З моменту анексії українського Криму Росією на півострові встановилася складна ситуація з прісною водою. У 2014 році Київ припинив постачання дніпровської води по Північно-Кримському каналу, через нього в Крим надходило до 85% води, інформує телеканал «Настоящее время», створений Радіо Свобода з участю «Голосу Америки».
Якийсь час запаси поповнювали з водосховищ і підземних джерел, хоч і не вистачало, але люди справлялися. Але в 2020 році ситуація стала критичною. Ситуацію посилило те, що було мало опадів, як наслідок – посуха. У 2020 році уряд Росії затвердив план щодо безперебійного забезпечення Криму водою до 2024 року. Але результату немає: ситуація з водою важка і в цьому році, гроші йдуть на дослідження надр та пошук нових джерел.
Як живе півострів без прісної води
Село Скалисте, Бахчисарайський район. На будинках місцевих жителів розклеєні оголошення з графіком, за яким автоцистерни привозять в село воду. Вже два місяці, як Скалисте повністю позбавлене централізованого водопостачання. Води немає ні в багатоповерхових будинках, ні в приватному секторі. Для останніх встановлений ліміт – не більш трьохсот літрів на будинок. У вихідні воду і зовсім нікому не привозять.
У селі Аромат централізованого водопостачання ніколи і не було, місцеві обходилися водою з колодязів. Але цієї зими її рівень різко знизився – тепер в село питну воду також привозять за графіком. Але місцеві скаржаться на якість води.
«Привозять воду в громадський колодязь, але вона така… Я б її не пив. Дістав відро води, а там слимаки, і якось неприємно стало. А в технічних цілях її використовувати недоцільно, тому що мені далеко ходити в суспільний колодязь», – каже один із жителів Аромату.
Ситуація з водопостачанням на анексованому півострові стала критичною минулого року. Малосніжна зима і невеликі опади призвели до посухи. У Сімферопольському водосховищі значно знизилися запаси води.
Раніше до 85% потреб Криму в прісній воді забезпечувала Україна через Північно-Кримський канал, що з'єднує Дніпро з півостровом. Але одразу після анексії Криму Росією в 2014-му постачання води на півострів припинили. Шість років Крим перебивався внутрішніми джерелами, а у водосховища почали закачувати воду з артезіанських свердловин. Але через посуху ситуація стала особливо складною, каже ексміністр курортів і туризму Автономної Республіки Крим Олександр Лієв.
«Північно-Кримським каналом приходило до Криму приблизно 1 мільярд 300 кубічних метрів води. На питні проблеми йшли 10%. Все інше йшло на інші потреби Криму, на сільське господарство, на промисловість. Так ось ця проблема – вона не може бути вирішена за рахунок артезіанів, ні за рахунок чого, крім як за рахунок Дніпра», – говорить Лієв.
Позиція офіційного Києва залишається незмінною: вода в Крим потрапить тільки після відновлення територіальної цілісності України.
«Україна просто так постачати воду до Криму не буде. Тому що ми не знаємо, кому ця вода піде, – каже перший президент України Леонід Кравчук. – Громадянам на полив, або військовим заводам, або ще комусь. За все відповідає Росія . Коли Крим стане українським, повірте, вода туди піде як треба».
Щоб впоратися з нестачею води, підконтрольна Кремлю кримська влада хоче опріснювати морську воду, але для цього потрібно побудувати спеціальні установки. Але в російському уряді такий проект вважають надмірно дорогим.
«Кількість незадоволених зростає»
Журналістка видання «Проект» Катерина Рєзнікова, яка живе в Севастополі, розповіла про те, як місцеві відчувають на собі нестачу води, і настроях на півострові:
– Севастополь, напевно, найщасливіше місто в Криму. Тут поки що немає графіка і воду подають цілодобово там, де вона була цілодобово. Єдині обмеження, які були введені - це було зроблено ще на початку минулого літа, – це для садових товариств. Наскільки я знаю, дачні кооперативи в звичайний літній період отримували воду за графіком, тобто цілодобової подачі ніде немає. А весь інший Крим вже давно живе за графіком. У деяких населених пунктах вода буває буквально по 15 хвилин на день – це все, що можуть дати місцева влада.
– По 15 хвилин на день, ви маєте на увазі, вона тече з крана? Треба набирати якісь ємності для того, щоб забезпечувати собі життя протягом дня?
– Так, люди дійсно запасають воду в спеціальні ємності, встановлюють їх. Деякі пристосувалися їздити на природні джерела, ще поки незарегульованих: каптажі, джерела, які дають воду. Але цього вистачає тільки на найпримітивніші потреби: вмитися, приготувати їжу. А на те, щоб прийняти душ, або про таку розкіш, як ванна, тут давно вже не згадують.
– А кого при цьому звинувачують звичайні жителі?
– Звичайні мешканці знають, принаймні ті, кому більше 30 років, що це посуха, тому першою, кого звинувачували, – це Україна. Але зараз вже люди починають розуміти, що, крім України, у нас є і внутрішній ворог – це страшно зношені мережі, які, на жаль, в тих темпах, які потрібні, ніхто не чинить. А в деяких районах, як, наприклад, в Ленінському районі Криму, 90% води витікає в грунт до того моменту, як доходить до кранів жителів, тому що труби діряві.
– Скажіть, як взагалі півострів відзначає сьому річницю окупації, а пізніше і анексію Криму?
– Все дуже по-різному до цього ставляться. Багато людей радіють, і це пов'язано з тим, що у багатьох дійсно з 90-х років була мрія возз'єднання з Росією, але з тією Росією, яка уособлювала собою образ якогось Радянського Союзу.
Інша половина людей – я зараз говорю про тих, хто ходили все ж на референдум і голосували за приєднання до Росії, – вони розчаровані, тому що переділ власності, втрата майна, втрата роботи, втрата можливості говорити що думаєш, робити що думаєш, висловлювати свої думки публічно, звичайно, людей фрустрирувати. Це розчарування, багато хто навіть не можуть собі відкрито зізнатися в тому, що вони відчувають, але тим не менше вже розуміють, що це ніякий не свято.
А для тих, хто не ходили на референдум, ігнорували його або голосував проти, такий поворот у свідомості співгромадян. Для багатьох це привід для радості, на жаль. Вони кажуть: «Ми вас попереджали, ось сім років пройшло, ви самі побачили».
– За вашими спостереженнями, внутрішнім відчуттям, кількість тих людей, про яких ви говорите, які ходили на так званий референдум, голосували «за», а тепер стали розчаровуватися, їх кількість зростає чи ні?
– Кількість розчарованих, звичайно, зростає рік від року. Проблема з водою, проблема з тим, що пропадає доступ для звичайних громадян до берегової лінії. У нас дуже багато, особливо на південному березі Криму, з'являється маєтків нової знаті, якихось нових місць, які викуповуються олігархами, наближеними до Путіна, і там перекривається доступ до моря.
Багато розчаровані ще й подіями 2015-2017 років, коли були масові позови проти простих людей, у них відбирали ділянки, нібито незаконно видані владою при Україні, або ті ділянки, на які претендує Міністерство оборони Російської Федерації, – нібито в цілях оборони безпеки потрібні прибережні землі і пляжі і ділянки простих жителів.
Хтось втратив бізнес, знову ж таки, коронавірус – загальна проблема для всіх. Єдине хороше, що тут відбувається, за словами багатьох, у кого питаєш, – роблять дороги, ремонтують парки.
Чи подасть Україна воду в Крим?
Згідно з Женевською конвенцією, країна, яка окупувала чужу територію – а саме такий Україна офіційно вважає Росію, – повинна забезпечувати життєдіяльність там самостійно.
Про те, чи має намір Україна подавати воду в Крим, на яких умовах і взагалі розглядає нинішня влада такий сценарій, «Настоящему времени» розповів заступник голови Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ігор Яременко:
– Ми вважаємо, що навіть розмова про те, щоб подавати воду в Крим, є безглуздим до моменту деокупацію.
– А чому?
– Тому що подача води в Крим до моменту його деокупації не призведе до деокупації Криму. Абсолютно чітко можу сказати, це моє особисте переконання і моїх колег, що поставка води в Крим виключно допоможе Російської Федерації його утримувати і далі.
– Добре, аргумент ваших опонентів: там люди, яких держава Україна вважає своїми громадянами, і вони страждають. Чи не варто їм допомогти?
– Це правда. Це дійсно наші співгромадяни, але ми повинні не забувати про те, що терористи завжди апелюють до того, що вони захопили людей, і на цій підставі вимагають від влади піти на ті чи інші поступки. Це нормальна практика. Російська держава поводиться як класична держава-терорист. Це стосується не тільки води в Криму, це стосується багатьох інших речей, наприклад питання звільнення українських громадян, які незаконно утримуються в місцях позбавлення волі. Це точно такий самий принцип «ви підіть нам на поступки, і тоді ми когось звільнимо». Як показує практика, поступки терористам призводять до ще більших вимогам цих самих терористів і не ведуть ні до чого хорошого. До моменту окупації води в Криму було досить, і існуючих кримських ресурсів для забезпечення питною водою населення було абсолютно достатньо. 85% тієї води, яка подавалася через Північно-Кримський канал, використовувалася не для пиття, вона використовувалася для сільського господарства, для економіки, для промислового споживання, але ніяк не для використання в повсякденному житті. Тому і зараз тієї води, яка там є, повинно вистачати. Проблема полягає в іншому: Російська Федерація мілітаризує півострів, наповнюючи його військовими, наповнюючи його власними громадянами, переселяючи туди громадян Російської Федерації, що є злочином відповідно до міжнародного гуманітарного права, і за нашими оцінками, мова йде вже про не менш ніж 300 тисячах людей, які були туди переселені. Ось це те, за що відповідає Російська Федерація. Якщо вона припинить це робити, виведе свої війська, води буде достатньо.
– Що робить українська влада для того, щоб, ну вже не знаю, як це сформулювати точно, перетягнути на свою сторону місцеве населення, яке все ж в більшості своїй підтримувало тоді Російську Федерацію?
– Ми про це не знаємо, давайте будемо відверті. Я б хотів нагадати всім тим, хто забув сім років по тому, що на території Криму не було ніякого референдуму, говорити про будь-який референдумі після того, як туди були введені війська Російської Федерації, і взагалі про будь-яке опитування під дулами мені здається абсолютно несерйозним. Я хочу ще раз нагадати документ, який було підписано 18 березня 2014 року, і підписував його президент Російської Федерації з трьома панами, які насправді нікого не представляли, не мали права представляти, і якщо згадати, хто ці панове, то найцікавішим з цієї трійці є пан Чалий, який нібито підписував документ про нібито входження Севастополя до складу Російської Федерації, але при цьому він був обраний підняттям рук на площі, і цей товариш був громадянином Російської Федерації. Тобто говорити всерйоз про якісь референдуми так званих або взагалі говорити всерйоз про будь-якому опитуванні після того, як 20 лютого 2014 року на територію Криму були введені російські війська, абсолютно несерйозно.
– Ігоре, але я говорю не про так званий референдумі, я тут як раз не сперечаюся в цьому плані, ні про які соціологічних опитуваннях, але у кожного громадянина України, у багатьох принаймні, є там друзі, родичі, знайомі. Уже після окупації я була двічі в Криму, коли знімала матеріали про суди над кримськими татарами, я там спілкувалася не тільки з кримськими татарами, які дуже лояльно налаштовані відносно України, але і з місцевими жителями, яких більшість, все-таки налаштованих категорично проти. Я це беру навіть з власних відчуттів. Ось я кажу про цих людей – і що держава Україна робить для того, щоб перетягнути їх на свій бік?
– По-перше, ми зараз займаємося тим, що розробляємо законопроект про перехідний період так званий, це законопроект, який покликаний дати відповіді на банальні питання тих людей, які зараз проживають на тимчасово окупованій території: що буде після того, як територія буде звільнена. За сім років, насправді, це де-факто перша спроба дати відповіді на дуже, з одного боку, прості, а з іншого боку, дуже складні питання, що буде. Це і є наша відповідь на питання про те, що ми робимо: ми намагаємося пояснити простим громадянам України, що, по-перше, вони такі ж самі громадяни, як і всі інші, ми жодним чином від них не відмовляємося, що не відвертаємося, ми розуміємо, що ці люди є заручниками терористів, і, відповідно, ми намагаємося до них ставитися як до заручників терористів. Безумовно, серед тих, хто проживає на тимчасово окупованих територіях, є люди, які в тій чи іншій мірі співпрацюють з окупаційною владою, і тут ми так само хочемо дати відповідь на питання «який ступінь відповідальності за це співробітництво буде після звільнення?». Для того щоб, припустимо, пожежний, який виконує свою роботу і гасить пожежу, був абсолютно спокійний, що його не будуть переслідувати за те, що він виконував свою роботу.
