Повномасштабне вторгнення Росії для кримчан в якомусь сенсі стало повторенням 2014 року, каже у розмові з Крим.Реалії активістка, яка з міркувань безпеки вирішила залишитися анонімною. Лише через кілька тижнів вона зрозуміла: атака на Україну в 2022 році – це не «кримський сценарій».
Співрозмовниця Крим.Реалії, як і багато з тих, хто покинув півострів після окупації, була змушена знову шукати новий дім через дії Росії. На сам півострів для неї тепер дорога закрита. «Скоріш за все, мене заарештують», – каже вона.
Коли розмови про звільнення Криму військовим шляхом стали набувати реалістичних обрисів, окупаційна влада та її прихильники почали «нервувати», пояснює співрозмовниця Крим.Реалії. Це вилилось у сильніші репресії проти проукраїнських громадян і кримських татар зокрема.
Активістка розповіла, як саме змінилося життя у Криму за останні півтора року, як спілкується «про політику» з батьками, які живуть на окупованому півострові, і чи справді військові РФ у Криму не знали, що їх готують до повномасштабної війни з Україною. Крим.Реалії переповідають її історію.
«Дивлюся на свій російський атестат і не розумію, що мені з ним робити?»
«У 2014-му році, коли почалась окупація, я закінчувала школу. Випускний рік, і без того стресовий, додатково «ускладнився». Я готувалася до вступу в український виш. Але попри те, що я 11 років вчилася за українською програмою, мені врешті видали російський атестат, на який я просто дивилась і намагалася зрозуміти, а що мені далі з ним робити.
Водночас Україна і весь цивілізований світ ухвалюють рішення не визнавати дійсними жодні документи, видані на території Криму від імені Російської Федерації. Питання про мою подальшу освіту «підвисає». Був варіант залишатися і навчатися у Криму, але мені й до окупації ця перспектива не дуже подобалася, а після окупації – тим паче. А втрачати рік точно не хотілося. Зрештою, я вступила в російський університет – його диплом принаймні визнають у світі.
Пам'ятаю, викладачів щиро дивувало: «А як це ви у Криму не вчили історію Росії? Ну як це так може бути?»
Росія дуже хотіла легітимізувати окупацію, а тому зробила все для того, щоб «інтегрувати» кримчан в російське суспільство: їм дозволили складати іспити безпосередньо в університеті, оскільки ЄДЕ ми вже пропустили. Серед іншого мені довелося складати й історію Росії. Пам'ятаю, усіх викладачів щиро дивувало: «А як це ви у Криму не вчили історію Росії? Ну як це так може бути?»
Так розпочалися мої чотири роки навчання у РФ. Увесь цей час мені було дуже некомфортно: я відчувала, що не на своєму місці. Через деякі мої переконання там мене навіть називали «леволиберальной шалупонью». Насправді це було такою собі відзнакою. Але зараз я про цей досвід не шкодую – тепер я краще розумію Росію і людей, які живуть там.
Коли я вступила в університет, то вже знала, що одразу після навчання поїду. Так і сталося: здобувши диплом, я одразу ж переїхала до Києва. Там чотири роки потому мене застало повномасштабне вторгнення Росії».
Початок вторгнення. «Мама радила перечекати»
«Перші тижні великої війни я була у Києві, як і моя сестра, яка приїхала до мене напередодні. Ми зателефонували батькам, які весь час були у Криму, і принципово вирішили, що вони не виїжджатимуть. Насправді питання про це навіть не стояло.
Маю зізнатися, що батьки взагалі скептично поставилися до ідеї евакуюватися, бо для кримчан, у певному сенсі, це було повторенням 2014-го року: знову з'явилася військова техніка іншої держави –так, у Криму без вибухів, але загальна сутність подій була приблизно однакова, і мета загарбників – та сама.
Ми декілька тижнів перебули в Києві, аж поки не усвідомили, що це – не кримський сценарій
Я дуже добре пам'ятаю пораду мами: не панікувати, просто зберігати спокій і перечекати декілька днів. Вона вважала, що все буде так, як і з Кримом, тобто всі просто будуть «глибоко стурбовані», але зрештою це буде якась окупація. Так ми декілька тижнів перебули в Києві, аж поки не усвідомили, що це – не кримський сценарій.
Ми зрозуміли, що буде велика війна, оскільки жодна зі сторін не готова поступатися. Ми з сестрою вирішили виїхати за кордон. Тут я з перервами живу вже понад рік. Після деокупації Київщини я час від часу буваю в Україні, але в окупований Крим від лютого 2022 дорога для мене закрита».
«Якщо я поїду на півострів, мене, скоріш за все, арештують»
«До початку повномасштабної війни я доволі часто їздила до Криму. Я прибувала на адміністративний кордон у Чонгарі, і оскільки у мене прописка теж кримська, то зазвичай питань не виникало – я їду додому!
Цензура стала жорсткіша, і батьки більш уважно й обережно почали стежити за тим, що і де вони кажуть
Після 22-го року цензура стала жорсткіша, і батьки більш уважно й обережно почали стежити за тим, що і де вони кажуть. Тепер, коли ми спілкуємося, наприклад, телефоном, намагаємося уникати «небезпечних тем». Обговорюємо лише якісь побутові справи, але не вдаємося до жодних оцінок того, що відбувається.
Те саме стосується і переписок. Коли ж нам потрібно обговорити щось, що точно не хотілося б, аби прочитали російські спецслужби або хто-небудь у Криму, то ми користуємося чатами у Signal, що зникають.
Оскільки я беру участь у проукраїнських заходах, потроху почало приходити усвідомлення, що про поїздки додому теж можна забути. Коли я у певний момент схотіла приїхати до Криму, мій тато сказав: «Це навіть не обговорюється».
Звичайно, я намагаюся бути обережною, і де не треба не афішувати своє ім'я, проте моя сім'я усвідомлює ризики: якщо я спробую перетнути кордон із Кримом, скоріш за все, мене заарештують. Мене або не впустять, або відбудеться та сама історія, що з Леніє Умеровою, яка їхала з Києва до Криму до батька, який хворіє на рак (Умерову затримали на кордоні з Грузією, російські силовики заявили, що її підозрюють у шпигунстві – КР).
З батьками ми намагаємось зустрічатися на «нейтральній території»
Я розумію, що насправді вигадати причину для затримання зможуть завжди. Тому з батьками ми намагаємось зустрічатися на «нейтральній території». Для цього їм кожного разу доводиться долати довгий шлях через Москву, куди вони потрапляють поїздом через Кримський міст. А потім – або через Білорусь, або через Туреччину – до ЄС. Але перед цим потрібно провести «підготовчі роботи», як ми їх називаємо.
Мама і тато чистять усе, що є на телефоні, видаляють наші чати. Мама мені навіть написала: «Доню, я від тебе відпишусь в інстаграмі, ти не ображайся, я потім підпишусь знову. Це лише на час, коли ми проходитимемо кордон».
При зустрічах батьки розповідають мені, яке нині життя у Криму, а також те, що передувало повномасштабному вторгненню. Одна з цих історій – про те, що російські війська у Криму, імовірно, ще на початку 2022 року знали, що їх на півострів перекидають не просто так».
«Їдемо звільняти Україну від нацистів»
«У десятих числах лютого у Криму все «гуло» про те, що Росія нібито проводить на півострові військові навчання. Військових РФ і справді на вулицях побільшало. З одним таким хлопцем, досить молодим, у черзі перетнулась і моя мама.
Він уже точно знав, що поїде на материкову частину України, і що саме там робитиме
Під час розмови з нею він зізнався, що прибув до Криму з «материкової Росії». Мама в нього питає: «Навіщо?». І от він відкрито і бовкнув: «Мы поедем освобождать Украину от нацистов». Про якісь навчання він нічого не казав. Він уже точно знав, що поїде на материкову частину України, і що саме там робитиме.
Зрештою, вторгнення почалося, і 24-25 лютого почали з’являтися перші фото і відео з російськими полоненими. На одному з них мама впізнала свого нещодавнього співрозмовника, який тепер розповідав зовсім інше: «Ми були на навчаннях і не знали, що опинимося в Україні. Так просто сталося». Звичайно, це була повна брехня!
Зараз же, коли віра в перемогу України зміцнилась, у Криму з’явилися ті, хто чекають на звільнення півострова – так звані «ждуни». Їх також називають «затаившиеся», бо вони не висловлюють відкрито свою позицію, але зрозуміло, що вони чекають на деокупацію, і що вони готові підтримати Україну, коли ця деокупація почнеться.
Є, на жаль, ще страшніша історія – доноси. Ця практика стала дуже популярною і дуже масштабною у Криму
Водночас почалося і «полювання на відьом», причому з двох боків. Перше – це безпосередньо правоохоронні органи, які в Росії не надто вибіркові і можуть зламати життя навіть без причини. А з іншого боку, є, на жаль, ще страшніша історія – доноси. Ця практика стала дуже популярною і дуже масштабною у Криму.
Наприклад, є такий телеграм-канал як «Крымский СМЕРШ», в якому користувачі самі скидають адміністратору інформацію про проукраїнських людей у Криму. Про них збирають і публікують на загал якомога більше інформації: шукають адресу, контакти, місце роботи, інформацію про родичів. А далі – передають ці записи у «правоохоронні» органи.
Так сталося з однією дівчиною, яка запостила сторіз із кримськотатарським прапором і підписала цитатою з відомого вірша:
«Мой флаг, как небо голубое,
Вот символ мира и добра!
На нем нет краски цвета крови,
Золотом красуется тамга».
Адміністратору «Крымского СМЕРШа» не сподобалися ці рядки, тому він прокоментував: «А на каком флаге есть цвет крови? Цвет крови – это красный? На российском флаге вас не устраивают цвета?».
Кримчани страждають не лише від дій російської влади, але і через дуже поширену практику лінчування
Таким чином особисті дані дівчини стали надбанням громадськості, а саме – десятків тисяч підписників, які зазвичай роблять усе можливе для того, щоб людині забезпечити просто нестерпне життя.
Інколи доходить до того, що люди позбуваються своїх бізнесів, адже їм можуть відкрито писати з погрозами, вимагають звільнити тих чи інших працівників, яких запідозрили у дискредитації Росії. Тобто кримчани страждають не лише від дій російської влади, але і через дуже поширену практику лінчування, яка теж, на жаль, дуже ефективна.
«Я сумую за відчуттям свободи у Криму»
«Зараз я планую повертатися у Київ остаточно. Подивимось, як це буде. Все ж таки я не була тут, коли Росія завдавала ударів по критичній інфраструктурі. Я не знаю, як це – жити під час блекаутів. І все ще не впевнена, чи я зможу їх пережити: люди, які тут залишалися увесь цей час, якось спокійніше до цього ставляться, а для мене це буде «в новинку».
Щодо Криму, то я готова повертатися, якщо його деокупують. І я знаю, що багато моїх знайомих, які виїхали з Криму, готові повертатися, щоб працювати над його реінтеграцією в Україну, щоб виправляти все, що було зроблено за дев’ять років російської окупації.
Я дуже хочу повернутися, і щоб Крим перестав серед українців і взагалі у світі асоціюватися з Росією
Ми всі усвідомлюємо, що це буде складно, оскільки досі немає якоїсь дорожної мапи від влади України, не розроблена державна політика. І багато людей в Україні, на жаль, теж уже відмовилися від Криму, і це дуже боляче.
Але я дуже хочу повернутися, і щоб Крим перестав серед українців і взагалі у світі асоціюватися з Росією, з Чорноморським флотом, з «море-пиво-пляж», а щоб він асоціювався з багатою історією, культурою корінного народу, кримських татар, з нашою фантастичною природою.
Я пам’ятаю час, коли у мене і моїх однолітків ще не було і думки, що ми не можемо казати все, що ми насправді думаємо. Я дуже сумую за цим відчуттям свободи в Криму».
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
На початку квітня російські війська повністю залишили три області на півночі України – Київську, Чернігівську і Сумську.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацією», згодом – «захист Донбасу».
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури у Маріуполі, Харкові, Чернігові, Житомирі, Сєвєродонецьку, а також у Києві й інших українських містах і селах.
На початок квітня Україна і країни Заходу оцінювали втрати Росії у війні в межах 15-20 тисяч убитими. Кремль називає у десять разів меншу цифру, хоча речник Путіна визнав, що втрати «значні». У березні Україна заявила про 1300 загиблих захисників. Президент Зеленський сказав, що співвідношення втрат України і Росії у цій війні – «один до десяти».
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей. Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств. РФ відкидає звинувачення у воєнних злочинах, а вбивства у Бучі називає «постановкою».
Станом на 10 квітня ООН підтвердила загибель 1793 людей та поранення 2439 цивільних внаслідок війни Росії проти Україні.
