Рубрика «Погляд», спеціально для Крим.Реалії
30 січня 1994 року вибори президента Криму завершилися обранням Юрія Мєшкова
Я добре пам'ятаю ті дні. У 90-х роках не було складно створити якийсь рух або об'єднання, тоді це навіть було певною модою на політичну активність. Колишній адвокат, депутат Кримської обласної ради Юрій Мєшков під ідею автономії створив Республіканський рух Криму (РДК), навколо якого тоді й сконцентрувалися сепаратисти. Вони були не численні, не сильні, але крикливі і, часом, радикальні.
Ці сили тоді підживлювалися Москвою, так би мовити, «на громадських засадах», оскільки в Єльцинській Москві ще не був вироблений курс на відторгнення Криму від України та «приєднання» його до Росії.
Кримські аналітики сьогодні спотворюють тогочасну політичну атмосферу, в якій все відбувалося. В інтерв'ю службі новин ForPost нинішній голова Громадської палати Криму, а тоді заступник голови Ради міністрів АРК Олександр Форманчук, стверджує: «Люди були в шоці від Біловєзької змови і того, що Крим опинився у складі незалежної України, але до кінця ще до пуття не розуміли цього, не вірили. Тільки до 1994 року Крим почав прокидатися й питати, а що таке Україна. Куди вона йде?».
Це маніпуляція. Кримчани не спали. З 1954 року вони знали, що таке Україна і як вона відтворила повоєнний Крим, у школах уже 40 років усі вивчали державну українську мову, українську літературу, і тим більше ніхто не був у шоці від Біловезьких угод. Навпаки. Всі чекали змін у житті, і пов'язували їх саме з кончиною СРСР.
Кримчани не спали. З 1954 року вони знали, що таке Україна і як вона відтворила повоєнний Крим
Підтримка проросійських сил у суспільстві Криму була незначною, достатньо сказати, що за автономію у Криму проголосувало 94% виборців, за незалежність України – 54%. Вважалося, що проросійські настрої у Криму не перевищують лише третини голосів виборців навіть за умови, що росіяни становили 58% населення. Багато хто з них хотів зберегти стабільність і підтримував перебування Криму у складі України.
Обманюють аудиторію ті ЗМІ, які пишуть, що Крим на початку 90-х років уже був практично незалежною державою. У травні 1992 року було ухвалено першу конституцію тодішньої Республіки Крим, яка проголошувала перебування Криму у складі України, хоч і декларувала договірні відносини з її державними органами. Жодної мови про незалежність Криму не було. Поготів, не було й мови про його визнання будь-ким. Вже у вересні 1992 року на вимогу Верховної Ради кримську конституцію було приведено у відповідність до Конституції України. А конституція 1998 взагалі не викликала таких питань. Фактично це було зрозуміле у той післярадянський час прагнення самостійності регіонів та розширення їхніх прав, тому політики України не бачили в цьому жодної небезпеки чи ворожості.
Зблизька, наприклад, для спостерігачів у самому Криму, цей процес, у тому числі й вибори, сприймався як якась політична гра, оскільки кримчани бачили і аматорський рівень Юрія Мєшкова, і непрофесіоналізм його команди, зусилля та декларації якої викликали часом лише усмішку. Кримчани просто чекали на той момент, коли Юрій Мєшков та його радники дискредитують самі себе.
Вибори президента були незвичайними лише в тому плані, що обирався президент регіону, і на той час це було незвично. У виборах брали участь голова Верховної Ради та один з авторів першої конституції Криму Микола Багров, який декларував перебування Криму у складі України, але лише тому, що не бачив шляхів переходу його до Росії. Юрій Мєшков представляв виборчий блок «Россия», Сергій Шувайников представляв Русскую партию Крыма, Леонід Грач – лідер Коммунистической партии Крыма. Як бачимо, було представлено весь спектр проросійських сил, від реаліста Багрова, мрійника Грача, романтика Шувайникова, до радикала Мєшкова.
Усі вони, крім, мабуть, Миколи Багрова, агітували схожими методами, закликаючи кримчан до Росії, але тільки різними шляхами, хто зараз і швидко, хто повільно і пізніше. Також балотувалися як безпартійні: заступник голови Верховної Ради Криму та представник президента України у Севастополі Іван Єрмаков і підприємець Володимир Веркошанський, які набрали мінімум голосів.
Пам'ятаю дебати на кримському телебаченні Миколи Багрова та Юрія Мєшкова. Багров «брав слухачів» викладом своєї концепції розвитку Криму, перспективними програмами, називав джерела фінансування, розкривав можливості, взаємозв'язки, напрями співробітництва і з Росією, і з Україною, розкривав потенціал Криму. З усього було видно: він був певен, що, вислухавши цю глибоку та компетентну програму, кримчани проголосують за нього. Так думали всі члени його команди та зберігали спокій.
Мєшков же одразу, як тільки з'явився на екрані, привітав глядачів скинутою, вгору рукою зі стислим кулаком, весело заговорив про рубльову зону, про оголошення Криму самостійною республікою, про російський уряд. У нього не було жодної виразної та реалістичної програми, він говорив набором гасел, наприкінці закликав голосувати за нього. Пізніше цей стиль назвуть популізмом, але саме з цих дебатів і розпочалася його тріумфальна хода пострадянським простором.
Пізніше цей стиль назвуть популізмом, але саме з цих дебатів і розпочалася його тріумфальна хода пострадянським простором
Настпуного дня надвечір, коли журналісти прийшли до виборчої комісії, там усі трималися за голови. Виявляється, практично на всіх виборчих дільницях більшість голосувала за Мєшкова. За нього проголосувало 72,9% виборців, за Багрова – лише 23,35%. Інавгурація Мєшкова відбулася 4 лютого. Для нього організували спеціальне місце у залі засідань Верховної Ради, де він любив сидіти, щось підписував та періодично затверджував рішення вигуками «Бить по сєму!»
Замість очолити уряд, як було передбачено конституцією, він почав створювати незаконний орган – адміністрацію президента, запровадив посаду навіть міністра закордонних справ. Керувати економікою Криму виявилося не під силу не лише йому, а й «московському» уряду Євгена Сабурова, якому незабаром депутати висловили недовіру. Єдина обіцянка, яку Мєшков виконав, було переведення годинника на годину вперед.
Микола Багров сприйняв свій провал як трагедію, з ним стався нервовий зрив, він занурився в себе, поїхав до Ленінграда, де й проходив психологічну реабілітацію. Ще якийсь час він залишатиметься спікером Верховної Ради, але потім його замінить Сергій Цеков, не менший популіст, ніж Мєшков. Незабаром у боротьбі цих двох популізмів у кримській політиці загине і реалізм, і здоровий глузд.
У боротьбі цих двох популізмів у кримській політиці загине і реалізм, і здоровий глузд
Олександр Форманчук вважає, що і «перемога Мєшкова на виборах, як і його майбутній провал, були очевидними»: «Пообіцявши кримчанам швидкий перехід до складу Росії та вступ до рубльової зони, він забезпечив собі підтримку виборців, але це була авантюра, це було недосяжно».
На його думку, окрім недосвідченості Мєшкова-політика, інститут президентства та кар'єру самого президента занапастив аматорський рівень команди «мєшковців». «Непрофесіоналізм. Я бачив, як пили каву, коньяк у залі засідань Верховної Ради. Можу сказати, що це одна з найтрагічніших сторінок історії сучасного Криму. Україна обіграла їх дуже легко та позбавила Крим усієї незалежності», – каже Форманчук.
І тут можна заперечити лише два твердження. По-перше, Україна не грала і не перегравала «мєшковщину», вона вела реальну політику щодо свого регіону, надаючи йому права задовольняти всі, зокрема й російські національні, потреби. Була б команда президента реалістами, а не натовпом маріонеток Москви, якби вона реально сприймала свою перемогу і змогла розробити правильну програму розвитку Криму, півострів мав би зовсім іншу долю. Адже, по суті, з боку України це була перша після СРСР спроба децентралізації, про яку заговорили лише через двадцять років. Але з боку Криму – це була гра в політику, що й звело нанівець усю справу.
І друге – Україна ніколи не позбавляла Крим усіх повноважень. У березні 1995 року було скасовано лише конституцію та сепаратистські «закони», які російські емісари та кримські сепаратисти використовували не на благо, а на шкоду Криму. Договір між органами влади Криму і України так і не був скасований, але Крим виявився не в змозі його виконати. Мєшков показав свою нездатність керувати Кримом, тому його і позбулися таким радикальним чином. І Верховна Рада Криму зітхнула з полегшенням, продовжуючи спокійно працювати. І навіть із Москви заперечень не було. До 18 березня 2014 року Крим залишався і згідно з міжнародним правом залишається досі автономією з усіма правами конституції 1998 року у складі України. Ось тільки користуватися ними кримські популісти не змогли. Мабуть, автономією з правами бути складніше, ніж областю під керуванням Москви.
Жити кримчанам у Криму через марафонський біг цін важко. Жити кримчанам у Криму через репресії та дискримінацію небезпечно
Отже, досвід обрання президента у Криму не виправдав себе у 90-ті роки. Однак цей урок у Росії виявився не засвоєним. Призначення Сергія Аксьонова (за документами – Аксенов) російським «главою» Криму – фактично з такими ж повноваженнями, як у тодішнього президента, після анексії у 2014 році має ті самі наслідки. Припустимо, як би жив Крим, якби йому зараз надали умови 90-х років – без 75% дотацій із російського федерального бюджету, без ФЦП та інших програм? Це означало б лише одне – банкрутство.
Більше того, залишаються на папері й обіцянки, якими спокушали кримчан перед «референдумом» 2014 року. Жити кримчанам у Криму через марафонський біг цін важко. Жити кримчанам у Криму через репресії та дискримінацію небезпечно. Як і раніше, виконаним залишається лише пункт про переведення годинника.
Микола Семена, кримський кореспондент, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Анексія Криму Росією
У лютому 2014 року в Криму з'являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.
16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.
Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.
