Однією з головних подій історії людства ХХ століття стала Друга світова війна. Її підсумки були підбиті в Криму
Із 4 до 11 лютого 1945 року півострів опинився у фокусі уваги всього світу. У ці дні тут проходила конференція глав держав-союзників антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні – голови уряду СРСР Йосипа Сталіна, президента США Франкліна Делано Рузвельта і прем'єр-міністра Великобританії Вінстона Черчилля.
Вперше на сайті Крим.Реалії матеріал опублікований 5 лютого 2015 року.
Це була не перша їхня зустріч: наприкінці 1943 року в Тегерані вони обговорювали питання координації подальших військових дій СРСР, США і Великої Британії в Європі проти Німеччини та її сателітів, і в кінцевому підсумку їх розгрому. До моменту проведення Кримської конференції війна увійшла вже в завершальну стадію – в результаті наступу Червоної Армії і висадки союзних військ у Нормандії військові дії були перенесені на німецьку територію. І саме цією обставиною – абсолютно уже очевидною поразкою нацизму – були продиктовані питання, що обговорювалися на зустрічі лідерів держав.
Як і на Тегеранській конференції, в Ялті розглядалося питання про долю Німеччини. Було ухвалене принципове рішення про окупацію і поділ Німеччини на окупаційні зони (одна із зон виділялася Франції). Власне врегулювання питання щодо зон окупації Німеччини було досягнуте ще до ялтинської конференції – у вересні 1944 року в «Протоколі Угоди між урядами СРСР, США та Сполученого Королівства про зони окупації Німеччини і про управління «Великим Берліном». Це рішення визначило розкол країни на десятиліття: на території радянської зони 7 жовтня 1949 року була утворена Німецька Демократична Республіка, після того як інші німецькі землі були злиті в Федеративну Республіку Німеччину.
Складною була ситуація з Польщею. Хоча Польща на той час вже шостий рік перебувала під владою Німеччини, в Лондоні існував уряд цієї країни у вигнанні, який був визнаний і СРСР, а тому цілком міг претендувати на владу в своїй країні після завершення війни. Сталін у Криму зумів домогтися від союзників згоди на створення нового уряду в самій Польщі. Це рішення дозволило СРСР надалі без особливих зусиль сформувати у Варшаві політичний режим, який влаштовує його.
На конференції було підняте питання про репарацію (вивезення устаткування і щорічні платежі), які має заплатити Німеччина за завдану шкоду. Однак сума репарацій встановлена не була – цьому чинила спротив британська сторона. Американці ж погодилися з радянською пропозицією визначити загальну суму репарацій в 20 мільярдів доларів, з яких 50 відсотків мають бути виплачені СРСР.
У Ялті була підписана Декларація про звільнену Європу, що визначила принципи політики переможців на відвойованих у противника територіях. Вона передбачала відновлення суверенних прав народів цих територій, а також право союзників спільно «допомагати» цим народам «покращувати умови» для здійснення цих самих прав. Насправді ж ця ідея про спільну допомоги так і не стала реальністю: кожна держава-переможниця мала владу лише на тих територіях, де були розташовані її війська. Так, Східна Європа за кілька років перетворилася на підконтрольний і слухняний Москві соціалістичний табір, в країнах же Західної Європи Вашингтон, Лондон і Париж намагалися протистояти комуністичним настроям.
На Кримській конференції була укладена угоду щодо вступу СРСР у війну проти Японії через два-три місяці після закінчення війни в Європі.
Підсумки Кримської конференції 1945 року сьогодні добре висвітлені в історіографії. Але порушувалося на ній і питання, яке довгий час фактично не було відоме широкій громадськості.
Згідно з ялтинськими угодами, всі вони, незалежно від їх бажання, підлягали видачі СРСР, значна частина їх виявилася згодом у таборах і була розстріляна. Цих людей стали називати «жертвами Ялти»
10 лютого 1945 року в Кореїзі, в Юсупівському палаці, де знаходилася резиденція Сталіна, відбулася його зустріч з прем'єром-міністром Великобританії Черчиллем та міністром закордонних справ Іденом, який супроводжував його. Йшлося на зустрічі про репатріацію радянських громадян, які опинилися в результаті війни за межами СРСР – це були військовополонені, остарбайтери (тобто ті, хто був вивезений на роботу до Німеччини), солдати добровольчих, або «східних» формувань вермахту. Згідно з ялтинськими угодами, всі вони, незалежно від їх бажання, підлягали видачі СРСР, значна частина їх виявилася згодом у таборах і була розстріляна. Невипадково цих людей з легкої руки історика-емігранта Миколи Толстого стали називати «жертвами Ялти».
Ось що написав про це очевидець тих подій – колишній радянський лікар Георгій Александров у циклі статей, опублікованих в емігрантському журналі «Соціалістичний вісник» в 1949-1952 роках – після того, як його армія потрапила в оточення, а він сам опинився в німецькому полоні. У статті «Шлях на Захід» Александров з гіркотою писав про незавидну долю радянських громадян, фактично «зданих» нацистам власною владою: «Ми знали з перших же днів полону, що наша батьківщина і сталінська влада поставила нас поза законом. На етапах і привалах радянські літаки закидали колони полонених бомбами і поливали нас кулеметним вогнем. За роки полону та фашистської неволі до нас не дійшла жодна вісточка з батьківщини, – радянська Росія не прислала нам жодного шматка черствого сухаря... І все-таки більшість радянських полонених, які дивом вижили, потягнулися на батьківщину... СМЕРШІ, особливі відділи, МГБ та інші каральні органи зустріли їх фільтрувальними комісіями, знущаннями, побиттям, тортурами, тюрмами, засланнями і розстрілами... Ті з нас, хто мав достатній досвід і силу спротиву, знав, що зворотного повернення на батьківщину нам не дано... шлях на схід закритий».
12 липня 1945 року американці зіткнулися з першим випадком масового спротиву росіян примусовому поверненню на батьківщину в СРСР: у Кемптені кілька осіб, які підлягали репатріації, вчинили самогубство
Так, наприклад, 12 липня 1945 року американці зіткнулися з першим випадком масового спротиву росіян примусовому поверненню на батьківщину в СРСР: у Кемптені кілька осіб, які підлягали репатріації, вчинили самогубство; аналогічний випадок стався 29 червня 1946 року в американському Форті Діку.
Жодним чином не намагаючись виправдовувати Сталіна – у якого був до того часу накопичений вже досить великий досвід боротьби з власним народом, – не варто скидати з рахунків позицію західних союзників, які взагалі без особливих докорів погодилися з позицією СРСР з цього питання і деколи з особливою жорстокістю видавали радянському диктатору його громадян – для фактично неминучої розправи.
У світлі вивчення історії Криму цікавим нам здався зміст діалогу Президента США Рузвельта зі Сталіним, зафіксований одним з документів фонду Сталіна в Російському Державному архіві соціально-політичної історії: «Рузвельт говорив, що відчуває себе в Лівадії дуже добре. Коли він не буде президентом, він хотів би попросити у радянського уряду продати йому Лівадію. Він, Рузвельт, дуже любить лісівництво. Він посадив би велику кількість дерев на горах поблизу Лівадії. Тов. Сталін відповідав, що Крим є ще малокультурною країною, багато чого ще потрібно тут розвинути».
Ймовірно, останнє висловлювання Сталіна можна було б залишити без уваги, якби воно не було настільки симптоматичним, якщо не сказати символічним – як раз в цей час був узятий курс на «новий Крим», покінчено з «татарщиною» – тобто з тим «малокультурним» – в інтерпретації Сталіна – Кримом, яким він був при кримських татарах. Втім, важко сказати, чи зумів американський візаві Сталіна розшифрувати потаємний сенс цього вислову...
Кримська конференція 1945 року майже на півстоліття визначила устрій світу, поділивши його на Схід і Захід. Цей біполярний світ проіснував аж до початку 1990-х років і розвалився разом з СРСР, підтвердивши тим самим хиткість світоустрою, заснованого на праві переможців над переможеними.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
