й продавати? Про це є цікава оповідка.

– Приблизно 1910 року в Петриківці стався неврожай. Була відома художниця Надія Білокінь, у неї – троє дітей. І вона розуміла, що зиму вони не переживуть. Тоді вони з чоловіком пішли в Кам’янське, накупили фарб і паперу. Порізали на стьожки, помалювали, висушили і склали в великий мішок. Потім пішли на ярмарок у Полтаву – це 100 кілометрів. І ось ярмарок. Велика територія, вози, все реве, мекає, бекає. Вівці, рядна, корови, гуси. І враз вони витягують з мішка оці анілінові, надзвичайно яскраві мальовки! І дуже швидко все це було розібрано. А за виторгувані гроші родина змогла купити мішок борошна, мішок пшениці, невеликий візочок і навіть корівку…

– Багато говориться про петриківку радянських часів, про спотворення її змісту. Це так?

– При Радянському Союзі ми малювали композиції, чітко вписані в рамки, у квадрат, прямокутник, овал. Отак прямо чітко, аж листочки загинались. Це радянська тенденція. Ці невидимі рамки тиснули на наш розпис. Приймають роботи на художній раді – Боже сохрани, щоб там були жовтий і синій кольори чи жовто-блакитний. Щоб робота потрапила на виставку, малювали розкішні петриківські квіти і писали: «Слава КПСС». Стовідсотково пройде. Художники пристосовувались, але це була неволя, рамки. А петриківський розпис по своїй природі – демократичний.

Зі мною сталася така історія. Я, молода майстриня, подала роботу на виставку. І раптом вона проходить. Я навіть не сподівалась. Пройшли з Петриківки тільки три майстри – двоє досвідчених і я, молода-зелена. Всі: «Ой, були кращі роботи, а її робота пройшла». А все пояснювалось дуже просто. Виставка була присвячена радянській міліції. А я намалювала квіти, свої улюблені майори, і написала: «Квіти-майори». Не навмисне, так співпало. І робота пройшла.

– Зараз майстри більш вільні в творчості. Але ж і тепер хтось їм диктує?

– Час. Ринок. Наприклад, отаких робіт, як на виставці, – де картина обрамлена бігунцем із квітів, практично не малюють. Це звичайний прагматизм. Робота має певний розмір. Поміряти, здавалось би, невеликий бігунець – а його кілометр. Це ж скільки часу й зусиль!.. Не малюють роботи зараз і повністю котячим пензликом. Це дуже довго. Беруть білячу щіточку. І лише деталі домальовують «кошачкою». Або на чорних тарілках зараз стало дуже багато вкраплень білого. Білий – рве, кидається в око: «Купи мене, купи!». Також зараз дуже мало малюється на папері. А це ж – класика. На папері можна показати все розмаїття технік. Отака тенденція.

– Котячий пензлик, «кошачка» – і досі найбільш поширений інструмент у розписі?

– Так, без неї не обходиться жодна робота. Як ми її виготовляємо? Найголовніше – берете кота чи кішку й проводите «дипломатичну» роботу. Не можна тримати кішку насильно, треба, щоб вона була спокійна й отримувала потім смачний гонорар. Стрижемо під лапкою, під шийкою – все це дуже обережно. Вибачайте, але найгірший момент, коли про це пишуть журналісти. У мене вже зібралась ціла колекція недолугих розповідей. Писали, що кішкам відрубують хвости, писали, що робиться щіточка тільки з сірого кота, що відрізаються вуса. Але всі рекорди побила київська газета, яка написала, що справжня щіточка робиться тільки з «незайманого кота». Все це неправда, звісно: ми любимо й дуже поважаємо кішок.

– Отже, петриківка походить із білої стіни сільської хати й природно виглядає на світлому тлі – білому папері, світлому дереві. Але зараз поширена також петриківка на чорному. Як ви до неї ставитесь?

– Чорний колір в Україні – це колір журби. Він був занесений у петриківку в 60-х роках минулого століття, коли працювала фабрика народних виробів «Дружба». Ніхто нічого не думав. «Дайош план!». Взяли з Росії, з Палеха технологію, це чорне тло і перенесли в Україну. У цьому був і плюс, і мінус. Плюс – ми стали всесвітньо відомі, ця продукція пішла на весь світ. Але був зроблений хибний висновок, що це і є наше, традиційне. Додають олії у вогонь журналісти, які допускають неточності, а то й пишуть нісенітниці: мовляв, спеціально коптили стіни і малювали на них розпис… Але через те, що виросло кілька поколінь на цьому чорному кольорі, і через те, що петриківка виглядає на чорному досить ефектно, ми вже прийняли його в сім’ю. Іноді це навіть виручає: якісно, чистого дерева, придатного для малювання, дуже мало трапляється, в основному – з дефектами, плямами. Сміливо замальовуємо чорним кольором і розписуємо. І воно продається навіть швидше, ніж біле. Отакий парадокс.

– Такий у людей смак?

– Та просто їм бракує інформації.

– 5 років тому петриківський розпис отримав статус ЮНЕСКО. Чи дало це щось селищу, майстрам?

– Ми дуже раді, що отримали цей статус, але поки суттєвих змін не відчувається. Інтерес до петриківки не зникає, він є. На вихідних приїздять люди, іноді родинами, просять провести екскурсію. Часто це люди з близьких міст. Кажуть: «Ми чули, що петриківка відзначена ЮНЕСКО і соромно, що ми поряд живемо, а тут не бували». Люди їдуть, запитують, трохи купують.

Але я думаю, що в Петриківці можна зробити набагато більше. У нас досі немає музею розпису. Є краєзнавчий музей, але він дуже невеличкий і не показує всього розмаїття майстрів. Наші роботи розпорошені по всьому світу, а вдома немає, виходить. Петриківка може бути дуже серйозним центром культури, ми – найбільший центр прикладного мистецтва в Україні. Але у нас немає готелю. Туристи приїздять – і того ж дня від’їздять. Хоча люди зацікавлені, дехто хотів би кілька днів пожити, взяти майстер-класи в різних майстрів. У нас в Петриківці є чудова художня школа, прекрасні вчителі й учні. Які в них роботи! Щороку сміливо можна було б видавати книгу чи альбом. Цього також не робиться.

– А наскільки активно купують вироби, які на них зараз ціни?

– На жаль, через ситуацію в Україні зараз скоротилась кількість туристів, покупців. Українці не змінились. Вони такі самі дурні до роботи, відкриті, веселі, щирі, але, на жаль, у них немає за що купувати. Важка весна: навіть сувеніри погано розкуповуються.

В Україні зараз продаються лише роботи вартістю 50-100 гривень. Це листівочки, невеликі мальовки. На великі роботи сталої ціни немає. Наприклад, робота на аркуш 60 на 80 см може вартувати 6-6,5 тисяч гривень. Але ці роботи дуже рідко купуються.

Та це не тільки українська тенденція. Торік я була в Польщі. Продала тільки одну велику роботу, решта – дрібні. Так само і в Болгарії.

– Купують організації, готелі, ресторани, замовляють державні структури?

– Ні, дуже непростий час. Раніше й Верховна Рада купувала продукцію у нашого підприємства – Центру народної творчості «Петриківка». Але кілька років тому відмовилась. Так виходить, що наші роботи в основному купують люди для перепродажу, зокрема, за кордон.

– Що роблять майстри для просування себе на ринку?

– Багато майстрів сидять вдома і працюють на закупників. Вони нічого не бачать. Не беруть участі у заходах, у них – «станок». Малюють дощечки, писаночки, магнітики, це продається за кордоном за гарні гроші. А наші люди роблять за копійки. Я так не можу. Треба бачити роботи інших майстрів, брати участь у виставках. Люди прийдуть і щось скажуть – і мені це важливо. Це «вітаміни зростання».Ти йдеш далі, розвиваєшся. Куди гукають, я скрізь їду.

– А позиціонувати себе як майстра в інтернеті?

– Мені часто кажуть: «Чому Ви не виставляєте свої роботи в інтернеті?». По-перше, якщо виставиш, то це моментально злизується, копіюється. Але головне – у мене хронічно бракує часу. Я стала дуже жадібна – на час. Я також дуже ціную свою свободу: хочу робити те, що мені хочеться. Я проводжу лекції, майстер-класи, багато їжджу, спілкуюсь із друзями, новими людьми. Я отримую колосальне задоволення від цього.

– На вашій виставці в Дніпрі представлена досить незвична «кругла» петриківка, «мандали». Це традиція чи ваше авторське бачення?

– Щось справді є в цьому, якась магія, якась схожість з мандалами. Все життя я хотіла намалювати, але боялась що не вийде. Ні, це не моя вигадка, це – традиція. Після війни селяни жили нежирно, сіре буденне життя. І хто багатший, ті діставали шматок полотна, і художники їм розписували. І це була скатертина. А хто бідніший, ті купували політичний плакат у книгарні: Леніна чи Сталіна ретельно замальовували, а на зворотному боці малювали такі «сонця». Ще й зубчиками вирізали. Клали на стіл. Заходиш в хату – а тут такі децибели кольору. Але, на жаль, таких робіт дуже мало дійшло до нашого часу.

– Чи вам є кому передати своє мистецтво?

– Обоє моїх дітей – і донька, і син – закінчили художній коледж, але розписом не займаються. Син працює в рекламі. Донька займається живописом. Та ця справа не може прогодувати. Донька дуже затребувана, але – як візажист. Мені дуже хочеться передати свій досвід і уміння комусь з молодих. Майстер-класи – це добре, але це разові акції.

Петриківка безсмертна. Вірю, що буде в Петриківці й музей розпису, і готель збудують, і від туристів не буде відбою. Але не знаю коли…