Ескендер Зова говорить десятьма мовами, але його мета – популяризувати рідну кримськотатарську. Лія Газі вивчає історію в університеті та розповідає про свій народ на сторінках світових ЗМІ. Ельзара Галімова – малює Крим для тих, хто за ним сумує та знайомить із ним тих, хто там жодного разу не був. Ескендер, Лія та Ельзара – молоді кримські татари, які не хочуть забувати історію свого народу. Вони – нащадки депортованих 1944 року. Чому вирішили стати активістами свого народу, як досі відчувають наслідки депортації на собі та коли повернуться до Криму – вони розповіли Крим.Реалії.
Ескендер Зова: «Мені було незрозуміло, чому ми повернулися до Криму»
Ескендер Зова каже, що його можна підписати у титрах як «пропагандист». «Це прекрасне слово, яке, на жаль, набуло негативної конотації. Я пропагую всюди не тільки мову, а й кримськотатарський світ», – каже хлопець. Він веде блог і знімає короткі відео, в яких навчає кримськотатарській мові та розповідає про традиції свого народу.
«Мені хотілося, щоб українці знали, хто я такий, чому не їм свинину, чому 18-е число для мене – це дата, коли я цілий день не роблю нічого веселого», – розповідає Ескендер. Нині лише в інстаграмі його блог має майже 20 тис. підписників, і хлопець радий бути серед тих, хто «популяризує кримськотатарську мову».
Почалося все з того, що кілька років тому хлопцеві спала на думку ідея записати відео рідною мовою. Тоді ж він зрозумів, що це буде непросто.
«Бо кримськотатарська мова в мене [була] у стані «книжкової». Тобто я читаю, розумію, а сказати вже не можу, бо будь-яка мова, якою б рідною вона не була, якщо ти не спілкуєшся нею певний час, а я не спілкуюся нею вже багато років – половину життя, то вона, звичайно, вивітрюється з пам'яті. І мені стало так соромно, так прикро, що я подумав: «Хто за мене вчитиме мою рідну мову? Тільки я», – каже хлопець.
Він згадує, як накупив підручників – «і старих, і нових» та «засів» за вивчення. Ще йому дуже допомагало читання художньої літератури кримськотатарською.
«Найкраще мова вивчається, коли ти читаєш те, що тобі дійсно цікаво, а не те, що потрібно», – упевнений Ескендер. Потім він записав перше відео і воно отримало гарний відгук. Хлопець зрозумів, що його робота потрібна.
Згідно з класифікацією ЮНЕСКО, кримськотатарська мова належить до «мов, які перебувають під серйозною загрозою». Це прямий наслідок депортації його народу з Криму у травні 1944 року, вважає Ескендер. Він називає це «спробою розчинити кримськотатарський народ».
«Росія, яка окупувала нас [Крим], нагадаю, у 18 столітті 1783 року. Вона й до того дуже зазіхала на Крим, але від того року робилося все, щоб асимілювати кримських татар. Змусили нас відмовитися від історичного арабського алфавіту, дали нам спочатку латиницю, але тимчасово, щоб потім увіпхнути свою кирилицю. Спотворили наші прізвища, додали свої закінчення – абсолютно нам не властиві. Але ми трималися своїх, ми трималися своєї мови, культури, традицій, нічого російського не переймали. І ось нарешті вдалося нас виселити з великими надіями на те, що в депортації нам буде так складно, що ми забудемо свою мову», – каже Ескендер.
Сам Ескендер народився в Узбекистані, куди 1944 року депортували його рідних. У його сім'ї не надто розповідали про пережите.
«Найважче, мабуть, довелося матері батька, тому що вона була вагітна і в дорозі [до місця депортації] втратила цю дитину. Вона приїхала ледь жива і дуже довго ставала на ноги», – розповідає кримський татарин. Уже в Узбекистані загинуло ще кілька дітей – і в родині батька, і в сім'ї Ескендерової матері. «Через важкі умови, через складну адаптацію вони просто не вижили», – каже хлопець.
У самого хлопця в спогадах про Ташкент – моменти, коли їх – маленьких дітей – дражнили та кричали їм «повертатися до свого Криму».
«У садку задали читати віршик і там було щось про вихваляння партії, вихваляння Леніна. Я цей віршик колись пам'ятав напам'ять, зараз уже ні. І мама дуже плювалася, і вона говорила: «Давай я тобі перекладу нашою мовою». І переклала мені кримськотатарською. Її потім викликали, і в садку я після того пробув два дні, і все», – згадує Ескендер.
До дитячого садка хлопець пішов уже у Криму. Його сім'я повернулася на півострів у 1988 році. Він каже, що його рідні «поклали життя, щоб повернутися до Криму».
«Було дуже незрозуміло, чому. З двоповерхового будинку, з великим двором, з купою друзів, ми приїхали жити в якусь землянку в забутому селі, десь там далеко-далеко в степу. Але батьки казали, що «це наша батьківщина, що тут справді класно та круто, просто ти не розумієш», – розповідає хлопець.
Вдома на кримських татар ніхто не чекав. Мати Ескендера була талановитою швачкою – могла пошити все «від трусів до шуб» і в Ташкенті обіймала посаду директора «точки, де шили одяг». Батько – об'їзник коней. Але у Криму були змушені бути різноробочими, бо кримських татар на інші роботи не брали.
«У полі вони збирали цибулю, буряки. Той запах смердючої цибулі від маминих і татових рук я запам'ятаю на все життя», – розповідає Ескендер. Лише за кілька років вони змогли повернутися до своїх професій.
Ескендер каже, що йому пощастило бути з родини, де вдома намагалися говорити кримськотатарською. Його батьки збирали бібліотеку книг рідною мовою. «І їм було однаково, що вони навіть не мають часу читати», – каже хлопець.
«У перший рік мені батьки розповідали про те, чому Крим – наша батьківщина, чому ми приїхали сюди. І тоді я вже дізнався, що нас незаконно вислали. І хоча всі довкола казали, що ми «зрадники», я на це дуже ображався. Кричав: «Ми не зрадники, зрадили нас, нас вислали». Мені було прикро це чути. Мені було сім років», – згадує Ескендер.
Хлопець мав інтерес до мов. Він ходив на уроки кримськотатарської. Вивчав українську, бо йому здавалося «дивним» не знати державної мови. Пізніше одним із небагатьох складав іспит українською мовою. Грав у кримськотатарському театрі. Ескендер не планував залишати Крим. 2014 року це змінилося. В анексованому Росією Криму хлопець жити не зміг.
«Мені стало важко. Я пам'ятаю, як на «Новій пошті» треба було переказати гроші на материк. І треба було купити гривні, бо на цей час у Криму [їх не було], хоч і обіцяли там ледь не два роки переходу на російську валюту, насправді це все зробили за два місяці... І я довго шукав людину, яка ще має гривні, щоб обміняти, бо в обмінниках не було. Я знайшов гривні, пам'ятаю, взяв їх у руки, а я на той час їх уже десь 4-5 місяців не бачив, і мені аж захотілося плакати», – згадує хлопець.
Він зібрав валізу і поїхав до Львова. «Я обрав Львів просто тому, що після окупації мені навіть не хотілося чути російську [мову]», – пояснює Ескендер.
У Львові він живе вже понад 10 років, але до Криму його «тягне як магнітом». «Де я за межами Криму – для мене немає різниці. Ну, звісно, тільки не в Росії. Я можу жити в Україні, де завгодно за кордоном. Я такий космополіт, але вимушений. Я дуже люблю Львів, я тут почуваюся комфортно, але я почуваюся, ніби живу в тітки в гостях, а не у мами з татом», – каже Ескендер.
Він все ж таки сподівається, що зможе повернутися до Криму після його деокупації. «Бо зараз в окупованому Криму я не зміг би бути. Це постійне відчуття, що ти там дуже небажаний. Це страшна історична несправедливість», – упевнений хлопець.
Ельзара Галімова: «У 2014-му частину мене відірвали»
«Мені дуже хотілося б, щоб про Крим не забували. Це не просто якийсь клаптик землі, це величезна історія. Особиста історія таких людей, як я, які з Криму і сумують за своєю батьківщиною», – каже кримська татарка художниця Ельзара Галімова.
Навесні 2023 року, розглядаючи старі фото Криму, які вона знайшла в інтернеті, дівчина почала робити з них замальовки.
Що таке старі фотографії Криму? Це Крим до Другої світової війни, кінець 19-го – початок 20-го століття. 1943, коли німецький фотограф Герберт Ліст був у Криму і залишив нам, напевно, найякісніші фотографії кримських татар. Я дивилася на ці фотографії, і мені так подобалося розглядати ці обличчя. Що у них там позаду? Які ландшафти? Чим вони займаються? Я так іноді проводила свої вечори. Просто там, у фотографіях», – згадує Ельзара.
Так у неї виникла ідея створити календар зі своїми малюнками Криму. Дівчину підтримали друзі та допомогли з друком. Про те, що вона готує такий календар, Ельзара написала на своїй сторінці в соцмережах. Початковий тираж у 50 екземплярів купили за перші пару годин. Ельзара думала, що календар буде тільки для неї та її друзів, але тоді вона отримала багато повідомлень і від незнайомих людей. Дівчина була дуже рада, що завдяки їй хтось «відкрив для себе Крим».
Зараз Ельзара перебуває у Польщі. «Тимчасово. Я вже однією ногою тут, іншою – у Києві», – каже дівчина. З 2010 року вона жила та навчалася у Києві. Після анексії Криму Росією їй вдавалося кілька разів на рік приїжджати на півострів. Після початку повномасштабного вторгнення такої можливості вона більше не має.
«Я ще з 2014 року говорила, що частину мене просто відірвали», – розповідає Ельзара.
Торік у Криму не стало її єдиної бабусі. В Ельзари залишився запис двогодинної розмови з нею, на основі якої вона написала розповідь і думає про книжку зі своїми ілюстраціями. Однією з тем їхнього діалогу була депортація кримськотатарського народу.
У травні 1944 року Мербан – бабусі Ельзари – було два з половиною роки. Її батько загинув рік тому на фронті. Під час депортації її розлучили з мамою. До Узбекистану маленька Мербан приїхала круглою сиротою.
«Свою маму вона від дня депортації ніколи більше не бачила. Ми взагалі думали, що вона померла. Але за довідкою про депортацію, причому це вже було після анексії Криму, ми побачили, що прабабусю депортували до Саратовської області Росії», – каже Ельзара.
Мербан разом із братом опинилися в дитячому будинку. Їм не вистачало їжі, дівчинка дуже хворіла. Рідний дядько Мербан шукав її кілька років, а коли знайшов – зміг забрати до родичів. Чим, по суті, врятував її, вважає Ельзара.
Коли Мербан з'явилася своя сім'я, то про пережите вони не згадували. Ельзара каже, що для неї було шоком виявити, що її мати дізналася про депортацію як таку вже під час навчання в університеті.
«У підлітковому віці вона не знала про депортацію взагалі нічого. У неї були якісь припущення, що щось не так. Якось у школі її образили через зовнішність, і її батько пояснив їй це тим, що вона кримська татарка. Але тоді у 10 років вона побоялася спитати, що це означає. Не знаю, може, це такий захисний механізм, як це зараз називається, але вони про це не говорили», – розповідає Ельзара.
«Перебудова в СРСР", масові протести кримських татар на Красній площі, і тоді у молодого покоління почав «складатися пазл». Її батьки почали їздити до Криму та шукати шляхи повернення. Ельзара каже, що для батька це було саме «повернення додому, а не переїзд». 1996 року, коли дівчинці було два роки, вони повернулися з Ташкента до Криму.
«Один із найперших спогадів – це те, що ми спочатку всі жили в одній кімнаті. Три чи чотири сім'ї з дітьми», – каже дівчина. Але її батьки не мали сумнівів. «Вони завжди говорили: «Наш дім у Криму, наша батьківщина тут», – розповідає Галімова.
Сама Ельзара пам'ятає, як у школі до них на урок приходила Шефіка Консул – ветеран Кримськотатарського національного руху, як маленькою вчила вірші кримськотатарської поетеси Лілі Буджурової про депортацію. Тоді вона вперше дізналася про дату 18 травня, але глибше розуміння прийшло пізніше.
«Ми втратили 50 років життя. Це дуже багато. Через купу заборон, які існували [в СРСР], ми тепер маємо на межі зникнення мову, культуру. Ми намагаємося їх утримати, але все одно ми живемо у таких умовах «виживання». Вижити як національність, як народ», – каже Ельзара.
«Я іноді просто думаю про те, а як було б, якби цього не сталося? Навіть на простих прикладах, розвиток музики, наприклад. 50-ті роки, Елвіс Преслі, зачіска. Чисто теоретично, байдуже, навіть у Радянський Союз доходили платівки. Культурні події, що залишали відбиток. А цим людям [кримськотатарському народу] треба було виживати. Про який розвиток могло йтися?» – вважає дівчина.
2025 року вийшов її другий календар. У ньому вона додала короткі історії про місця, які малює. Дівчина хоче, щоб люди дізналися якомога більше про її батьківщину.
Лія Газі: «У 2014 році я зрозуміла почуття моїх предків»
«Я зрозуміла, що нашу історію багато століть писали росіяни. Й існує дуже багато міфів і російської пропаганди щодо нашої історії – української та кримськотатарської. Тому моя мета у майбутньому – розвіювання цих міфів і дослідження справжньої історії Криму та України», – каже кримська татарка Лія Газі.
Зараз вона навчається в іспанському університеті на історичному факультеті. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну дівчина почала вести блог у соцмережах і розповідати про Крим.
«На той момент було мало інформації в інформаційному просторі. Я хотіла висвітлювати становище Криму, кримських татар в окупації, бо тоді репресії посилилися», – згадує дівчина. До неї почали звертатися іноземні ЗМІ, і вона дала десятки інтерв'ю японським, іспанським, французьким виданням.
У світі все більше дізнаються про історію Криму, але все ж таки є моменти, над якими треба ще «попрацювати», каже дівчина.
Іноді на різних публічних виступах мені розповідають, що Крим завжди був російським і що там жили росіяни. Не так багато людей знають, що Крим Росія окупувала лише наприкінці 18 століття. Лише 200 років тому, але за ці 200 років росіяни змогли створити фейкову історію Криму та поширити її по всьому світу. Хоча колись ми мали Кримське ханство і всі в Європі знали про кримських татар», – розповідає Лія.
В інтерв'ю та на заходах дівчина говорить про своїх рідних, яких насильно вивезли з Криму 1944 року. Вони родом із кримськотатарських сіл у районах Керчі та Феодосії. Прадіда Лії – Теваїпа – разом із родиною вивезли у 15-річному віці до Самарканду, Узбекистан. Знову до Криму він потрапив лише у 60-х, але тоді для кримських татар отримати прописку на півострові було неможливо. Прадіду Лії довелося повернутися назад. 1989 року в СРСР реабілітували кримськотатарський народ, і вони почали повертатися до Криму. Теваїп цього не дочекався – того ж року він пішов із життя.
Прабабусю Халіде депортували на Урал – до Росії. Поки її батько воював на фронті Другої світової війни, вона, разом із матір'ю та молодшими членами сім'ї, опинилася у спецпоселенні в депортації. Вони прожили там понад 10 років.
«Спецпоселення, яке було по суті як гетто, але для кримських татар. Вони не могли покинути це поселення. Вона розповідала, що у перші роки депортації вмирало дуже багато людей. Від хвороб, від голоду. Все її дитинство вони були голодними», – переказує Лія. Більшість її рідних так більше ніколи Крим і не побачили. Мати Лії змогла повернутися і розпочинала життя на півострові з нуля. Лія народилася вже у Криму.
Лія шкодує, що внаслідок депортації її народ втратив більшу частину своєї культурної спадщини.
«Кримським татарам давали 5-10 хвилин на збори. Люди взагалі не знали, куди їх ведуть. Багато хто думав, що їх просто розстріляють. Звісно, ніхто не взяв із собою якісь цінні для кримськотатарської культури речі. Коли росіяни окупували наші будинки, вони це просто знищили. Багато кримських татар згадували, що коли їх депортували, солдати займалися мародерством, викрадали цінні кримськотатарські речі та відправляли їх поштою в Росію», – розповідає дівчина.
Лія вивчає кримськотатарську мову і хоче володіти нею досконало. Те, що в її сім'ї мало розмовляли рідною мовою, вона також вважає наслідком депортації свого народу. Лія зазначає, що зараз практично всі її друзі вчать кримськотатарську. Дівчина також почала цікавитися модою та культурою свого народу. На важливі для неї події вона одягає феску – традиційний головний убір кримськотатарських жінок. Їй вдалося отримати дві фески від майстринь із Криму.
І хоча Лія з дитинства знала про події травня 1944 року, тільки 2014 року вона почала розуміти почуття своїх предків.
«Я народилася у 2000-х роках, тож повернення я на собі взагалі не відчула. Я не бачила, як мої родичі починали все спочатку в Криму. Мені здається, що 2014 року я все це відчула на собі, бо 2014 року ми виїхали до Херсона. Ми покинули Крим, і для мене це був дуже важкий період, особливо в перші роки життя без Криму», – згадує дівчина.
Не погодившись із російською анексією, але з вірою в те, що «це скоро закінчиться», вони перебралися на материк – у Херсон – ближче до Криму. Лії тоді було 12.
Сім'я Лії продовжувала періодично їздити до анексованого Криму, хоча за їхніми відчуттями він уже був «не той».
«І я навіть відвідувала свою рідну школу, де навчалася все своє життя. І у 2016 році, коли я тільки зайшла до моєї рідної школи, я побачила величезний російський прапор у коридорі – на всю стіну. І посередині був портрет Путіна», – згадує Лія.
Відтоді до анексованого Криму вони більше не приїжджали. Виїхали вони й із Херсона. Зараз вся сім'я живе в Іспанії, але вони, не роздумуючи, повернуться додому після деокупації.
«Звичайно. Адже я поїхала з Криму не за власним бажанням. Ми покинули Крим через окупацію. І я хотіла б туди повернутися назавжди», – упевнена кримська татарка.
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо встановити VPN.
