Кримський активіст, журналіст та актор Олександр Польченко був одним із тих, хто голосував і боровся за Незалежність України у 1991 році. Відразу після цього він разом з однодумцями взявся організовувати українські класи у Сімферополі. До цього можливості навчати своїх дітей українською мовою кримчани не мали. Польченко каже, що будь-яка проукраїнська діяльність у Криму давалася непросто і називає це «волонтерством». Яку увагу приділяв Київ українцям у Криму, як український театр збирав юрби людей і навіщо російськомовні діти хотіли потрапити до Української гімназії у Криму? Польченко розповів Крим.Реалії.
Зараз Олександр Польченко, представляючись, називає себе «пенсіонером, біженцем і переселенцем із Криму». У 70-х роках він служив у Кримському українському музично-драматичному театрі. Тоді там було ще «трохи українського в репертуарі». Але влада автономії вже розпочала процес русифікації театру, як і всієї культурної сфери Криму.
Україномовні постановки знімали та замінювали російськомовними. Польченко називає це «знищенням». Влада пояснювала свої дії тим, що, мовляв, глядач не хоче йти до українського театру, згадує актор. Польченко пам'ятає інше і розповідає, як вони ставили виїзні українські спектаклі у різних містах та селах Криму і «зал набивався повністю», а в залі сиділи «бабусі у вишитих сорочках». На цьому моменті в Олександра починає тремтіти голос і з'являються сльози. «Важко нам сьогодні писатиметься [інтерв'ю]», – після паузи каже він.
1989 року, у передчутті змін і не бажаючи миритися із ситуацією на півострові, Польченко та ще кілька активістів – лише 10 осіб – організовують оргкомітет зі створення Товариства української мови у Криму. Вони проводять «з'їзд» – на лавці у парку біля кінотеатру «Сімферополь». Активісти обирають своїм головою поета і публіциста Данила Кононенка.
У серпні 1991 року Україна набуває незалежності. Не чекаючи підтримки від держави Польченко та його однодумці взялися боротися з русифікацією півострова самостійно. Згадуючи той період свого життя, Олександр називає його «волонтерством».
«Ейфорія пройшла»
На момент проголошення Незалежності України в Криму не було можливості навчатися в українському класі або читати газету українською – їх не існувало. Український театр успішно був русифікований.
«Мені здається, що Москва ніколи не могла змиритися з тим, що Крим належить Україні», – каже Польченко. Він вважає, що єдиним, що було українським у Криму 1991 року – це їхнє Товариство української мови у Криму.
Мені здається, що Москва ніколи не могла змиритися з тим, що Крим належить Україні
«Наступного дня після проголошення незалежності ми з дружиною [Алла Петрова – актриса та одна з учасниць Товариства української мови в Криму – КР] побігли по домівках, дзвонити у двері й запитувати, чи є у вас дитина, яка має йти у вересні у перший клас?», – згадує Польченко.
Вони вирішили не чекати, коли Київ відкриє українські школи у Криму. «Бо волонтер, тепер я розумію, не повинен чекати, що йому хтось щось принесе. Ми, живучи там довго-довго до Незалежності, зрозуміли, що ніхто нічого робити не буде. Ейфорія пройшла», – пояснює Олександр.
Їм вдалося тоді зібрати 13 дітей, чиї батьки погодилися віддати їх до українського класу. Для цього в одній зі шкіл Сімферополя їм відвели помешкання у підвалі. Вчителя для класу активісти також шукали самі.
Польченко зізнається: хвилювалися, що, побачивши підвал, батьки заберуть своїх дітей. «Вони можуть зараз розвернутися і сказати: «Для чого нам така українська освіта», – так думав Олександр.
Тоді активістам допоміг журналіст Віктор Хоменко. Після його матеріалу та розголосу, українському класу знайшли краще приміщення в іншій школі.
Їхня боротьба за можливість навчати дітей українською мовою супроводжувалася постійним «тиском». Польченко згадує, як відкривали перший український клас у школі №10 у Сімферополі. Тоді їм пообіцяли, що обов'язок вчителя візьме на себе завуч школи. 1 вересня, коли першокласників потрібно було виводити на «лінійку», з'ясувалося, що завуч не прийшла. Розповідаючи про той випадок, Олександр не може стримати сліз.
Знущання з дітей і батьків – це фашизм. Я тоді ще не знав, яким він є російський фашизм насправді
«Батьки бліді, майже плачуть, дітки ще нічого не розуміють. І я розумію, що йде на зрив, бачу міліцію, все підготовлено. І я маю скандалити, і я маю кричати: «Що робиться?» Я підходжу до батьків, говорю: «Все нормально, не турбуйтеся, все буде нормально, дітки зараз стоятимуть на лінійці». Подивися на себе, нормально одягнений. Так, не плакати. На землю присів, навколо мене – діти, і кажу: «Читаємо молитву, повторюйте за мною». Швидко згадав «Отче наш». Хтось із дітей, мабуть, уперше читав молитву українською. Вийшли», – розповідає Польченко.
Але й після лінійки їхні муки не закінчилися. З'ясувалося, що для класу «1-У» не підготували приміщення. Польченко заявив директору школи, що вже наступного дня через Радіо Свобода та будь-якими іншими доступними засобами «весь світ знатиме про ваші фашистські дії».
«Знущання з дітей і батьків – це фашизм. Я тоді ще не знав, яким він є російський фашизм насправді», – каже Польченко. Попередження допомогло, і першокласникам із «1-У» знайшли клас.
Згодом кримським активістам вдалося відкрити ще більше українських класів у Криму. Пізніше вони переросли в Українську гімназію, яка стала однією з найкращих в Україні.
Після анексії півострова Росією в Криму було ліквідовано всі 7 україномовних шкіл.
«Махрові націоналісти»
Після відкриття українських класів Польченко взявся готувати програму «Рідна хата» для ДТРК «Крим». Готував матеріали про українську культуру. Тоді ж активісти взялися до створення україномовної дитячої театральної студії. Вести проукраїнську діяльність у Криму ставало легше, коли з'являвся місцевий проукраїнський чиновник. Ідею з дитячою театральною студією підтримали у кримському Мінкульті. Так з'явився «Світанок». Діти під проводом Алли Петрової ставили постановки – від «Циганки Ази», «За двома зайцями» до шевченківської «Катерини».
Колектив їздив виступати і на материкову Україну – у Львові та Києві. Вихованці «Світанку» часто привозили додому нагороди.
Актор у минулому, Польченко брав активну участь у житті студії. І діти пішли до них.
Потім прийшли кримські татари до нас: «Ми хочемо українську мову вчити». Потім прийшли росіяни: «Ми хочемо українську мову вивчати у студії, бо підготовка до школи, а у вас є україномовна». – Так поряд тут є «Факел» – російськомовна. – «Ні, ми хочемо до вас». Щоб потім, напевно, в Українську гімназію піти, але підготовка, щоби була в студії «Світанок» мовна. Бачите, як усе спрацювало», – каже Олександр.
Після анексії Криму Росією студію змушували припинити діяльність українською мовою. «Сказали Аллі [Петровій], що, якщо ти не прийдеш до тями, ми всі твої таємниці знаємо, завтра вами займеться ФСБ», – згадує Польченко.
«Світанок» чинив спротив. Їх назвали «махровими націоналістами». Після однієї з постановок, через костюм дівчинки, яка грала богиню Світанку, їх звинуватили у «пропаганді американських цінностей». «Ми та батьки одягали її, як уявляли: Світанок – Сонечко. Так от сказали, що це американська статуя свободи», – згадує Польченко.
У 2015 році студія «Світанок» припинила свою діяльність в окупованому Сімферополі.
Московські гроші на підтримку «російського духу в Криму»
Польченко із жалем згадує про долю українського театру в Криму. Через русифікацію театру йому довелося піти з акторської професії. Олександр згадує українського актора Богдана Ступку, який був директором і художнім керівником київського Театру Франка [сцену цього театру називають головною театральною сценою України – КР]. Ступка часто привозив до Криму україномовний репертуар із Києва.
«І ви знаєте, це також був показник. У театр Франка [в Криму] потрапити було неможливо. Люди своїми квитками доводили, що їм потрібно», – згадує Польченко.
Незважаючи на це, для кримського українського театру вже «повернення назад не було» і повертати українські п'єси в місцеві театри ніхто не збирався.
«А це все сплановано [було], ви розумієте? Це все великі гроші, які спускали до Криму. Великі гроші з Москви… Розумієте, особливо після незалежності, мабуть, вагонами туди йшли», – каже він.
Активісти намагалися змінити ситуацію за допомогою Києва. «Гаряча лінія, міністр культури у Києві. Ми телефонуємо. Ми – це такі люди, як я. «Дорогі друзі, ну подивіться, театр, він же чахне, немає репертуару». Відповідь міністра культури: «Ну, ви ж автономія, вирішуйте самі». Бачите, ось вам присмак незалежності, тієї незалежності кримської», – розповідає активіст.
Газета і лист, підкинутий у кишеню Кравчука
На момент здобуття Україною незалежності не було у Криму й україномовної газети. Активісти взялися її організовувати. Зверталися за допомогою до Львова – там їм допомогли надрукувати кілька номерів, але згодом процес завис.
«У Києві відбувається Всесвітній конгрес українців світу. І Алла Петрова як делегатка від Товариства української мови виступає перед світовим українством, перед президентом Кравчуком, говорячи про справжню ситуацію в Криму. Говорячи, що там нічого немає. І примудряється покласти листа, тоді не так ще президентів охороняли, а може, всі перевірені були, в кишеню Кравчуку. Навесні вже розпочався оргкомітет, а у грудні 92-го року вийшов перший номер «Кримської світлиці», – згадує Польченко.
З початком анексії Криму редакцію газети «Кримська світлиця» у Сімферополі було закрито. З травня 2014 до 2016 року редакція фактично не здійснювала свою діяльність. 2016 року вона відновила свою роботу в Києві.
«Ми діти твої, Україно»
На відкритті українських класів, культурних програм на ТБ, газети та дитячої театральної студії кримські активісти не зупинилися. За сприяння «Кримської світлиці» вони організовували конкурс поезії українською мовою для дітей. «А тепер уявіть: «Світлиця» каже, що друкуватимемо потім ці збірки. Хвилювався Данило Андрійович [Кононенко], він був головою журі, що не буде заявок, що ми провалимо цей конкурс. Якось зайшов до редакції «Кримської світлиці», він радісно сидить, повний стіл листів- заявок. Він каже: Ти знаєш, хоч гопака танцюй. Царство йому небесне. Заради цього, каже, треба було жити», – розповідає Олександр Польченко.
Конкурс отримав назву «Ми діти твої, Україно». Його проводили на Великдень протягом 10 років у Криму. Це був урочистий захід.
«Тут живе зрадник»
У те, що події навесні 2014 року у Криму закінчаться анексією, Польченко не вірив. За час життя в Криму до марширувальників з російськими триколорами він «звик у тому плані, в якому можна сказати, що звик», бо «їх ніхто не забороняв, їх ніхто не розганяв». Та й не думав він, що Крим просто так «здадуть». Олександр Польченко сподівався, що все скоро закінчиться, навіть коли на півострів зайшли танки армії РФ.
Проте ситуація погіршилася, а проукраїнські кримчани невдовзі почали відчувати тиск.
«Коли друзі, які збиралися їхати, казали, що в мене на будинку, на паркані написано «Тут живе зрадник» російською мовою, як наводка, і що він має сьогодні тихенько, мовчки виїхати. Ми відчули, що це правда», – згадує Польченко.
Польченко залишив Крим у 2016 році – «на Покрову». Поїхав до Києва до дочки. У столиці він зрозумів, що треба продовжувати роботу.
«Там усе забрали, але залишився конкурс [«Ми діти твої, Україно», який після смерті Данила Кононенка носить його ім'я – КР] у Києві, який 10 років проводили в Криму. Він до війни тривав із 2016 року. І кожен Великдень, так само як у Криму, в театр на Подолі до Віталія Малахова, царство йому небесне, приїжджали з усієї України дітки, а ми шукали спонсорів та друкували, як і в Криму, їхні твори українською мовою. І діти деякі з українських сіл, а не з Києва, вперше побували у Києві, вперше побували у театрі на Подолі, вперше були на Майдані Незалежності», – розповідає активіст.
Сам Польченко повернувся до акторської кар'єри. Спочатку відчував страх – він багато років не виходив на сцену. Хоча й без театру не міг. За допомогою Віталія Малахова [художнього керівника-директора Київського драматичного театру на Подолі, Народного артиста України – КР] Олександр повернувся до театру, а потім прийшов і в кіно.
«Повіривши, що нікуди це не дівається, що ти отримав від добрих викладачів, якщо в тобі є щось… Навіть на пенсії, на мінімальну пенсію треба десь заробляти. І в серіалах епізоди, у фільмах», – каже Польченко.
Нині він мріє повернутися до Криму та відродити там поетичний конкурс «Ми діти твої, Україно». Він не знає, коли зможе це зробити. Польченко згадує, як одного разу кримчани в мережі ділилися ідеями про те, що б вони хотіли зробити в Криму насамперед після повернення.
«Я їм нагадав фільм Сеітаблаєва «Хайтарма» [перша художня картина про депортацію кримських татар – КР]. Я сказав: а знаєте, давайте зробимо, як у «Хайтармі»: винесемо столи на вулицю, у селах, у містах, по всій Україні, в один час вийдемо, сядемо та заспіваємо українською і кримськотатарською в день Перемоги, у день справжнього свята нашої Незалежності», – промовляючи ці слова, Польченко знову не може стримати сліз.
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо встановити VPN.
