13 листопада виповнюється 80 років від дня народження національного лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва. Його життя – це десятиліття напруженої громадської та політичної діяльності, боротьби з репресивним радянським режимом, обстоювання прав кримських татар. Мустафу Джемілєва знають як радянського дисидента, одного з лідерів національного руху за повернення кримських татар на свою батьківщину, що базується на принципі ненасильницької боротьби. Мустафу Джемілєва вважають одним із послідовників принципу ненасильства, проголошеного Махатмою Ганді, а також соратником радянських дисидентів Андрія Сахарова, Петра Григоренка та інших відомих особистостей, які брали участь у розвалі радянської «імперії зла». В останні роки Мустафа Джемілєв, народний депутат України кількох скликань, працював над подоланням радянської спадщини в національній політиці, над гармонізацією міжнаціональних відносин в Україні, формуванням правової основи для визнання кримських татар корінним народом в Україні.
Цими днями Мустафа Джемілєв здійснює поїздку країнами Європи. Народний депутат, а також активісти національного руху Ільмі Умеров та Синавер Кадиров беруть участь у європейській конференції колишніх дисидентів СРСР і країн Східної Європи, що відбувається у Варшаві. Мустафа Джемілєв також буде учасником урочистих заходів, організованих депутатами Євросоюзу на честь його ювілею, які відбудуться у Брюсселі.
Перед від'їздом Мустафи-аг'а до країн Європи ми попросили його розповісти про низку маловідомих фактів і важливі події його життя для читачів Крим.Реалії.
– Мустафа-аг'а, вашу родину депортували з Криму, коли вам не було ще року, дитинство ви провели в місцях вигнання. Якими були ваші дитячі враження, як жила ваша сім'я, що вам запам'яталося з тієї дійсності?
– Про те, як відбувалася депортація у травні 1944 року, я знаю досить докладно, зрозуміло, лише з розповідей своїх батьків та інших дорослих, які пережили цю трагедію. Пізніше, вже після розвалу СРСР, ми навіть видали кілька збірок спогадів очевидців, які вижили.
Наша сім'я потрапила до відносно благополучного регіону Узбекистану, в Андижанську область, де смертність від голоду і хвороб була значно меншою, ніж в інших регіонах Середньої Азії та Уралу, куди депортували основну частину нашого народу. Якщо, скажімо, у Кашка-Дар'їнській, Сир-Дар'їнській, Бухарській областях Узбекистану смертність сягала 50-60 відсотків, вимирали цілі селища, то в нас ця цифра, гадаю, не перевищувала 15%. І мої перші дитячі спогади, звісно, вже пов'язані лише з Узбекистаном.
Добре запам'ятався епізод, коли ми з дозволу комендатури переїжджали з селища під назвою Дардак до районного центру – селища Аїм, де батько в одного узбека на виплат купив будиночок. Їдемо бричкою з домашніми речами темної ночі. Вдалині вили чи то вовки, чи то шакали. Мені було страшно, і я постійно повторював: «Ну ось, тепер нас усіх з'їдять вовки». Виразно пам'ятаю, що я говорив це зовсім не в порядку констатації реальних перспектив, а лише для того, щоб мене заспокоїли. І розрахунок виявився точним. Мати притискала мене до себе, гладила по голові і говорила: «Ну, що за дурниці! Наш тато не допустить того, щоб хтось нас з'їдав…»
В Аїмі батько влаштувався на роботу сторожем-садівником в узбецьку школу №5 «Імені газети «Правда», яка була неподалік від нашого будинку, а мати в ту ж школу – прибиральницею. Зарплата у них була мізерною, тому жили ми вкрай бідно, як і багато інших родин. Але все ж таки наша сім'я вижила.
Мати відламувала шматок від свого і без того крихітного коржика і простягала мені
Основною нашою їжею були кукурудзяний хліб власної випічки та кукурудзяний суп, бо пшеничне борошно коштувало значно дорожче. І коли мати іноді робила коржики з пшеничного борошна, то це було для нас щось на зразок свята. Коржики були різного розміру – старшим дітям більші, а молодшим – трохи менші. У мене на цю тему були часті образи та сварки з братом Анафі. Різниця у нас у віці лише 2 роки, а йому, як мені здавалося, давали невідповідно віковій різниці коржик більший, ніж мені. У таких випадках мати відламувала шматок від свого і без того крихітного коржика і простягала мені. Зрозуміло, я цей шматок не брав, але зате сором'язливо замовкав...
– Коли ви почали вчитися в депортації, що вас хвилювало, що змушувало переживати, як ви планували своє життя? Відомо також, що вам не вдалося вступити до університету. Чому?
– Із навчанням для дітей депортованих було все досить регламентовано. Спершу дозволяли навчатися лише до 7-го класу, через кілька років прийшов дозвіл навчатися лише до 10-го класу, але не дозволялося вступати до вишів і навіть технікумів. Після смерті Сталіна заборони вступу до вішів і технікуми було формально знято, але існували негласні заборони приймати депортованих на факультети, що мали оборонне значення, на гуманітарні факультети вишів. Тому до моменту розвалу СРСР серед кримських татар було чимало будівельників, лікарів і викладачів російської мови, зате жодного випускника факультетів юриспруденції, журналістики, історії тощо. Але якщо хтось із кримських татар скаже, наприклад, що він ще в ті часи отримав диплом юриста, це очевидна ознака того, що йому якось вдалося приховати свою національність.
Вперше я пішов до початкової 4-річної школи у вересні 1949 року. Мені тоді не було й шести років, а приймали лише з семи років. Але я був дуже наполегливий, плакав і вимагав, щоб мене також разом із братами та сестрами відправили до школи. І зовсім не тому, що я дуже вже хотів вчитися, а просто не хотів один залишатися вдома і виконувати всю роботу з його прибирання, підмітання двору тощо на кілька днів. Добре, що вчителем виявився кримський татарин Мехмет-оджа, і батько вмовив його взяти мене хоча б на кілька днів. Він так і сказав йому: «Нехай буде кілька днів, а потім я його заберу назад». А коли батько за кілька тижнів знову прийшов до школи, щоб повідомити про припинення мого навчання, Мехмет-оджа йому відповів: «Та ні, нехай продовжує ходити, він непогано вчиться». Щоправда, невдовзі Мехмет-оджа зник, були чутки, що його заарештували за якісь неправильні слова про Сталіна. Але мене не стали виганяти і вже за нового російського вчителя теж.
Закінчивши російську 4-річну школу, я перевівся в десятирічну російськомовну школу №16 імені Ломоносова. У селищі була й узбецька школа, але навіть більшість узбеків віддавали своїх дітей до російської школи, оскільки вважалося, що випускники узбецьких шкіл мають значно менше перспектив.
На цей факультет кримських татар не приймають
Після закінчення цієї школи 1959 року я спробував вступити на факультет арабської мови та літератури Середньоазіатського держуніверситету в Ташкенті, але в мене нічого не вийшло. Здав туди документи і почав готуватися до іспитів, але до мене підійшов завідувач приймальної комісії Хакімов і сказав: «Ви на цей факультет не вступите, пропоную, не гаючи часу, подати свої документи на інший факультет. Я не маю вам цього говорити, але щоб ви не втрачали рік… На цей факультет кримських татар не приймають».
Я довго не міг зрозуміти, чому кримським татарам не можна навчатися на цьому факультеті. Але потім мені роз'яснили. Виявилося, що випускники цього факультету переважно працюють перекладачами чи співробітниками посольства і представництв СРСР в арабських країнах, а це номенклатура КДБ.
Пізніше я познайомився і дуже потоваришував з одним молодим чоловіком, Шевкетом Шамратовим, який все ж таки навчався на цьому факультеті. Виявилося, що він змінив кримськотатарське ім'я «Шевкет» на узбецьке «Шавкат» і «прохиляв» чи то як узбек, чи то як казанський татарин. Втім, невдовзі і його не лише виключили з університету, а й заарештували за звинуваченням у антисовєтизмі.
Після невдачі з університетом я спробував вступити до Вищого духовного училища при Духовному управлінні мусульман Середньої Азії та Казахстану в Ташкенті, але й там отримав тверду відмову. Виявилося, що і це чисто кадебістський заклад.
Довелося повернутися до свого міста Мірзачуль (пізніше перейменований на Гулістан), влаштовуватися на роботу. Працював слюсарем, токарем, електрослюсарем.
– Розкажіть, як створювався і як працював «Союз кримськотатарської молоді», в якому, як відомо, ви брали участь. Які цілі ви ставили та що вийшло?
– 1960 року я перебрався до Ташкента. Після чергової невдалої спроби вступити до Ташкентського політехнічного інституту я влаштувався токарем на авіаційний завод, який тоді мав назву «Поштова скринька 116», тобто був засекреченим, оскільки виготовляв не лише цивільні літаки.
Весь вільний від роботи час я проводив у Ташкентській публічній бібліотеці імені Алішера Навої, де нарвався на величезну кількість літератури по Криму, зокрема на видання довоєнних і дореволюційних періодів. Ось там і познайомився якось із двома молодими людьми – Маратом Омеровим та Сеїт-Амзою Умеровим, які розповіли мені, що створюється молодіжна кримськотатарська організація «Союз кримськотатарської молоді», куди запрошують і мене. Я, не роздумуючи, одразу погодився.
Оскільки на моєму столі в бібліотеці вони побачили купу книг по Криму, вони запропонували мені на чергові збори організації за кілька тижнів скласти коротку доповідь з історії кримськотатарського народу. Я швидко почав готуватися.
За кілька днів я з готовою доповіддю приїхав на збори організації, які проводили в районі Інструментального заводу на околиці Ташкента в будинку Ахмета Асанова. У його великій кімнаті сиділи близько 35-40 молодих хлопців і дівчат, переважно студенти різних ташкентських вишів. Виявилося, що організація поки що не створена, тільки велися розмови про необхідність її створення, комусь давали доручення скласти текст статуту організації, комусь – текст присяги, розробити форму членського квитка, обговорювали, які там мають бути відділи тощо.
Коли мені дали слово, я прочитав свою підготовлену доповідь. Я постарався в тій доповіді викласти найяскравіші сторінки нашої історії, на кшталт розгрому армії опричників Івана Грозного і спалення Москви ханом Девлет Гераєм, про Прутську битву 1711 року, де ми разом із турецькою армією брали в полон Петра Першого, про діяльність нашого просвітителя Ісмаїла Гаспринського, національну партію «Міллі Фірка» у 1917-18 роках, знищення нашої інтелігенції більшовиками та інше, про що багато молодих людей до цього ніколи не читали і не чули. Доповідь сподобалася всім. Ніколи в моєму житті мені так довго не аплодували. Всі просили переписати цю доповідь для себе. Вона пішла по руках, але так і не повернулася до мене.
У країні, де нещодавно було 17 мільйонів ув'язнених, якось знайдуть місце і для 500 тисяч кримських татар
Вдруге зібралися через кілька тижнів у тому самому місці і в основному обговорювали підготовлені тексти статуту організації, присяги її членів, структуру, відділи організації тощо. Я дуже хотів потрапити до «Особливого відділу» (це в основному щодо нейтралізації агентури КДБ, що проникла в організацію), але мене призначили керівником історичного відділу. На тих зборах був один юнак, Газієв Веліт, який виступив із різкою критикою як ідеї створення організації, так і текстів статуту, присяги та всього іншого. Мотивував він свою позицію в основному лише тим, що незабаром усе стане відомо КДБ, підуть арешти, не виключені репресії проти всього нашого народу. Запам'яталися його слова: «У країні, де нещодавно було 17 мільйонів ув'язнених, якось знайдуть місце і для 500 тисяч кримських татар!» Після промови я передав Марату Омерову записку про те, щоб цього панікера більше не запрошували на наші збори. Але пізніше, коли я ближче познайомився з Велітом, він виявився дуже тямущою і порядною людиною, яка, як з'ясувалося, теж впритул займалася вивченням історії кримськотатарського народу.
Час наближався до ранку, ухвалити жодних документів ми не встигли, залишили це на наступні збори. Тільки розподілили між учасниками зборів регіони, де вони мали проводити роботу із залучення до нашої організації нових молодих людей.
Але наступних зборів не було. Я виїхав разом з одним товаришем у регіон, де мав проводити роботу із залучення нових людей, заночував у нього, а наступного ранку надійшла інформація, що заарештовані наші лідери, у багатьох місцях проводять обшуки.
Мене тоді не заарештували, швидше за все, з тієї причини, що мені ще не виповнилося 18 років, але відтоді я вже був під наглядом КДБ.
Щодо висновків. Стало зрозуміло, що ніякі підпільні дії до позитивних результатів не призведуть, і що потрібно переходити до відкритих дій, що не підпадають під кримінальні статті дій. І дуже скоро у всіх місцях проживання кримських татар почали створювати ініціативні групи «надання допомоги уряду» у позитивному, «ленінському» рішенні прохання кримськотатарського народу про повернення його на батьківщину та відновлення всіх його конституційних прав.
– Тобто з цього уроку почалося зростання самосвідомості молоді... Чи вдалося вам закінчити інститут?
– Та прочитана мною на зборах доповідь не просто так до мене повернулася, виявилося, що вона фігурує у справі проти заарештованих наших товаришів, і під час слідства мене довго допитували. Запитання були до кожного рядка. Після судового процесу Марата Омерова та Сеїт-Амзи Умерова я по чернетках відновив той текст, дещо розширив, зробивши основний акцент на культурне життя в період Кримського ханства. Вийшов 16-сторінковий машинописний текст під назвою «Короткий історичний нарис тюркської культури в Криму в 13-18 століттях», який також був поширений серед нашої молоді, і не тільки. На той час я вже навчався на 3-му курсі гідромеліоративного факультету Ташкентського іригаційного інституту.
І ось навесні 1965 року прямо з лекційної аудиторії мене терміново викликають до ректора. Заходжу до нього, а у його просторому кабінеті вже сидять близько пів сотні людей. Виявляється, скликали спеціальні збори професорсько-викладацького складу та партійно-комсомольського активу для розгляду «персональної справи Мустафи Джемілєва».
Першим виступив проректор з навчальної частини. Він повідомив, що, за отриманими з КДБ відомостями, у місті функціонують якісь молодіжні групи кримських татар, які влаштовують регулярні «майовки» за межами міста, де ведуть розмови, що «ганьблять політику партії та уряду в національному питанні». Зокрема, мудре рішення радянського уряду про переселення татар із Криму до Узбекистану вважають злочином. Мовляв, на жаль, серед цих людей опинився і студент Мустафа Джемілєв, який є у них чи не ідеологом і одним із лідерів, і який написав і потім широко поширив свій опус під назвою «Короткий історичний нарис тюркської культури в Криму в 13-18-му століттях», викладений у явно антирадянських та антикомуністичних тонах. І тому, мовляв, ми зібралися, щоб обговорити, чи є місце такому студентові у радянському виші.
Потім по черзі почали виступати завідувачі кафедр, парторги, комсорги, промови яких закінчувалися незмінно словами на кшталт «такому «відщепенцю» немає місця у нашому виші». Дехто намагався присоромити мене тим, що я їм «радянський хліб» і водночас обмовляю радянську владу. Привели туди ще одного «хорошого студента» кримськотатарської національності, який навчався на останньому курсі й невдовзі мав отримати диплом. Той казав, що добре знає історію Криму, оскільки читав праці справжніх істориків, а не цього «відщепенця», і йому соромно, що серед його співвітчизників виявилася така людина, як я.
Якщо ти людина, то не називай людиною того, хто зраджує свій народАлішер Навої
У своєму виступі я досить різко парирував на всі нападки, оскільки зрозумів, що питання про моє виключення - справа вже вирішена і втрачати більше нема чого. Насамперед, звичайно, напав на свого «співвітчизника», навів слова Алішера Навої: «Якщо ти людина, то не називай людиною того, хто зраджує свій народ». Щодо «радянського хліба» сказав, що ніхто і ніколи нам «радянський хліб» даремно не давав, ми його купували за зароблені гроші, а після 1944 року кримським татарам, у яких відібрали все під час депортації, через те, що їм у місцях заслання не давали хліб, загинули з голоду десятки тисяч. І що зараз, до речі, ми всі їмо не «радянський хліб», а закуплений через неврожай у СРСР канадський хліб. З приводу написаного мною «опусу» я сказав: «Я розумію, що ніхто з вас цей нарис не читав, але ж зараз щойно проректор сказав, що йдеться про нарис тюркської культури в 13-18 століттях. Тобто йдеться про історичний період, коли комунізмом і радянською владою ще й не пахло… Але мені не дали договорити. Сказали, що покликали сюди не для ведення своєї пропаганди, а що хотіли б тільки почути, чи я каюся у скоєному. І оскільки зрозуміли, що я не дуже схожий на того, хто збирається каятися, запропонували залишити кабінет, щоб вони могли ухвалити своє рішення.
Буквально за п'ять хвилин усі почали виходити, і мене знову покликали до кабінету ректора, щоб повідомити про своє рішення. За весь цей час я нікуди від дверей кабінету ректора не відходив, бачив – хто заходить і виходить, але, увійшовши повторно до кабінету, побачив, що ректор сидить разом із підполковником КДБ Олексієм Сваловим, який у своєму відомстві курирував стеження за кримськими татарами. Стало зрозуміло, що всю дискусію в кабінеті ректора він слухав, сидячи за ширмою. Вони сказали, що ще можуть подумати, виключати мене з інституту чи ні, якщо я напишу заяву-покаяння і дам слово не лише не займатися надалі «подібними дурницями», а й візьму на себе зобов'язання допомагати органам у виявленні серед кримських татар людей таких настроїв. У відповідь я тільки поцікавився, коли можу забрати свої документи з інституту. Сказав Свалову: «Вітаю вас із черговою перемогою над контрреволюцією» і швидко пішов, щоб не заробити проти себе якусь кримінальну справу. Вже біля дверей почув навздогін слова Свалова чи то «гад», чи то «гнида».
– Про те, як зароджувався національний рух кримськотатарського народу, вже багато написано. Розкажіть, як ви сприймали його та як поєднувалися ваші особисті прагнення з участю в ініціативних групах?
Чому нас не повертають, якщо депортацію вже визнано злочином сталінського режиму?
– Національний рух відродився переважно після смерті Сталіна, коли вже перестали вбивати за погляди та висловлювання, що не відповідають «генеральній лінії партії», або, як висловлювалися дисиденти, коли настали «вегетаріанські часи» Компартії. А особливо після ХХ-го з'їзду КПРС, де Хрущов говорив про численні злочини Сталіна, у тому числі про незаконну депортацію цілих народів. Після цієї доповіді багато репресованих народів – чеченців, інгушів, калмиків, карачаївців, балкарців повернули на свої землі, відновили їхні республіки. Але це не торкнулося кримських татар, турків-месхетинців, поволзьких німців. Ось і посипалися в ЦК КПРС та до Верховної Ради СРСР листи й петиції, як індивідуальні, так і колективні, з питаннями: у чому справа? Чому нас не повертають, якщо депортацію вже визнано злочином сталінського режиму?
Мене іноді в пресі називають родоначальником національного руху, але це зовсім не так. У часи, коли він зароджувався й набирав обертів, я ще був школярем. Вперед висували переважно керівників партизанського руху під час війни, героїв Радянського Союзу на кшталт двічі героя Аметхана Султана, який, незважаючи на всі радянські реалії залишався вірним своєму народові, колишніх високопосадовців у колишній Кримській АРСР. Вважалося, що з огляду на заслуги перед радянською владою їх не відразу почнуть заарештовувати. Тональність колективних петицій до вищих органів влади, під якими масово збирали підписи кримських татар, була досить вірнопідданицька. Значне місце в цих петиціях приділялося вихвалянню «мудрої політики» партії та уряду, «найгуманнішої і найдемократичнішої» конституції СРСР, опису героїчних подвигів кримських татар під час війни і потім тільки говорилося про те, що «настав час» відновити права кримськотатарського народу. Така тональність петицій консервативного крила нашого руху тривала аж до часів перебудови, коли вже всім стало зрозуміло, що і політика КПРС, і їхня конституція були непридатними.
Сам я ніколи таких петицій не підписував, не брав ніколи участь в урочистих покладаннях вінків наших делегатів у Москві до мавзолею Леніна, тому що в мене вже на момент закінчення середньої школи були чітко сформовані свої погляди щодо компартії та радянської влади. Але я й не перешкоджав, не заперечував масовому збору підписів під такого роду петиціями, оскільки було зрозуміло, що якщо в цих петиціях усі речі назвати своїми іменами, то зробити національний рух за повернення на батьківщину таким масовим було б практично неможливо.
У другій половині 60-х років національний рух практично розколовся на два крила
Але вже у другій половині 60-х років національний рух практично розколовся на два крила. Якщо перше, консервативне, дотримувалося думки, що народ буде повернено на батьківщину, коли влада в Москві переконається в нашій вірнопідданості, то друге крило вважало, що питання відновлення законних прав кримських татар буде вирішено позитивно, коли кремлівські бонзи зрозуміють, що невирішення цього питання обійдеться Радянській владі дуже дорого.
І основною формою боротьби другого, на той час досить радикального, крила був збір фактів про беззаконня, судові процеси проти наших співвітчизників та передача їх для публікації на Захід. Тексти звернень, заяв, резолюцій та інших документів цього крила також кардинально відрізнялися від наших консерваторів. Тут уже не було жодних реверансів у бік влади. Це було, звичайно, дуже болісно для радянської влади, яка весь свій величезний пропагандистський арсенал протягом десятиліть використовувала для створення у світі образу СРСР як найсправедливішої та найдемократичнішої держави, де всі задоволені, немає жодних національних проблем, оскільки всі національності абсолютно рівні. Тому репресивний апарат радянської влади став накидатися переважно на учасників руху другого крила.
Проте саме це крило напередодні розпаду СРСР стало в народі найбільш авторитетним і превальованим, що мало найбільшу кількість прихильників. А після створення на базі цього крила Організації Кримськотатарського Національного Руху (ОКНР) у 1989 році, обрання народних представників у всіх місцях проживання кримських татар, їх демократичних виборів та проведення вперше після встановлення радянської влади З'їзду народних представників (Курултаю) у червні 1991 року, також обрання на цьому Курултаї таємним голосуванням вищого та єдиного представницького виконавчого органу – Меджлісу кримськотатарського народу – вплив наших опонентів-консерваторів у народі практично звівся до нуля.
– Як зароджувався дисидентський рух у 60-х роках і яку участь ви брали у ньому? Наскільки ідеї та плани дисидентів відповідали цілям та завданням національного руху?
– Термін «дисидент» виник у середині 60-х років минулого століття, тобто після десяти років від часу відродження нашого Національного руху. Загалом, за даними знаменитого 5-го управління КДБ СРСР «у боротьбі з ідеологічними диверсіями», до категорії «потенційно ворожий контингент» входило в ті роки близько 8,5 мільйонів радянських громадян. Але далеко не всіх їх можна віднести до дисидентів.
До дисидентів, як правило, відносили тих, хто тією чи іншою мірою висловлюв незгоду з існуючими порядками в СРСР, але водночас у своїх діях не вдавався до насильницьких методів. Ці принципи збігалися з принципами нашого Національного руху, і тому цілком природно, що незабаром відбулося їх тісне зближення та співробітництво.
Можна сказати, що практично всі дисиденти підтримували Національний рух кримських татар. Вони висловлювали протести проти арештів наших активістів, використовували свої можливості для передачі на захід матеріалів про переслідування кримських татар, писали та підписували заяви на підтримку кримських татар. А московська квартира визнаного лідера дисидентського руху в 60-70-х роках легендарного генерала Петра Григоренка була чи не штаб-квартирою кримськотатарських делегатів, які приїжджали до Москви.
Ми також, в міру своїх можливостей, надавали підтримку дисидентам, приєднувалися до протестів проти їх арештів і переслідувань, підтримували сім'ї заарештованих дисидентів.
– Який висновок ви зробили за результатами «Омського процесу»?
– Перед закінченням третього свого терміну, який я відбував у таборі суворого режиму, розташованого неподалік східно-сибірського Омська, у зону зачастили співробітники КДБ і прокуратури. Вони викликали на допити та співбесіди деяких ув'язнених і розпитували про мене. Заодно розповідали, який я «ворог країни», запеклий націоналіст і ворог росіян, наполегливо вимагали, щоб вони підписали «свідчення», які самі й написали. За непослух комусь погрожували карцером чи новим терміном, комусь обіцяли дострокове звільнення чи посилку від рідних позачергово. Деякі з ув'язнених потім приходили до мене і розповідали, про що з ними була розмова. Дехто зізнавався, що поставили свій підпис під цими заготовленими «свідченнями», але запевняли, що якщо їх викличуть до суду, вони відмовляться від них. На моє прохання деякі з них виклали письмово все, про що з ними говорили гебісти та яким чином брали у них «свідчення», що за це обіцяли. Всі ці матеріали мені вдалося переправити Андрію Сахарову. Я також повідомив, що якщо після закінчення терміну не випустять, то я змушений буду оголосити голодування. За три дні до закінчення мого терміну вони провели ретельний обшук моїх речей у бараку і на робочому місці, оголосили, що мене звинувачено у злочині за статтею 190-1 КК РРФСР (складання та поширення документів, а також усна пропаганда, що ганьбить радянський державний устрій – КР) і перевели до Омської центральної в'язниці, де я відразу ж написав заяву про протестне голодування. Голодування було досить тривалим, 303 дні, зрозуміло, при примусовому годуванні через зонд.
Основним обвинувальним матеріалом, що ганьбив радянський лад, був вилучений рукопис під заголовком «Принципи Національного руху кримських татар». Текст був викладений арабським шрифтом, слова в тексті були максимально скорочені російською, кримськотатарською та англійською мовами. Словом, його міг прочитати тільки я сам, та й то з великими труднощами. Але вони залучили завідувачку кафедри арабської мови Ташкентського університету, яка зробила транскрипцію тексту на кирилицю; завідувачку кафедри англійської мови, яка переклала англійські слова, і загалом десь на 90 % вони текст відновили.
У їхньому «слідстві у справі» я категорично відмовився брати участь і відповідати на їхні запитання, тому в голодувальній камері мене не турбували. Лише один раз, десь на 40-й день голодування, возили до Омського психоневрологічного диспансеру на психіатричну експертизу. Вели бесіду двоє професорів – одна російська на прізвище Бєглова, а другий – єврей на прізвище Меєрзон. Пізніше я дізнався, що Бєглова дуже наполягала визнати мене психічно неосудним шизофреником, але Меєрзон був категорично проти, оскільки в моїх відповідях він не побачив жодних психічних відхилень.
У мене завжди було приховане лезо, і я будь-якої миті міг перерізати собі вени. Головне завдання полягало в тому, щоб привернути якнайбільше уваги світової громадськості до проблеми кримськотатарського народу
Оголошуючи голодування, зрозуміло, я зовсім не розраховував таким шляхом домогтися припинення справи і свого звільнення. Не ставив собі за мету і померти від голоду, бо для цього були інші, менш болючі можливості. У мене завжди було приховане лезо, і я будь-якої миті міг перерізати собі вени. Головне завдання полягало в тому, щоб привернути якнайбільше уваги світової громадськості до проблеми кримськотатарського народу і до того свавілля, яке творилося в СРСР.
Результат перевершив усі мої очікування. Особливу роль відіграли заяви для преси Петра Григоренка, Андрія Сахарова та інших дисидентів, а також відомих у світі письменників та інтелектуалів, лауреатів Нобелівської премії. Протягом 10-ти місяців це голодування стало однією з провідних тем багатьох радіостанцій. Вони повідомляли, що сьогодні 40-й, 50-й чи 60-й день голодування Мустафи Джемілєва і потім розповідали, хто він такий, чому оголосив голодування, чого домагаються кримські татари тощо.
Особливо збільшилася кількість публікацій та протестних акцій після повідомлення лондонської The Times десь на 7-му місяці голодування про те, що Джемілєв, можливо, помер в Омській в'язниці. При цьому газета посилалася на пресконференцію Григоренка та Сахарова в Москві. У багатьох країнах, особливо в Туреччині, відбулись численні мітинги та демонстрації, переважно біля радянських посольств і консульств. У Туреччині, наприклад, подібні акції завершувалися покладанням чорних вінків із колючим дротом чи закиданням радянських установ яйцями та пляшками.
Мабуть, це був час, коли найбільше у світі говорили про кримських татар. Велику увагу привернув і сам дводенний судовий процес у квітні 1976 року, куди мене практично принесли, оскільки я ледве тримався на ногах. Біля будівлі суду зібралося багато студентської молоді Омська. Щоправда, їх цікавив сам процес. Вони просто хотіли побачити академіка Андрія Сахарова, який прибув на процес разом із дружиною Оленою Боннер, про якого вони так багато чули із західних «голосів». Суд, звичайно, був практично закритий, впускали лише свою підібрану публіку, а тих, хто намагався прорватися, кордони міліції просто відкидали чи затримували. Не потрапив на процес і академік Сахаров, який спеціально прибув.
Радянська преса з цього процесу видала лише повідомлення ТАСС «Про хуліганські витівки академіка Сахарова». Справа в тому, що при спробі прорватися до зали суду Сахарова грубо відкинули, а у відповідь Олена Боннер дала одному майору добрячого ляпаса. Їх обох затримали, відвезли до відділку міліції, склали протокол, а потім вивезли за межі міста і там залишили. Назад вони добиралися пішки. Все-таки Сахаров не був тією фігурою, яку легко можна кинути в каталажку. Але і цей інцидент був дуже яскраво показаний у західній пресі. Наприклад, у французьких газетах з'явилися величезним шрифтом публікації під заголовком «Сахаров заарештований!», а наступного дня, коли з'ясувалося, що все ж таки його відпустили, під заголовками «Сахарова неможливо заарештувати!»
Далі буде.
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.
