400 років тому гетьман Петро Сагайдачний здійснив успішний похід на Москву і взяв її в облогу

Чотириста років тому – восени 1618 року – до Москви підійшло Військо Запорізьке на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Про ті події і про самого гетьмана Сагайдачного Радіо Свобода спілкувалося з істориком Володимиром Сергійчуком.

– Маємо дуже визначний ювілей, але поговоримо спочатку про самого гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Зазвичай про нього стереотипні уявлення, які не дуже відповідають дійсності. Скажімо, відоме його зображення із великою бородою. Через це його сприймають як людину поважного віку, але насправді, коли Сагайдачний помер від ран, йому було не набагато більше від 40 років.

– Так, він був доволі молодий.

– А чого ж із такою пишною бородою?

​– Борода була ознакою поважності.​

Хочу наголосити, що це був геніальний полководець. У документах, наскільки мені відомо, його прізвище як козацького старшини з’являється з 1598 року. Через кілька років на початку XVII століття він стоїть на чолі козацького війська. Відомий своїми походами, особливо морськими походами на Туреччину, на Крим. І саме під його началом козацтво найбільше прославилося у морських походах.

– Він народився в Західній Україні, у Кульчицях, нині це Самбірський район Львівщини, потім вчився в Острозі, здобував освіту в Острозькій академії. Але як він став таким вдалим флотоводцем? Він же взагалі не бачив моря до якогось часу.

– Широка вода є на Дніпрі. Запорізька Січ де була? Тому я думаю, що саме Дніпро нам витворив одного з найвидатніших українських флотоводців у козацьку добу. Започатковував морські походи, на мою думку, князь-козак Дмитро Вишневецький, засновник першої Запорозької Січі. Він спускався Дніпром до Чорного моря, він штурмував колись Керченську протоку.

Весь той досвід морських походів, який вже був напрацьований у другій половині XVI століття, був творчо опрацьований Петром Сагайдачним, і досить вдало розвиненим. Це ми бачимо на тих успішних походах по Чорному морі, які відбувалися саме під керівництвом Петра Сагайдачного.

​– Саме на морських походах він робив свою військово-політичну кар’єру, відбувалося його зростання у козацькій запорізькій ієрархії. Але попри те, що його походи були вдалими, його періодично усували з гетьманства. Чому?

– У мене склалося таке враження, що він був слабким політиком. Козацтво за окремі його акції могло не поважати. Скажімо, при ньому підписується Роставицька угода, яка визначала менший реєстр козацький: всього три тисячі козаків змогли потрапити тоді до реєстру. Це говорить про те, що він не зміг домовитися. Як я розумію, у багатьох випадках він був угодовцем влади. Коли козацька маса бачила, що політичний компроміс з поляками невигідний козацтву, вона вільними голосами, демократичним способом усувала його з гетьманства.

​– Але як тільки намічалася велика військова кампанія, його запрошували як видатного військового спеціаліста. В абсолютної більшості людей сформувалось стереотипне уявлення про Петра Конашевича-Сагайдачного через відому пісню «Ой на горі та женці жнуть», де Сагайдачний «проміняв жінку на тютюн та люльку». Але відомо, що у нього були дружина і син. Чому ж він таким постав у фольклорі?

– Є історичне дослідження, яким доводиться, що пісня не про цього Сагайдачного, а про іншого. Є й така версія.

Але якщо повертатися до Петра Сагайдачного, то відомо, що в один з моментів у нього були якісь невдачі. Він мав підозри, що дружина, яка залишилася у Києві…

– Невдало складалося у нього сімейне життя?

– Є таки відгомони.

​– У тих подіях, які увійшли в російську історію під назвою Смути – коли там змінювалися монархи, і дуже часто це відбувалося у кривавий спосіб – наскільки активно було задіяне запорізьке козацтво?

– Я думаю, що наше козацтво було одним з творців цієї Смути. Тому що воно підтримало першого Лжедмитрія на московський трон – того, який став московським царем.

– Він усунув з престолу Бориса Годунова, а себе видавав за сина Івана Грозного.

– Так. І наші козаки, яких було 20 тисяч, повели Лжедмитрія до Москви, посадили на престол, він рік там сидів. Нинішня Росія, тодішня Московія його визнавала царем. Потім кинулися, що це не той. Вбили, спалили, попіл розвіяли.

Відтак поляки повели до Москви другого Лжедмитрія, так званого «Тушинського злодія».

– Тушино – селище під Москвою, де у нього був табір. Частина росіян підтримали царя Василя Шуйського, який був у Москві, інші підтримували цього «Тушинського злодія», Лжедмитрія ІІ, хтозна, хто це був насправді.

– І ця Смута закінчилася тим, що у 1610 році московським царем було обрано польського королевича Владислава, і він мав право претендувати на московський престол.

– У 1617 році Владислав пішов здобувати собі московський престол.

– Так, але стало зрозуміло, що без козаків діла не буде. І у 1618 році вже покликали козаків на чолі із Сагайдачним.

– Зрозуміло, навіщо це було королевичу Владиславу – він йшов за своїм престолом. А для чого це було Сагайдачному і козакам?

– Тут виринає те, що Петро Сагайдачний дуже прихильно ставився до побажань польської влади. От треба полякам, і Петро Сагайдачний веде козацьку збройну силу. А козаки й не проти, бо є можливість піти й себе проявити. Сагайдачний протягом кількох місяців перейшов всю Московщину парадним маршем.

– Від кордону до Москви.

– Але він не просто йшов по прямій лінії, він йшов від міста до міста. І був такий прецедент, який, я вважаю, можливо, першим елементом прихованої гібридної війни.

– Що ви маєте на увазі?

– Коли брали місто Єлець, ситуація склалася так. Все було взято, лишалося взяти острог.

– Посад – менш укріплена частина, а острог – більш укріплена частина.

– Там перебував у цей час московський посол, який йшов до Туреччини з багатими дарами. Захисники почали думати, як відвернути штурм від цього острогу й придумали ситуацію, яка чітко спрацювала тоді й продовжує працювати по цей день.

Коли козаки підійшли до острога, щоб його штурмувати, на зустріч вийшла хресна хода. Священики московської церкви з хоругвами пішли з хресною ходою назустріч війську. Були заклики такого характеру, що ми православні, єдині, готові видати усі дари, які везуть до Туреччини, тільки не беріть острог. І тут Сагайдачний погодився на те, що немає сенсу брати острог, щоб постраждало православне населення. Він відбувся тим, що забрав послів і те, що вони везли, припинив штурм і пішов далі до Москви.

Усе те, що ми чуємо про «єдиний народ», закладалося під Єльцем у тій хресній ході.

– Попри всі спроби зупинити Сагайдачного, не дати йому з’єднатися з військом королевича Владислава, все ж таки козаки дійшли, з’єдналися з Владиславом, взяли Москву в облогу. Мав відбутися штурм і він ніби почався, але запорожці дуже пасивно себе повели. Чим це пояснити?

– Я можу сказати як це відбувалося на підставі документів. У ніч на 1 жовтня за старим стилем, це була Покрова, розпочався вирішальний штурм. Але раптом, як наголошується у тогочасних свідченнях, Сагайдачний дає відбій. Що трапилося? Виявляється, несподівано для атакуючих козаків з лав захисників під церковні дзвони викидається вже перевірений в Єльці і припасений на крайній випадок козир, найбільш дієвий елемент тодішньої гібридної війни – «чого воюєте проти єдиновірних православних?» – і дзвонять дзвони православних церков.

Під впливом цього всього козаки дають відбій.

Михайло Максимович, відомій вчений, перший ректор київського університету, так описав цей момент у біографії Сагайдачного: «Думаю, что осада Москвы была ему не по мысли. Его казацкое сердце могло смутиться от той мысли, что он начал крушить единоверную ему русскую столицу, для того, чтоб отдать ее в руки иноверца. И, может быть, такое раздумье пришло к нему в тот самый час, когда Москва звоном колоколов своих позвала православный народ к заутрене на праздник Покрова, и руки осаждавших ее козаков невольно поднялись на крестное знаменье».

– Щодо іновірця можна посперечатися, бо за угодою, яку уклав королевич Владислав з московським боярським урядом, він мав прийняти православ’я. В угоді про це був окремий пункт.

– Так, але цього ще не відбулося, Владислав ще був католиком. Тому цей фактор православної релігії, як мені здається, відіграв головну роль. Сагайдачний зняв блокаду Москви. Пояснювалося так, що козаки ніби прийшли до нього і сказали, що вони вже втомилися, півроку у походах, багато втрат, поранених, хворих. Вже осінь, дощі пішли. Тому він пішов від Москви.

Але під Калугою наздогнали військо Сагайдачного вчорашні захисники Москви й запропонували нашим козакам, щоб вони перейшли до них на службу. І 700 козаків зголошуються покинути козацьке середовище і йти на службу, я би сказав, на поліцейську службу, у сьогоднішньому розумінні. Потім ще 400 піде.

– А невдовзі стався казус. Вже уклали мир, запорожці повернулись до себе. І Сагайдачний, який пройшов вогнем і мечем через Московське царство, навесні 1620 року надіслав посольство до царя Михайла і запропонував «служить против всех его царского величества неприятелей». Як це пояснити?

– На мій погляд, тут вплив східних православних патріархів, які їздили до Москви за милостинею. Москва їх підтримувала матеріально, а вони відробляли цю милостиню таким чином, що виконували побажання московського самодержавства, прихиляти православних українців до Москви. Тобто, щоб українці були переконані з уст авторитетів, східних патріархів: Єрусалимського, Олександрійського, Антіохійського, Константинопольського. І вони казали козацтву, усім українцям, своїй пастві, бо Київська митрополія належала до Константинополя.​

– Ви вважаєте, що гетьмана намовили східні патріархи, які через Київ транзитом їздили в Москву. Але цар, як свідчатьросійські джерела, віддячив козакам тим, що дав «триста рублев легкого жалования», але від їхніх послуг відмовився. Чому ж так?

– Патріархи намовляли Сагайдачного і козацтво, щоб вони покаялися. Бо вони ж ходили штурмувати Москву, православних. Тому це посольство пішло на такий жест покаяння. Була проведена відповідна робота. І це посольство пішло тоді, коли перед цим були у Києві східні патріархи. Думаю, вони зустрічалися з нашими козацькими старшинами і все направляли. Інакше не думаю, що Сагайдачний ні з того, ні з цього послав би посольство, яке, до речі, цар не прийняв, бо, мовляв, у нього піст, а в піст він нікого не приймає. З козацьким посольством розмовляли тільки диякони посольського приказу Московської держави.

Цар посольство не прийняв, але коли повертається Єрусалимський патріарх Теофан із Москви, його сам Сагайдачний їде зустрічати до кордону і супроводжує до Києва. У Києві тисне на нього, щоб той висвятив нового митрополита для України.

– А тоді нещодавно запровадили унію, й у Києві тривала боротьба між прихильниками православ’я та унії.

– Офіційно в Україні була уніатська церква, яка визнавалася Польською державою. Правда, вона стала не такою, як хотіли поляки.

Так ось, Сагайдачний змушує, щоб Теофан висвятив київського митрополита. Це робилося у таємниці, бо Теофан дуже боявся, що польська влада могла його за це заарештувати й покарати. На Подолі у тій церкві вікна закривали, вночі все робили. Висвятили відомого москвофіла зі Львова Іова Борецького, який на цей час вже був у Києві. Хтось підказав, що саме цю людину треба висвятити, яка буде одразу проводити промосковську політику серед українського козацтва.

Тому, коли ми читаємо слова Шевченка: «Ой, Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну»…

– Це він про Хмельницького пише.

– Так. Але мені здається, що Шевченко не заглибився в історію і не зрозумів витоків цієї проблеми, цього єдиного православ’я, на якому постійного наголошували тоді з Москви.

Саме Іов Борецький, ще будучи у Львові, почав першим проповідувати, що ми «єдиний народ» і що українці повинні дивитися на Москву. До речі, Львівське братство залежало від Москви, вона йому платила гроші ще з кінця 16-го століття.

Це важливо говорити, щоб ми розуміли наслідки, що зробив для майбутнього України як політик Петро Сагайдачний. Як військовим діячем, полководцем, ми можемо ним гордитися. Але у плані державництва, відродження держави, української сили, козацтва, збройної сили, яка вже була відома Європі, усьому світову, я не бачу мудрості Петра Сагайдачного. Бо у віддаленій перспективі ми бачимо, до чого це все призвело.