Десять років тому російські війська окупували Крим. Як оцінюють у світі, в Україні та в Росії зміни, що відбулися у ці роки? Про це кореспондент Крим.Реалії поговорив із народним депутатом України, лідером кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим.
– Як, за вашими спостереженнями, чи змінився Крим за ці десять років окупації?
– Захоплення Криму Росією в лютому 2014 року викликало переважно тріумф серед росіян. У нормальній демократичній державі це захоплення викликало б протести громадян, оскільки виходить, що вони живуть у бандитській державі, завдається нищівного удару по престижу країни у світі, створюється загроза власній безпеці Росії, благополуччю її громадян.
Ні про який розвиток та прогрес в окупованому Криму не могло бути й мови
Але у Росії цього не сталося. Там раділи, що Росія не лише «піднялася з колін» після різкого підвищення цін на нафтопродукти, що експортуються Росією, але навіть здатна вже в когось щось забирати. Це психологія бидла та черні, але таким бидлом виявилася майже вся Росія. Приблизно така сама ейфорія була і після захоплення Росією частини території Грузії у серпні 2008 року. За даними численних соціологічних опитувань, рейтинг довіри до президента РФ Путіна після захоплення Криму стрімко зріс, досягнувши цифри понад 80%. І це характерно, бо жодними іншими засобами Володимир Путін підняти свій рейтинг уже не міг.
Зрозуміло, ні про який розвиток та прогрес в окупованому Криму не могло бути й мови. І користі для країни не було, тому що Росія стала скеровувати у Крим величезні кошти, причому навіть значно більше, ніж, наприклад, на охорону здоров'я по всій країні, але зовсім не для розвитку та добробуту півострова, а для його перетворення на величезну військово-морську базу для подальшої експансії. Все це потім було використано під час широкомасштабного вторгнення російської армади на територію України 24 лютого 2022 року в кількох напрямках. Причому удар з боку Кримського півострова був одним із найпотужніших. Саме цій меті служили і найбільш витратні післяокупаційні «великі будівництва», на кшталт Керченського мосту, автомагістралі «Таврида» тощо. Словом, «прогрес» є.
– Чи була у політикумі чи суспільстві Росії альтернатива війні?
– Були, звісно, і деякі тверезі голоси. Розсудливі росіяни розуміли, що подібні дії ні до чого доброго їхню країну не приведуть. Але їх було зовсім небагато. Досить чітку позицію щодо окупації Криму висловив головний опонент Путіна того часу Борис Нємцов, але незабаром його було вбито в центрі Москви. Інший його опонент Олексій Навальний лише сказав, що референдум стосовно Криму був проведений дуже грубо і з багатьма порушеннями, а треба провести там більш «нормальний» референдум. Тобто він також вважав, що Росія має право вторгатися на території інших держав і в його регіонах проводити свої «референдуми». Але і його, як відомо, після невдалої спроби отруїти «новачком», відправили на довгі роки до в'язниці в Заполяр'ї і кілька днів тому вбили.
Мені добре запам'яталися саркастичні слова письменника Дмитра Бикова (який зараз значиться у російському реєстрі «іноземних агентів») після фейкового «референдуму» в березні 2014 року про «приєднання» Криму до Росії. Він привітав мешканців з успішним проведенням цього заходу і додав: «Але запам'ятайте, що це останній референдум у вашому житті». Тобто дуже прозоро натякнув, у який капкан вони потрапили. Переважна більшість незгодних із політикою Путіна воліє відмовчуватися чи емігрувати, оскільки цілком очевидна перспектива розділити долю Нємцова та сотень інших.
– Як змінилося ставлення Росії до Криму за це десятиліття та про що говорять ці зміни?
– Якщо говорити про позицію кремлівського керівництва та офіційної російської пропаганди, то тут жодних змін практично немає. Для них, як і раніше, це «споконвічно російська територія», яка «з'єдналася з Росією в результаті законного референдуму», «Крим навіки з Росією» тощо. Оболванені цією пропагандою сотні тисяч росіян кинулися до Криму, тим більше, що це дуже підтримувала окупаційна влада у вигляді надання асигнувань на придбання житла, земельних ділянок для будівництва житла, першочергового влаштування на роботу, а їхніх дітлахів – до дитячих садків, шкіл та інших навчальних закладів. Деякі переселенці пояснювали свій переїзд тим, що там, де вони жили, «все загаджено, нічим дихати», а в Криму чисте повітря. Мабуть, після того, як буде достатньо загаджений і Крим, шукатимуть нові території.
Якесь протверезіння до них, але поки що не до всіх, прийшло після широкомасштабного вторгнення Росії в Україну, а через деякий час і після початку бомбардувань Україною військових об'єктів на території Криму. Багато сайтів у країні і за кордоном помістили промовисте відео, де молода росіянка з-поміж нових переселенців після бомбардувань військового аеродрому поблизу Сак, тікаючи назад у свій Уренгой, надривно плакала і говорила: «Не хочу звідси їхати, тут так класно, по-домашньому».
Надходить інформація про те, що більш-менш далекоглядні колаборанти та представники окупаційної влади купують житло за межами Криму, монетизують нерухомість, яку встигли нахапати. Досить різко побільшало продажів об'єктів нерухомості. Але ціни дуже високі та малодоступні для тих, хто не збирається залишати свої землі. Насторожує також інформація про те, що окупанти мінують багато об'єктів у Криму, у тому числі навіть винні льохи в Масандрі. Приблизно те саме вони робили перед виходом з Херсона.
– Як ці роки змінили саму Україну, її позицію щодо Криму, кримськотатарського народу та кримчан?
– Суттєві зміни в Україні щодо консолідації суспільства, зміцнення незалежності країни, очищення структур влади від російської агентури почалися здебільшого після Революції гідності, а окупація Криму та особливо повномасштабне вторгнення російських військ в Україну в лютому 2022 року значно посилили ці тенденції. І ухвалено багато правових актів в плані відновлення прав корінного народу, серед них – Закон про відновлення прав депортованих за національною ознакою, Постанова про гарантії прав корінного народу Криму, визнання Курултаю та Меджлісу кримськотатарського народу, Постанова про визнання депортації 1944 року геноцидом кримськотатарського народу, корінних народів України. Ці питання вирішувались також і після Революції гідності, але, на жаль, вже після окупації Криму. Проте вони мають дуже велике значення і ще більше матимуть після звільнення Криму від окупації.
– Як змінився світ за ці роки? Чи можна вважати, що зараз світ поділяється на дві частини: прихильників США та Європи (колективного Заходу), і прихильників Росії – БРІКС, наприклад, деякі інші. Як можуть відбуватися ці процеси в майбутньому?
– Зараз справді багато розмов про те, що начебто вже на повну силу йде третя світова війна. Я не вважаю це правильною точкою зору, оскільки воюють поки що Росія та Україна, і плюс різні «заробітчани» з деяких колишніх радянських республік, яких наймає Росія за великі гроші. Постачання озброєння або інша допомога без безпосередньої участі у військових діях не відносить країну до воюючих.
І я не сказав би, що члени БРІКС – це обов'язково союзники Росії у війні з Україною. За винятком, мабуть, Ірану, який активно продає Росії свої військові безпілотні тарахтєлки, націлені переважно на руйнування нашої інфраструктури. Для більшості інших членів БРІКС Росія – це просто країна, де можна купувати енергоресурси за дешевою ціною, бо через економічні санкції розвинуті країни в Росії нічого не купують. Наприклад, згідно з російською статистикою, після початку військових дій Росії проти України, Індія збільшила обсяги імпорту російської нафти у 19 разів. Причому купують майже за собівартістю і за свою національну валюту. Тож кажуть, що в Росії ці рупії вже нікуди подіти, бо за них у Європі чи Америці нічого не купиш.
«Союзники» Росії не йдуть у жодне порівняння з тими країнами, які відкрито допомагають Україні
Приблизно те саме і з Китаєм, який теж купує дешево російську сировину і, за наявними відомостями, продає Росії деякі товари подвійного, зокрема військового призначення. Але робить це не відкрито, а по-злодійськи, через інші країни, щоб самим не потрапити під західні санкції. Китай виступив зі своєю «мирною ініціативою», де йдеться про необхідність припинення вогню та початок мирних переговорів, що для нас неприйнятно до звільнення окупованих територій. Але Китай водночас зазначив, що мир має бути укладений на основі поваги до територіальної цілісності воюючих країн. А це вже не зовсім союзник, бо Росія обов'язково хоче, щоб окуповані нею території України стали частиною Росії і навіть поспішно записали це до своєї конституції.
Президент Бразилії Лула да Сільва, який став президентом у 2022 році, заявив, що для припинення війни Україні варто було б поступитися Росії своїм Кримом, але жодного слова про інші захоплені території. Тобто виходить знов-таки не зовсім союзник Росії.
Ще складніше з ПАР. Там у Йоганнесбурзі в серпні минулого року мав бути саміт БРІКС з обов'язковою участю Путіна, але опозиція цієї країни різко заявила, що як тільки цей воєнний злочинець висадиться з літака, то його мають заарештувати і передати Міжнародному кримінальному суду. Довелося посилати туди Лаврова, стосовно якого чомусь поки що немає ордера на арешт.
Словом, усі ці «союзники» Росії не йдуть у жодне порівняння з тими країнами, які відкрито допомагають Україні як фінансово, так і постачанням озброєння.
– Ця війна Росії показала, що потрібні докорінні реформи міжнародних організацій. Багато хто говорить про таку реформу, оскільки і ООН, й інші організації створювалися для збереження миру, але не запобігли найбільш кровопролитній після Другої світової війни в центрі Європи.
– Вторгнення російських військ у Крим і потім його приєднання до Росії було таким зухвалим та відвертим порушенням норм міжнародного права, якого не очікували у ХХІ столітті. Але в нас була якась упевненість у адекватній реакції міжнародного співтовариства та, насамперед, міжнародних структур, покликаних забезпечувати дотримання цих норм. Тому тоді ми були певні, що окупація триватиме недовго. Ну рік, два роки. Але сьогодні вже десята річниця окупації.
Уже давно багато розмов про те, що право вето потрібно скасувати взагалі, вигнати Росію з ООН
Так, ухвалювалися міжнародними організаціями, насамперед, Генасамблеєю ООН, ПАРЄ, Європарламентом, ОБСЄ, Міжнародним судом ООН та іншими численні резолюції та рішення щодо агресії і дій агресора. Але вони повністю ігнорувалися Росією, а механізмів змусити виконати ці рішення немає. Такі рішення може ухвалювати лише Рада Безпеки ООН, але Росія має право вето.
Тобто абсурдна ситуація – злочинець має право відкидати будь-які рішення щодо його злочинів. Тому й поводиться Росія так нахабно. Вже давно багато розмов про те, що право вето потрібно скасувати взагалі, вигнати Росію з ООН та інших міжнародних організацій, або скасувати це право для країн, щодо яких висуваються звинувачення. Але знову ж таки, не передбачено механізів для ухвалення таких рішень. Отже, якщо не буде проведено жодних реформ, ООН залишатиметься імпотентом у питанні дотримання положень свого Статуту, насамперед, забезпечення недоторканності кордонів країн-членів ООН.
– У Криму більшість населення налаштована проти окупантів, за умов жорстоких репресій вони ведуть «тихий» спротив, підтримують «кримських партизанів». Але є і колаборанти. Це розкол кримського суспільства на основі ставлення до окупації чи як це оцінити?
– Тих, хто відкрито виступали проти окупації – Решат Аметов, Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Ахтем Чийгоз, Ільмі Умеров, Ервін Умеров, Тимур Шаймарданов, Сейран Зінединов, Наріман Джелялов та багато інших – досить швидко кинули у в'язниці або викрали та вбили, або ж заборонили їм в'їзд до Криму, а потім заочно засудили до кількох років позбавлення волі. Зараз переважно йде полювання за тими, хто «неправильно» думає. У багатьох місцях встановлені пристрої, що підслуховують, існує величезна мережа стукачів і сексотів, цілі команди «айтішників» ФСБ займаються стеженням за тим, хто на які сайти інтернету заходить, де ставить «лайки». Тому арешти, обшуки, допити з пристрастю, судові вироки продовжуються, причому, у наростаючому темпі.
Основна частина репресій у Криму, десь 75% припадає на кримських татар
Є, звісно, й ті, які не мають ні сили, ні волі, ні мужності до спротиву, а якщо і мають, то лише до певної межі. У пресі було опубліковано безліч свідчень того, до яких жахливих тортур, шантажу, в тому числі погрозами вбивства, згвалтування дітей вдається ФСБ для того, щоб змусити людей до співпраці з ними. Деяких, щоправда, дуже небагатьох, для схиляння до співробітництва обсипають такими грошима, яких вони ніколи в житті не бачили. Тому навряд чи тут доречно говорити про поділ суспільства з ідейних міркувань, швидше, про поділ на мужніх і не дуже. Таке відбувається завжди в екстремальних ситуаціях.
Правда те, що основна частина репресій у Криму, десь 75% припадає на кримських татар, хоча вони становлять лише близько 13% населення півострова. Є тут, звичайно, елементи махрового російського шовінізму, але найбільше це пояснюється тим, що кримські татари через обставини для захисту своїх прав завжди були більш консолідовані, організовані та політично активніші, ніж інші, а також бажанням окупантів змусити їх висловлювати «радість» з нагоди анексії Криму. Для них дуже важливо продемонструвати світові, що корінний народ на їхньому боці. Ось і обсипають грішми, а вони активно «радіють» різним привілеям і поблажкам, хоча, з іншого боку, вони отримують не дуже приховану зневагу основної частини своїх співвітчизників.
– Ідея деокупації Криму за ці 10 років стала популярною. Якими ви бачите варіанти звільнення Криму, які варіанти майбутнього Криму видаються вам реальними?
– У питанні деокупації Криму та методів деокупації спочатку було і є до сьогодні досить багато думок та позицій. Більшість, зрозуміло, вважає, що принципи міжнародного права мають бути обов'язково відновлені та окупанти мають бути вигнані з Криму. Що стосується методів, то в основному виключалися військові методи, оскільки це призведе до руйнувань і загибелі цивільного населення, а говорили переважно про необхідність посилення економічних та політичних санкцій. Але після широкомасштабного вторгнення Росії в лютому 2024 року для багатьох стає очевидним, що без розгрому Росії на полі бою окуповані території звільнити неможливо.
Є кілька песимістів, які вважають, що Крим уже звільнити навряд чи вдасться, а тому треба вести переговори щодо якихось компенсацій. Зокрема, такої позиції твердо дотримувався колишній президент Чехії Мілош Земан, але після російського вторгнення 24 лютого 2022 року він змінив свою точку зору і заявив, що окупація Криму та інших територій України – це злодійство, і закликав Путіна повернути вкрадене.
Досить багато у світі, не тільки в слаборозвинених країнах, а й на Заході, поширювачів кремлівської концепції про те, що «приєднання» Криму до Росії – це волевиявлення самого «кримського народу» на референдумі, а всі спроби повернути його назад Україні – це підступи Заходу та антиросійських елементів. Пам'ятаю якось на одній конференції депутатів ПАРЄ з проблеми Криму після мого виступу про ситуацію в Криму на дебатах виступив один італійський депутат. Він говорив про те, що Росія – це величезна та могутня країна, а тому розмовляти з нею мовою погроз та санкцій – це абсурд, Крим уже ніколи не повернеться до складу України, але якщо там справді порушуються права людей і корінного народу, то треба сідати з Росією за стіл переговорів та домовитися, щоб таких порушень більше не було.
У питанні деокупації Криму та методів деокупації спочатку було і є до сьогодні досить багато думок
У відповідь я театрально озирнувся на всі боки і сказав: «Я щось не зрозумів, куди потрапив. Це ПАРЄ, де головним має бути обстоювання європейських цінностей і норм міжнародного права, чи кубло, де обговорюються «договорняки» зі злочинним «паханом»? Це викликало в залі сміх та оплески, а потім до мене підійшли інші італійські депутати і сказали, щоб я не звертав особливої уваги на того, хто виступав, бо він у їхній делегації – єдиний промосковський депутат.
Для нас дуже важливо те, що провідні західні країни твердо стоять на боці України та заявляють, що всебічна допомога Україні надаватиметься стільки часу, скільки буде потрібно, і втоми від цієї допомоги, на яку розраховує Росія, ніколи не буде.
Щодо варіантів деокупації, дійсно, в засобах інформації обговорювалися різні варіанти, у тому числі перетворення Криму на якесь утворення під патронатом ООН, а покійний Збігнєв Бжезинський навіть пропонував створити анклав, де для гарантії дотримання прав етносів, які там проживають, будуть присутні як російські, так і українські та кримськотатарські воєнізовані підрозділи. Продиктовані ці пропозиції, швидше за все, бажанням зробити деокупацію менш болісною для Росії та щоб уникнути на півострові кривавої бійні. Вважаю, що якщо ці варіанти і можна розглядати, то лише як тимчасові та проміжні, оскільки повний суверенітет України над своєю територією, зрештою, має бути обов'язково відновлений.
– Що слід зробити для формування у Криму кримськотатарської національно-територіальної республіки у складі України?
– Варіант внутрішнього устрою півострова має відповідати нормам міжнародного права, а саме – передбаченому ООН праву корінних народів на самовизначення на своїй території та одночасно недоторканності кордонів суверенних держав. Тобто йдеться про відновлення у Криму національно-територіальної автономії у складі України. Про це, зокрема, йдеться і в резолюції Європарламенту від 21 лютого 2021 року під назвою «Угода про асоціацію з Україною», де у пункті 60 чітко сказано: «Європейський парламент… закликає Україну ухвалити закони про корінні народи України, про статус корінного кримськотатарського народу та про внесення змін до Конституції з метою визнання національно-територіальної автономії кримськотатарського народу у складі України, в Криму, що випливає з невід'ємного права корінного кримськотатарського народу на самовизначення».
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
На початку квітня російські війська повністю залишили три області на півночі України – Київську, Чернігівську і Сумську.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацією», згодом – «захист Донбасу».
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури у Маріуполі, Харкові, Чернігові, Житомирі, Сєвєродонецьку, а також у Києві й інших українських містах і селах.
На початок квітня Україна і країни Заходу оцінювали втрати Росії у війні в межах 15-20 тисяч убитими. Кремль називає у десять разів меншу цифру, хоча речник Путіна визнав, що втрати «значні». У березні Україна заявила про 1300 загиблих захисників. Президент Зеленський сказав, що співвідношення втрат України і Росії у цій війні – «один до десяти».
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей. Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств. РФ відкидає звинувачення у воєнних злочинах, а вбивства у Бучі називає «постановкою».
Станом на 10 квітня ООН підтвердила загибель 1793 людей та поранення 2439 цивільних внаслідок війни Росії проти Україні.
