- «Антикорупційне спрямування України під сумнівом після рішення суду» – Financial Times
- «Національне пробудження Білорусі дає надію Україні в час, коли розпад СРСР триває далі» – Atlantic Council
- Рятувати білорусів і українців – такий наратив мав СРСР, коли вдерся 17 вересня 1939 року в Польщу. І така пропаганда живе й досі, й її повторює сам Путін – Wiadomosci.gazeta.pl
«Антикорупційне спрямування України під сумнівом після рішення суду», – пише британський щоденник ділових кіл Financial Times про рішення Конституційного суду України про неконституційність низки положень закону про Національне антикорупційне бюро України. У статті згадано й інше недавнє рішення – призначення Верховною Радою членів комісії для відбору керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.
Видання нагадує, що боротьба з корупцією в Україні є однією з головних вимог Міжнародного валютного фонду для можливості отримання від нього позик, і НАБУ було створене 2014 року на наполягання західних союзників Києва. Тепер же КСУ ухвалив пізно ввечері в середу, що законодавці мають протягом трьох місяців внести зміни в низку статей закону 2014 року, яким було засноване НАБУ.
Але, пише київський кореспондент газети, члени українського парламенту, який перебуває під впливом олігархів, різко критикували НАБУ і його розслідування політичної корупції. Тепер антикорупційні активісти побоюються, що парламентарі можуть спробувати змінити законодавство так, щоб узяти під контроль призначення керівника НАБУ і загнуздати цей орган.
П’ятий президент України Петро Порошенко, який створив НАБУ і призначив його директора на виконання тих статей закону, які нині визнані неконституційними, заявив у четвер: «В Україні триває цілеспрямоване знищення системи незалежних антикорупційних інституцій».
У статті нагадано, що збереження незалежності НАБУ є однією з умов для надання Україні позики від МВФ на 5 мільярдів доларів, про яку домовилися в травні, а також для отримання фінансування ще на мільярди доларів із інших міжнародних джерел. Перший транш позики МВФ на суму в 2,1 мільярда доларів Україна отримала в червні, але подальші транші наразі зупинені, зазначає автор.
Також і посли країн «Групи семи» в Україні у спільній заяві ввечері в середу «наголосили, що Україна повинна продемонструвати політичну волю для захисту незалежності» Національного банку України і «доброчесності» таких антикорупційних установ, як НАБУ чи САП, «щоб не дати корупції підірвати реформи, досягнуті на сьогодні».
А в четвер парламентарі з партії Зеленського разом із проросійськими і пов’язаними з олігархами депутатами об’єднали сили, щоб призначити експертну комісію, яка має взяти участь в обранні нового антикорупційного прокурора. І, як йдеться в статті, активісти кажуть, що вибір саме цими експертами нового прокурора може поставити під загрозу його незалежність.
А Тімоті Аш, аналітик фінансової консультаційної компанії BlueBay Asset Management, у заувагах для інвесторів заявив: «Буде справедливо сказати, що антикорупційний порядок денний в Україні перебуває в стані безладу, і Зеленський мусить узятися за нього, якщо хоче отримати хоч якісь кошти від МВФ, Світового банку і, звісно, від Євросоюзу до кінця року».
Тімоті Аш: «Ніяких коштів від МВФ, Світового банку чи ЄС цього року, якщо тільки адміністрація Зеленського не відкине зволікання і не візьметься нарешті за захист реформ»
Видання нагадує, що за влади президента Володимира Зеленського, колишнього комедіанта, обраного 2019 року на обіцянках побороти корупцію і зупинити війну на сході України, зусилля з метою реформувати Україну й очистити її від корупції застрягли на місці. Так само майже не просувається реформа системи правосуддя.
«Національне пробудження Білорусі дає надію Україні в час, коли розпад СРСР триває далі» – статтю з такою назвою розмістила в розділі «Блоги» на сайті аналітичного центру Atlantic Council («Атлантична рада») у США народна депутатка Соломія Бобровська (фракція «Голос»).
Останні події в Білорусі захопили увагу зацікавленого світу, але мало де за ними стежать із такою уважністю, як у сусідній Україні, пише вона. Протестний рух у Білорусі особливо сильно відгукується в Україні, бо приносить спогад про два українські народні повстання післярадянських часів.
А ще важливіше, вважає авторка, – те, що результат білоруських протестів може змінити регіональний геополітичний клімат таким чином, що безпосередньо вплине на процес державотворення в самій Україні і на недекларовану шестилітню війну проти неї Росії.
Як йдеться в статті, з українського погляду короткотермінові перспективи в Білорусі не мають сприятливого вигляду. На перших стадіях протестного руху 26-річний режим білоруського диктатора Олександра Лукашенка, здавалося, був під реальною загрозою занепаду. Але відтак втрутилася Росія, щоб утримати Лукашенка при владі, пише авторка і перелічує цілу низку заходів Кремля, від направлення до білоруських державних ЗМІ своїх пропагандистських команд до надання позик і висловленої російським президентом Володимиром Путіним готовності направити до Білорусі своїх силовиків, якщо ситуація з протестами там вийде з-під контролю. Через усе це Лукашенко тепер практично повністю залежний від Кремля.
На думку авторки, наступними кроками в поглибленні цієї залежності стане зміцнення інтеграції Білорусі в Росію, в першу чергу з військового й економічного погляду. І, з погляду України, це стало б найтривожнішим негайним результатом такого поглиблення інтеграції, бо може створити істотну російську військову загрозу вздовж усього тисячокілометрового українсько-білоруського кордону.
Але, нагадано в статті, хоча думка про посилення впливу Росії на Білорусь стривожить Київ, вона не нова. Лукашенко завжди був твердо проросійським політиком, хоч і не завжди мирився з інтеграційними ініціативами Кремля, і ніколи не був надійним союзником України. Та й перспектива російської військової присутності в Білорусі теж не обов’язково принципово змінить ситуацію: військові бази Москви в Білорусі дадуть їй можливість значно посилити військове оточення України, але воно навряд чи стане вирішальним.
А на перспективу двосторонні відносини України з залежним від Кремля Лукашенком, найімовірніше, будуть дедалі напруженішими, вважає авторка, – і це погіршення очевидне вже нині. Зокрема, можна очікувати все нових звинувачень Мінська на адресу України.
Тож, вважає Бобровська, з практичного боку це означає, що Мінськ більше не є підхожим місцем для ведення українсько-російських мирних переговорів (останніми місяцями через коронавірусну загрозу вони відбуваються через відеозв’язок, без особистих зустрічей у Мінську – ред.).
Але, переконана авторка, тривала перспектива з українського погляду значно оптимістичніша. Путін може досягти успіху в підтримці колеги-диктатора, але він не зможе зупинити національне пробудження, яке останніми місяцями відбувається в Білорусі. «Після двох з половиною десятиліть диктатури Білорусі нарешті прокинулася», – пише вона.
На її думку, останні події в Білорусі нагадують, що розпад Радянського Союзу триває досі. І нині, майже через три десятиліття диктатури, білоруси з запізненням переживають хвилю національної єдності і визволення, яка є відлунням історичних подій кінця 1980-х – початку 1990-х років у Центральній Європі.
І недавні протести, які білоруси пережили спільно, вже змінюють настрої і формують національну самосвідомість у мільйонів білорусів, змінюючи погляд країни на саму себе. Ніякі російські гроші чи кремлівські м’язи не зможуть обернути цей процес назад, вважає авторка.
На її думку, попри історичні зміни, які відбуваються в білоруському суспільстві, наразі кінця нинішній кризі не видно. Лукашенко з підтримкою Росії може змогти протриматися при владі ще багато місяців чи й років, і це продовжить страждання білоруського народу – і водночас ускладнить життя й для України. «Але все ж зараз є дедалі сильніше відчуття історичної неминучості щодо остаточного результату цього протистояння», – мовиться в статті.
«Білорусь вийшла зі своїх післярадянських нетрів і рушила шляхом до демократії. Це добра новина для самих білорусів. Це також дуже бажана подія для України і всієї Європи, що має потенціал оживити відносини між Брюсселем і всіма східними сусідами ЄС. І врешті єдиними, хто програє, будуть авторитарна Росія і ті, хто пов’язав своє майбутнє з кораблем режиму Лукашенка, що тоне», – пише Соломія Бобровська.
Соломія Бобровська: «Хоча тісніший союз Лукашенка й Путіна на погляд тривожний для України, врешті єдиними, хто програє, будуть авторитарна Росія і ті, хто пов’язав своє майбутнє з кораблем режиму Лукашенка, що тоне»
Польське інтернет-видання Wiadomosci.gazeta.pl згадує про роковини вступу сталінського СРСР у Другу світову війну спільною з нацистською Німеччиною окупацією Польщі, яку Москва почала 17 вересня 1939 року: «Вони твердили, що «визволяють народ із польського ярма». Сьогодні навіть Путін користується цією пропагандою».
Рятувати білорусів і українців, визволяти народ із ярма польських генералів і поміщиків тощо – такий наратив СРСР мав уже готовим, коли вдерся 17 вересня 1939 року через кордони Польщі. І така пропаганда живе й досі, й її повторює сам Володимир Путін, пише видання.
Як йдеться у статті, сучасний російський націоналізм не припускає й можливості, що СРСР робив щось погане – хіба що «ухвалював важкі рішення через нестачу альтернатив». Саме так нині в Росії подається й підпис пакту про ненапад сталінського СРСР із нацистським Третім райхом. При цьому для відбілювання минулого й нині використовується офіційна радянська пропаганда, яка виявилася надзвичайно стійкою.
Видання пригадує, як у грудні 2019 року Путін заявляв, серед іншого, що радянські війська ввійшли до Польщі, бо польський уряд, мовляв, уже «втратив контроль» над країною. Ба більше, за його словами, вторгнення радянських військ «значною мірою врятувало життя багатьох із числа місцевого населення, перш за все того ж єврейського населення, бо… нацисти зайшли б – усіх би вирізали і в пічки б відправили». Така, мовиться в статті, сучасна мутація радянського наративу 1939 року, за допомогою якого виправдовували агресію щодо Польщі.
«Польсько-німецька війна виявила внутрішню неспроможність Польської держави… Польська держава й її уряд фактично перестали існувати. Тим самим припинили свою дію договори (про мир і про ненапад – ред.), укладені між СРСР і Польщею… Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, щоб єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Зважаючи на таку обстановку, радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії» – нота такого змісту, яку передали послові Польщі в Москві і потім розповсюдили і в інших країнах світу, мала на меті переконати світ, ніби СРСР зовсім не здійснює агресії проти Польщі спільно з Третім райхом, а ухвалює важке, але необхідне рішення, керуючись турботою про безпеку своїх кордонів і про долю населення, яке жило на східній частині Польщі, що припинила існування.
Крім того, багато років пропагувався й іще один погляд – що Польща була ворогом, у якому треба було визволити трудящий народ міст і сіл із-під гнобительського ярма. Стверджували навіть, що польські білоруси й українці вже повстали проти своїх гнобителів, «поміщиків і капіталістів», і треба допомогти їм у їхній визвольній революції.
І така версія подій 1939 року й далі актуальна принаймні для частини росіян, мовиться в статті, – серед того й для Володимира Путіна. Вона особливо допомагає уникнути необхідності постати перед незручною правдою про те, що СРСР спланував і здійснив агресію проти Польщі у співпраці з Третім райхом – як то випливає просто з підписаного 23 серпня 1939 року пакту про ненапад, відомого також як пакт Молотова – Ріббентропа, а особливо з його таємного додаткового протоколу, який містив положення про поділ сфер впливу в Східній Європі, в тому числі про поділ Польщі.
І таке трактування виявилося дуже універсальним, пише видання. Майже до такої самої риторики росіяни вдавалися, коли здійснювали агресію проти України 2014 року: мовляв, уряд у Києві теж був не здатний контролювати ситуацію в країні, здійснював репресії проти частини населення, і ця частина, особливо біля кордону з Росією, потребувала охорони і підтримки їхнього права на самовизначення. Тобто, мовляв, то була не агресія – то була допомога жителям Криму і Донбасу.
