18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Арифов Ленур, кримський татарин, народився 14 липня 1941 року в місті Сімферополь.
Сім'я на момент виселення складалася з трьох осіб: мати Сальге Мамутова (1918 р.н.), батько Мемет Енвер Ариф (1912 р.н.), я, Ленур Арифов (1941 р.н.).
На момент депортації ми жили в місті Бахчисарай на вулиці Асма-кую (Червонофлотська), в будинку моєї бабусі Аміде Аблаєвої, матері мого батька. За розповідями батьків я знаю, що в потязі вони їхали 17 днів і привезли їх у радгосп Дальверзін Беговатської області (радгосп Дальверзін входив до Беговатського району Ташкентської області ‒ КР) Узбекистану. Поселили в бараках, які розділили по два метри на сім'ю. Через день батьків відіслали на роботу в колгосп, вони сапали, поливали, доглядали за бавовняними полями.
До осені серед спецпереселенців залишилося тільки двоє чоловіків ‒ мій батько та ще один чоловік
Я залишався вдома з бабусею. Тим, хто працював, в обід давали юшку та шматок хліба. Батьки юшку їли, а хліб приносили нам з бабусею. Дуже багато, за розповідями мами, відразу захворіли на малярію. Їжу їм не давали, медичного обслуговування не було ніякого, і люди помирали сім'ями. Вранці приїжджав віз, їх вантажили та вивозили. До осені серед спецпереселенців залишилося тільки двоє чоловіків ‒ мій батько та ще один чоловік, ‒ але імені його я не пам'ятаю.
Комендантом у нас була жінка, мамі вдалося з нею домовитися, що вона три дні не скаже нікому про їх зникнення. Вони втекли з Дальверзіна. Серед людей ходили чутки, що люди в Ташкенті живуть краще, що там немає такого голоду, як у Беговаті, і вони вирішили тікати до Ташкента. У Ташкент вони не потрапили, чи то сіли не в той поїзд. Як вони дісталися до Самарканда, я не знаю.
Тільки вже в Самарканді мама знайшла своїх двох молодших сестер, їх разом з матір'ю вислали із села Сююрташ (Білокам'янка), потрапили вони до Пастдаргомського району Самаркандської області. Матері її, моєї бабусі Азізе, вже не було в живих, вона померла в Пастдаргомі.
У Самарканді я з батьками та дві мої тітки ‒ Едає та Усніє ‒ орендували кімнату в таджиків на 4-му Юнічка-арику, провулок Джаркентський, де я пішов до 1-го класу. Батько та дві мої тітки влаштувалися на роботу. Батько працював на заводі «Червоний двигун», тітки ‒ на швейній фабриці. До 1956 року ми поневірялися від хати до хати, чужими кутками. Орендували переважно одну кімнату, де жили 5 осіб. У 1956 році батькові дали земельну ділянку, на якій вони збудували тимчасовий курінь і почали заливати фундамент під будинок.
Бтьки збиралися у кого-небудь вдома, співали татарські пісні та мріяли про те, що все одно настане день, коли вони повернуться до себе на батьківщину
Коли згадую дитинство, пам'ятаю одне, що я постійно хотів їсти, відчуття голоду було постійним. У 15 років, закінчивши 8 класів, я пішов працювати на деревообробний завод.
Я багато чого не пам'ятаю. Мені було три роки, коли мою матір посеред ночі вигнали на вулицю з власного будинку, але туга за рідною землею, землею моїх дідів, передалася мені від моїх батьків. Я пам'ятаю, як вони вечорами збиралися у кого-небудь вдома, співали татарські пісні та мріяли про те, що все одно настане день, коли вони повернуться до себе на батьківщину.
У 1976 році я вперше приїхав до Криму з дружиною та дочкою. Я знайшов будинок свого батька в Бахчисараї ‒ занедбаний, з прогнилими сходами на другий поверх, занедбаний і порожній двір... Люди, які в ньому жили, за 32 роки не забили жодного цвяха. Я набрав води з колодязя у дворі, взяв жменю землі й поклявся біля будинку свого батька, що повернуся на свою землю, туди, де я народився.
Я набрав води з колодязя у дворі, взяв жменю землі й поклявся біля будинку свого батька, що повернуся на свою землю, туди, де я народився
У серпні 1988 року я продав будинок у Самарканді, відіслав контейнери на адресу знайомих і, взявши трьох неповнолітніх дітей, прилетів до Криму. Нас не прописували, дітей не хотіли брати до школи, не брали на роботу, хоча ми з дружиною були фахівцями з дипломами на руках і відмінними характеристиками з колишнього місця роботи.
Минуло понад 20 років, життя потихеньку налагоджується, але я хочу бути впевненим у тому, що моїм дітям та онукам не доведеться пережити те, що пережив я, мої батьки. Зараз я живу в селі Уютне Сакського району.
(Спогад від 25 жовтня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
