/
/
Частина Донбасу після 2014-го перетворилася на пустелю людських доль, але посеред її сипучого піску ми віднайшли паросток виноградної лози, що проростає там, де, здавалося б, життя давно завмерло.
Студенти-ветеринари виросли серед бойових дій і передчасно стали серйозними. Підлітки мислять, як дорослі, і життя довкола них набуває зовсім іншого сенсу. Чого прагнуть діти, які посеред смерті хочуть рятувати життя?
«Мені шкода тварин, тому я хочу їм допомагати. Мені дуже шкода, як більшість людей із тваринами поводяться. У мене часто запитували, чому саме ветеринарія, а не лікар для людини? Я не хочу людям допомагати. Не люблю людей. Дуже багато жорстоких…».
Із 18-річною Златославою Півень ми розмовляємо в аудиторії ветеринарної анатомії Донецького коледжу Луганського національного аграрного університету. Майбутня ветлікарка у 2018 році приїхала навчатися до Красногорівки з нині непідконтрольної Горлівки. Їй, як і усій її родині, довелося покинути місто, захоплене збройним угрупованням «ДНР», за проукраїнські погляди. До речі, про це дівчина відверто не жалкує. Тут, у Красногорівці, їй вдалося зустріти подруг, набути нових знань і спробувати повірити в майбутнє, хоча за вікном досі точаться бойові дії.
«Свиня, – студентка бере до рук хвостовий хребець тварини. – Тіло вузьке, а крила короткі. Має кронові отвори», – дівчина крутить кістку в руках і намагається згадати назву і характеристики усіх її ділянок.
У напівзаповненій аудиторії номер 62 кілька десятків студентів-ветеринарів досліджують анатомію тварин. На скляних стелажах розташовані забальзамовані останки: кістки зап’ястя коней, черепи свиней, скелети рогатої худоби. Все це – навчальні предмети для студентів. Кожен бере по черзі кістку, крутить у руках, щось звіряє із підручником та тихо бубнить під ніс. Пізніше вони по черзі підходять до викладача і відповідають засвоєний матеріал.
Здавалося б, звичайні пари. І студенти, здавалося б, звичайні. Проте, жахливий оскал чогось таємничого засів у глибині душі кожного з них. Не кожен готовий говорити: страх, сором, нерозуміння. З кількох десятків людей згодом говорити з нами погодяться лише троє. У них різний вік, дім, своя історія. Та їх об’єднує любов до тварин.
«Мені здається, що до війни було більше амбіцій (в студентів – ред.). Вони більше прагнули потрапити у ветеринарні клініки. На четвертому, інколи й на третьому курсі деякі діти розпочинали працювати у ветклініках у Донецьку (нині за лінією зіткнення – ред.). Під час стажування чи на вихідних. Ті, хто щоденно повертався додому – вечорами працювали, працювали і на канікулах. Їм це подобалося, і це була практика. Зараз, на жаль, такої можливості у дітей немає. Коли діти приходять до мене на перше заняття, я завжди запитую: «А чому ви прийшли до нас? Чому ви обрали цю професію?». Деякі кажуть, що батьки привезли. Однак, більшість – що це їм подобається, й що вони мріяли про цю професію», – порівнює студентів «до» та після 2014-го Лариса Панастир.
За плечима цієї жінки – близько 20 років викладацького стажу. Пригадує успішні випуски: її студенти нині – і науковці, і відомі ветеринари, й власники мережі ветклінік з різних куточків України. Усі ці студенти закінчили навчання у коледжі «до» бойових дій. Часовий прийменник «до» ми пишемо в лапках невипадково: у тих, хто живе на підконтрольній угруповання території чи поблизу лінія зіткнення, життя чітко поділене на «до» і «після».
«У нас все життя тепер розділилося. Коли ми вдома про щось розмовляємо, то кажемо «а до війни було те…, а зараз – те», – розмірковує викладачка. Ще не раз у нашій з нею розмові проскочать слова «війна», «обстріли», «бої». Чи то хтось ховався у погребі, чи то вікна у навчальних корпусах лускалися, як насіння, після чергових обстрілів. І тут, на фасадах, скалки боїв залишилися, здається назавжди.
Тут, де навчають зберігати життя.
Лариса переконана, що сьогодні студенти – інші. Відбиток війни дає про себе знати. Зовсім юні школярі, які вступають на перший курс коледжу і прагнуть здобути освіту – мають за спиною безцінний досвід, який, ймовірно, супроводжуватиме їх усе життя. В якихось 15-16 років дітлахи стають дорослими людьми.
«Тут, на війні, діти стали передчасно дорослими. Це видно неозброєним оком. Буває, починаєш спілкуватися з дитиною, і не знаєш, як поводитися. Діти нервують, особливо ті, хто з лінії зіткнення. Ті, що потрапляли під обстріли, достатньо довгий час провели у підвалах. Тому, звісно, психіка у дітей постраждала», – ділиться своїми спостереженнями Лариса Панастир.
Златославі 18 років. Вона народилася у Луганську, а виросла в Горлівці Донецької області. Обидва міста нині під контролем збройних формувань «ЛДНР». Худорлява русява дівчина з блакитними очима – напрочуд холодна: можливо, таке враження справляє блакитне пасмо пофарбованого волосся, а може – її загартованість не за віком. Так чи інакше, дівчина виважувала кожне слово, яке намагалася нам донести.
Це не дивно, адже за прості слова, за свою позицію її сім’я позбулася домівки. Хата, де вони жили в Горлівці, спочатку була пограбована, а пізніше – зайнята збройними формуваннями. Як розповідає дівчина, там залишилися голі стіни, у які вона більше не повернеться. Ветеринарія для Злати – і мрія дитинства, і справа майбутнього.
«Це для мене шанс. Тому що втілення мрії – це дивне слово. Завжди, коли діти мріють, думають, що лікувати тварин – це просто. Зараз я розумію, що це набагато складніша робота. Потрібно і фізичної сили багато мати. Я сподіваюся, що буду надалі навчатися», – каже дівчина.
У неї далекоглядні плани – продовжити навчання в університеті, заснувати власну клініку й кваліфіковано допомагати тваринам. Дорослі плани, доросле життя і свої маленькі таємниці. Про що мовчить дівчина – можна лише здогадуватися, але одне, у чому вона однозначна, так це в тому, що майбутня професія дасть шанс покинути той регіон, який вона розлюбила. А може й ніколи не любила?
«Для мене з дитинства було дуже дивно, що навколо мене розмовляють російською мовою. Змалку мене мама навчала українській мові. Моя рідна мова – українська. Вдома я завжди спілкувалася, та і спілкуюся, українською. А от навколо – все російською. Для мене це завжди було дивно, особливо, коли я була маленька. Я не розуміла, чому так. Чому в Україні розмовляють російською?» – розмірковує студентка.
У момент нашого знайомства із студентами за вікнами пролунав вибух. На нього ніхто навіть не зреагував – тут до цього звикли, адже від стін навчальних корпусів до передових позицій – лічені кілометри, а може, і сотні метрів. З вікон навчального закладу видніється Донецьк.
«У мене є одногрупники, які раніше жодного пострілу не чули. І коли ми були ще на першому курсі, то тут ще так нормально стріляли. У деяких студентів була істерика. За ними сюди батьки приїжджали. Дівчинка з гуртожитку – теж. Одного разу, коли щось таке почалося, нам сказали, що зараз у підвал будемо спускатися, то вона теж дуже сильно боялася. Але пізніше усі звикають. Зараз уже ніхто боїться», – пояснює Злата. Складно зрозуміти, як таке може бути, що до вибухів бойових снарядів хтось звикає... Це зрозуміти можуть лише ті, хто вже шостий рік живе поблизу лінії фронту, як на пороховій діжці, але не припиняють розвиватися.
Обидві студентки приїхали з фактично мирних територій. Зіна вибралася із села на Дніпропетровщині, а Поліна приїхала із сусіднього Гірника.
Гірник – невелике шахтарське містечко, як і більшість на Донбасі: шахтні копри, терикони й червоні троянди вздовж центральних алеї. Місто на початку збройного конфлікту потрапляло під обстріли, та згодом лінія фронту змістилася вглиб Донбасу, у бік Донецька. Нині Гірник живе мирним життям із освітленими парками та товстим килимом опалого листя каштанів. Чи варто було Поліні покидати мирне місто і їхати туди, де небезпечно?
«Коли я тільки-но вступила на перший курс, тоді стріляли. І стріляли дуже активно. Було страшно. Проте, зазвичай у такі моменти з’являлися люди, було розуміння того, що якщо зараз злякаюся, то злякається хтось ще. А потрібно ж допомогти», – такий захисний механізм виробився у дівчини. І, звісно, спрацювало бажання навчатися, працювати з тваринами і вирватися зі звичайної сірої буденності. Як кажуть студенти, рутина підштовхує шукати можливість вирватися – передусім, з тенет одноманітності. І які б дівочі мрії в голові не гуляли, все одно прийде час і доведеться робити наступний життєвий крок, каже Поліна.
«Я не знаю, наскільки я буду хорошим ветеринаром, утім, я збираюся продовжити навчання і вступати кудись далі, аби професія була пов’язана з біологією, з медициною. Мені це подобається, мені це цікаво», – розповідає нам Поліна.
На годиннику перевалило за полудень. Добігає кінця остання пара з анатомії. Дівчата гуртуються біля входу і дружньо йдуть у гуртожиток. Для когось це – домівка на кілька місяців, тимчасовий прихисток, перш ніж роз’їхатися по своїх населених пунктах. А для когось – єдина можливість пожити у теплі, з гарячою водою і під опікою педагогів.
Після скромного обіду ми вирушаємо з дівчатами на ферму, де і зосереджена вся навчальна база. Тут – різноманітна худоба: корови, бички, коні... Вівці туляться одне до одного в тісному загоні, телятка наївно лізуть облизувати руки, а бички, доїдаючи жом, не спускають очей із білих халатів трьох молодих студенток. Ми не знаємо, чи запам’ятовують тварини студенток, та от ті точно знають, у якого бичка брали кров на аналіз, яку свинку кастрували та кому з них проводили профілактичні заходи проти захворювань.
«О, ця ось – моя теличка, я в неї брала кров», – підносить жмут сіна рудій з білими плямами корівці Зіна. Дівчина вибралася з села на Дніпропетровщині; худоба для неї не є чимось новим, адже змалку привчена до роботи по господарству. Зіна й до коледжу знала, що потрібно тварині, як лікувати ту чи іншу хворобу. Щоб закріпити знання і поглибити їх – вирішила стати ветеринаром. Щоправда, навчається Зіна у Красногорівці, де за вікнами ось уже шостий рік поспіль гуде техніка, літають снаряди і земля розрізана вирвами. Дитина приїхала практично на передову, аби навчитися допомагати тваринам. Чи благородство, чи дитяча мрія, чи, знову ж, безвихідна ситуація?
«Я про це намагаюся не думати. Мені, загалом, все одно. Головне, аби з моїми батьками усе було гаразд. Я тут тимчасово. Звісно, це все неправильно. Неприємно, коли людина йде по вулиці, а десь вибухають снаряди, міни. Це ненормально. Але я про це стараюся не думати», – каже нам Зіна.
Дівчина, як і усі студенти, планує вступати до вищого навчального закладу за фахом. Загалом нині таких, як Златослава, Поліна та Зіна, в коледжі близько 150 чоловік. Усі вони набувають як теоретичних, так і практичних знань. До останнього, до речі, корективи внесла пандемія: зазвичай студенти мають інтенсивну весняну та літню практику, але у дивному 2020-му графік довелося скорегувати. Восени не краще: лише кілька уроків студенти провели на фермі, а коли ця історія готуватиметься до публікації, ми дізнаємося, що коледж знову пішов на дистанційне навчання.
Тим часом ми гуляємо фермою, й студентки заходять в один зі зруйнованих її корпусів. У 2015 році на територію ферми потрапило кілька ракет системи залпового вогню «Град». Один корівник згорів вщент. Загинули корови і коні...
«Для мене найцікавішим випадкому було те, що коли горіла ця ферма (нам розповідали викладачі), то свинка, у якої були поросята, собою їх прикривала. Врешті, усі поросята вціліли, а свинка сильно обгоріла, однак теж вижила», – стоячи на руїнах розбитого приміщення, розповідає Поліна.
Попри професію, попри серйозність усього, що відбувається за вікном, в кожної з них залишаються свої страхи, мрії, чи, навіть, дівочі видумки.
«Я можу розповісти вам про Свєточку, – сидячи біля вікна на своєму ліжкуу кімнаті гуртожику загадково посміхається Злата. – Це наш місцевий привид. Це дівчинка, яка померла не своєю смертю. Тепер вона ходить по поверхах. Її можна почути. Кожен чує по-різному. У когось каблучки ходять. У когось годинник цокає, хоча у нас в гуртожитку немає такого годинника, який би цокав. Мені постійно чується, що начебто якийсь гудок. Вона любить дивитися в темноті на тебе, тож дуже страшно в темноті. Я не знаю, чи ви вірите в це, чи ні. Я вірю. І дуже страшно, коли йду в темноті, то складається враження, що хтось на тебе дивиться, особливо, коли ти в гуртожитку на вихідних залишився один», – розповідає нам Златослава.
Здавалося б, звичайні дитячі страшилки, та все ж пов’язані із словами «смерть», «самотність», «темнота» і «страх».
За горизонт ховається червона вогняна куля, надворі сутеніє. Пожовкле листя каштанів посеред міста засипає ще не так давно вибиті снарядами вирви. Побиті сірі будинки ховаються у сутінках. Лише головний корпус коледжу світиться й вселяє надію, що завтра буде новий день – і знову буде світло.
Матеріал виготовлений в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст публікації є винятково відповідальністю авторів та не обов’язково відображає погляди Програми та Європейського Союзу.
Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).
Програму підтримують тринадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.