(Продовження, попередня частина тут)
Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого знаходяться в полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його взаємини з Україною.
Нашу попередню розмову ми закінчили на вторгненні до Криму російських військ у 1771 році, причому ви звернули увагу на той факт, що певна частина кримської знаті сприймала росіян як союзників і сподівалася ‒ дуже недалекоглядно, звичайно, сподівалася ‒ що союз з Росією допоможе Криму вирішити проблеми, що накопичилися в його відносинах з Туреччиною. У той же час, інша частина кримського суспільства була категорично проти будь-якої співпраці з Петербургом. Однак російські війська вже знаходилися в Криму й іти не збиралися. Як жилося Кримському ханству в умовах цієї фактичної окупації?
Так, і останній епізод, на якому ми завершили нашу минулу розмову, був той, що кримська знать в умовах російської окупації стала готувати вибори нового хана. Нагадаю, колишній хан Селім III Герай намагався чинити спротив російському вторгненню, але частина кримської аристократії вважала росіян своїми союзниками, встала на їх сторону, тому уникнути навали 1771 року хану не вдалося. А коли російська армія на чолі з Василем Долгоруковим майже безкровно, так би мовити, «ввічливо» зайняла півострів, то росіяни надіслали хану люб'язну пропозицію, щоб і він добровільно перейшов під заступництво російської імператриці. Але Селім III зрозумів, що це лише виверт, щоб розправитися з ним, і спішно залишив Крим.
Тому терміново був потрібний доброволець з-поміж ханського роду, який погодився б стати російським васалом, і такий доброволець знайшовся: ним став Сахіб II Герай. Він і був обраний новим ханом, а калгу при ньому став його молодший брат Шахін Герай. Треба сказати, що обидва брати від самого початку подій перебували в проросійському таборі, в 1771 році полегшили російським військам прохід до Криму, і тому Росія вважала, що на них ‒ на відміну від Селіма III ‒ можна покластися. Відповідно, російська імператриця відразу визнала та гаряче вітала це обрання нового хана.
Сахіба II Росія називала своїм васалом, я маю на увазі, звичайно ж, його фактичний, а не формальний статус. Адже якщо говорити про формальний статус хана, то номінально Сахіб II зовсім не вважався російським підданим. Він вважався абсолютно самостійним, вільним і ‒ вперше з XV століття ‒ ні від кого не залежним правителем Криму. Однак в реальності, звичайно, все було зовсім інакше.
Командувач російськими військами в Криму Долгоруков наполіг, щоб між Російською імперією та незалежним Кримським ханством був укладений договір про мир і союз, і цей договір, підписаний у 1772 році, отримав назву Карасубазарського трактату. У цьому трактаті Крим декларувався повністю самостійною державою, незалежною ні від Туреччини, ні від Росії. Однак далі уточнювалося, що до закінчення поточної російсько-турецької війни російські війська залишаться на півострові, так і після закінчення війни не підуть звідси, а поставлять свої гарнізони в фортецях Керч та Єні-Кале, які відтепер переходять у володіння Росії. Мета постійної російської військової присутності в Криму пояснювалася необхідністю захисту союзного Росії Кримського ханства від турецьких зазіхань на його новонабуту незалежність.
Сахіб II, схоже, на якийсь момент і сам повірив в те, що він вільний і незалежний правитель
Сахіб II, схоже, на якийсь момент і сам повірив в те, що він вільний і незалежний правитель, і навіть намагався сперечатися з росіянами, протестувати проти їхньої подальшої військової присутності та наміру заволодіти кримськими фортецями. У відповідь нові покровителі дохідливо пояснили хану в тому сенсі, що нехай, мовляв, він ще скаже спасибі за те, що імператриця зі своєї великої милості дозволила Криму зберегти незалежність, а не безпосередньо завоювала його; а якщо хан озирається на Туреччину, то для Туреччини, по суті, тепер уже не має значення: чи залишиться Крим незалежним, чи стане російським, тому що, в будь-якому випадку, Крим Туреччина втратила безповоротно й назавжди. Сахібу II, звичайно, дуже не подобалося таке поводження, але сперечатися з господарями становища йому було важко.
Крим Туреччина відтоді втратила назавжди
А що стосувалося Туреччини ‒ то так, дійсно, Крим вона відтоді втратила назавжди. Навіть більше: поразки у війні з росіянами на інших причорноморських фронтах змусили турків через два роки офіційно визнати номінальну незалежність Кримського ханства. Ця капітуляція Стамбула була зафіксована в Кучук-Кайнарджийському мирному договорі, який Росія та Туреччина уклали між собою в 1774 році.
Єдина поступка, якої османському двору вдалося домогтися в кримському питанні, була та, що за падишахом зберегли привілей посилати символічне благословення кожному новообраному хану ‒ оскільки йому все ж вдалося залишити за собою статус халіфа, тобто верховного авторитета в релігійних справах кримських мусульман. Однак, при цьому право втручатися в сам процес виборів або підбору кандидатур султан втратив.
Застогнали навіть ті, хто в 1771 році зустрічав російські війська якщо не з квітами, то з надією
А в Криму тривало життя в нових умовах так званої «незалежності». Російські війська і надалі перебували в країні. І хоча російське командування наказувало своїм солдатам не дратувати без потреби місцеве населення, коли така потреба все ж виникала, то це ж саме командування давало своїм офіцерам добро на проведення точкових, дозованих каральних акцій. І не дивно, що дуже скоро від сусідства з такими союзниками застогнали навіть ті, хто в 1771 році зустрічав російські війська якщо не з квітами, то, у всякому разі, з надією на зміни на краще.
Незадоволені представники кримської аристократії та духовенства таємно від хана їздили до Стамбула, де просили султана розірвати договір про незалежність ханства, відновити колишній порядок призначення ханів і надіслати до Криму османські війська їм на допомогу, і Сахіб II знав про це. З огляду на зростаюче в суспільстві невдоволення, хан досить скоро помітно охолов до своїх російських покровителів і навіть наважився на недружні акції щодо них, на зразок арешту російського посла при своєму дворі.
Але виправити свій імідж він уже не встиг, адже місце на чолі зростаючого антиросійського тренда вже зайняв інший лідер: Девлет IV Герай, який разом зі своїми прихильниками переправився з Кубані до Криму й ‒ навесні 1775 року ‒ зайняв Бахчисарай. А Сахібу II довелося ховатися від нього, втекти на кораблі в Стамбул. Переворот Девлета IV став сюрпризом для всіх: як для росіян, які вже вивели з Криму значну частину своїх військ, так і для турків, які зовсім не розраховували на такий крок та його успіх.
Що стосується, зокрема, турок, то султанський уряд просто-таки потопав у проблемах, будучи вимушеним збирати останні сили, щоб бути готовим до війни одночасно на два фронти: і з Росією, і з Персією. І зрозуміло, що на цьому тлі проблема Криму просто поблякла й пішла далеко назад у списку пріоритетів ‒ на кону тепер стояло вже не звільнення Криму з-під російської окупації, а виживання самої Османської держави. Як потайки зізнавався один з османських чиновників, Стамбулу було б куди легше, якщо б проблема Криму взагалі зникла з порядку денного, нехай навіть ціною остаточного його захоплення росіянами. У Стамбулі було, звичайно, безліч і консервативних діячів, які вимагали негайної допомоги Криму, проте тон при дворі задавали не вони, а реформатори, які категорично не бажали воювати з Росією.
Але забути про кримську проблему столичним чиновникам не давали кримськотатарські емігранти, які з 1771 року тисячами переселялися до Стамбулу й там голосно та завзято вимагали негайно організувати похід для звільнення Криму з-під російської влади. У чималої частини османського уряду ці люди викликали лише роздратування. Тому що, по-перше, їх гучні заклики не дозволяли реформаторам віддати кримську проблему забуттю і загрожували Туреччині новими конфліктами з Росією. А по-друге, тому що звісно ж передбачалося, що виснажена османська скарбниця має за власний кошт забезпечити безліч усіх цих знатних переселенців маєтками, будинками в Стамбулі та довічним грошовим утриманням згідно з тим статусом, який вони колись мали в Криму. Тому, розраховуючи, що імітація бурхливої діяльності допоможе вгамувати цих настирливих дисидентів, османи дозволили Девлету IV з групою активних однодумців вирушити на Кубань, щоб вони там, на далекій периферії кримських володінь, будували плани, як проникнути в ці володіння та пробитися на батьківщину.
І несподіванкою для Стамбула стало саме те, що Девлету IV ці плани вдалося не тільки збудувати, але й блискуче реалізувати. Деякі чиновники в Стамбулі від страху перед непередбачуваними ускладненнями з Росією навіть кинулися було писати Девлету IV листи, щоб він негайно повернувся з Криму до Стамбула. Але було вже пізно.
Опинившись на троні в Бахчисараї, Девлет IV сповістив про своє воцаріння і османського падишаха, і російську імператрицю ‒ як і належало згідно з договором про незалежність ханства. Однак відразу вслід за цим він став робити кроки, щоб цей договір анулювати. І важливим символічним кроком на цьому шляху стало прохання хана до султана, щоб той затвердив його на кримському троні не просто духовним халіфським благословенням, а за повним традиційним протоколом призначення ханів, що мало на увазі не тільки релігійне, а й відновлення політичного верховенства Стамбула над Бахчисараєм.
І таке затвердження він отримав, разом з обіцянкою підтримати його ‒ яка, додам, не була виконано. Слід зауважити, що в Стамбулі до Девлета IV поставилися напрочуд прохолодно: його там не вважали підходящим кандидатом на престол, і якби султан мав можливість сам призначати ханів у Криму, то призначив би зовсім іншого кандидата. Однак факт залишався фактом: Девлет IV опанував Кримом і ясно висловлював бажання повернути країну під османський контроль. Тому якщо цього хана й можна назвати проосманським, то лише в тому сенсі, що він сам хотів так називатися, однак Стамбул його своїм ставлеником не вважав і, більше того, боявся, що Девлета IV вважатиме турецьким ставлеником Росія. І Росія дійсно вважала його таким.
Росіяни відразу зрозуміли, чим їм загрожує воцаріння хана, орієнтованого на Стамбул
Росіяни відразу зрозуміли, чим їм загрожує воцаріння хана, орієнтованого на Стамбул. Тому проти Девлета IV стали терміново збирати сили ‒ зокрема, згадали про давно вже обіцяне «кубанське ханство» для союзних Росії перекопських ногайців. Правителем над цим адміністративним утворенням поставили Шахіна Герая ‒ молодшого брата поваленого Сахіба II. На відміну від Сахіба II, який служив росіянам ухильно і ніби знехотя, Шахін Герай був гарячим і, що називається, ідейним прихильником Росії.
Можливо, цьому чимало посприяла його недавня поїздка до Петербурга для ратифікації кримсько-російського трактату 1772 року, де Катерина II абсолютно втратила розум від 27-річного кримського принца, купала його в грошах і безмежні милості, захоплено писала про це своєму новому другові Вольтеру. І немає сумнівів, що ця зустріч справила незабутнє враження також і на самого Шахіна Герая.
Ось такого ідеального з усіх поглядів кандидата цариця і вирішила звести тепер на кримський престол ‒ звести за будь-яку ціну, навіть якщо заради цього доведеться використовувати військову силу й посваритися з турками через порушення мирного договору. Російські війська рушили в марш, і один загін доставив Шахіна Герая з Кубані на кримський берег, а інший великий російський корпус тим часом став біля Перекопської фортеці.
Девлет IV очікував, що османи надішлють йому військову допомогу, щоб відбити цю навалу, але султанський уряд, як і раніше, знову злякався війни з Росією, і ніякої допомоги в Крим не прислав. А власних сил, щоб відбити вторгнення Шахіна Герая, хан зібрати не зміг, тому що ще на самому початку свого правління дуже недалекоглядно посварився з аристократами двох наймогутніших кримських родів: Ширін та Мансур.
Девлет IV вважав їх винними в безпринципній підтримці російського ставленика Сахіба II і, звичайно, був багато в чому правий, проте сваритися з беями йому все-таки не варто було, адже практично все кримське військо перебувало в прямому підпорядкуванні саме цих беїв, а не хана. І коли настав вирішальний момент, аристократи просто відмовилися надавати йому свої загони. Це означало провал, і Девлет IV, остаточно переконавшись, що беї та мірзи не зрушать з місця, щоб захистити його, поплив до Стамбула.
А в Бахчисараї тим часом зайняв трон черговий і останній правитель Кримського ханства: Шахін Герай ‒ цілком зобов'язаний своїм приходом до влади російській військовій підтримці.
Далі буде.
Текст уперше був опублікований Крим.Реалії у червні 2018 року.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
