Фільм «Додому» Нарімана Алієва вилетів з гонки за «Оскар», як і всі попередні фільми, які Україна відправляла за цією нагородою, починаючи з 1997 року.
Сьогодні в Україні відбором фільмів на «Оскар» опікується Український оскарівський комітет. Він розглядає стрічки, які обов’язково показують в українських кінотеатрах та які відповідають технічним вимогам Голлівуду. Готовий фільм має бути переважно українською або кримськотатарською мовою.
Спочатку кіноакадемія США складає довгий список фільмів (лонг-лист), які відповідають критеріям «Оскара». У цей список потрапляли 11 з 12 поданих за всю історію українських фільмів. Згодом у Голлівуді оголошують короткий список з 10 фільмів (шорт-лист), які претендують на номінацію. З них обирають п’ятірку номінантів, а на церемонії оголошують переможця.
Радіо Свобода згадує, з якими картинами Україні не вдавалося потрапити у список номінантів і чим вони запам’яталися глядачам і критикам.
1997 – «Приятель небіжчика» (режисер В’ячеслав Криштофович)
Драма, події якої розвиваються у Києві середини 1990-х. Головний герой Анатолій стає безробітним. З цього випливають його численні проблеми – фінансові негаразди, розладнані стосунки з дружиною, гірка, безвихідна самотність. Це все підштовхує героя замовити кілера для самого себе.
Сценарій «Приятеля небіжчика» написав письменник Андрій Курков, який екранізував свою повість. Оператором фільму став Вілен Калюта, який зняв «Стомлені сонцем» – єдиний російський фільм, який отримав «Оскар» після розвалу СРСР.
Стівен Голден у своїй рецензії «Розплатившися за любов і смерть у відчаї Києва» для The New York Times назвав драму Криштофовича «похмурою, символічно навантаженою», зазначив, що в ній є «три різних Києва», зокрема «новий» Київ з його ресторанами, нічними клубами та критими торговими центрами».
2003 – «Мамай» (режисер Олесь Санін)
Дебютний повнометражний фільм українського режисера, продюсера Олеся Саніна. Сюжет стрічки ґрунтується на українському та кримськотатарському епосах, складається з трьох історій.
Сам Санін у 2003 році розповідав Радіо Свобода, що цим фільмом «спробував розказати історію про долю людини «Ніхто», воїна, який захищає вже навіть не свою рідну землю, а свої власні чесноти воїнські, оскільки його рідна земля його зрадила».
Через багато років Санін заявив, що «Мамай» був «експериментом», його дипломною роботою, яку, як передбачалось, побачить дуже вузьке коло глядачів.
Відомий український кінокритик Олександр Рутковський у своїй рецензії 2003 року критикував фільм за те, що він «геть-чисто позбавлений драматургії», «як гарна ваза, але порожня, без живих квітів у ній». Проте зазначав, що фільм вирізняється чудовою операторською роботою Сергія Михальчука – одного з найбільш титулованих сучасних українських кінематографістів, лауреата нагород кінофестивалів у Сан-Себастьяні, Берліні.
2004 – «Водій для Віри» (режисер Павло Чухрай)
Ретро-мелодрама відомого російського режисера Павла Чухрая, знята в Криму задовго до його анексії Росією.
Події фільму розвиваються у 1962 році в кінці хрущовської «відлиги». Генерал у виконанні культового українського актора Богдана Ступки наймає на роботу шофера молодого сержанта Віктора, який мріє «вибитися в люди». Водночас герой Ступки розраховує одружити його на своїй дочці, яка страждає від інвалідності.
Фільм «Водій для Віри» був першим українським претендентом на «Оскар», з яким трапився скандал через його російське походження. Знятий російським режисером з російськими акторами, за винятком Ступки, фільм був відхилений Американською кіноакадемією і не розглядався під час відбору номінантів.
У Росії фільм здобув низку нагород, зокрема переміг на кінофестивалі «Кінотавр» у Сочі.
2006 – «Аврора» (режисерка Оксана Байрак)
Мелодрама, яка розказує вигадану історію, яка відбувається на тлі аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році. 12-річна дівчинка Аврора живе у дитбудинку у Прип’яті та мріє стати балериною. Відповідно до сюжету, згодом стається аварія на АЕС, через яку дівчинка отримує дозу опромінення і потрапляє на лікування у США.
У фільмі головні ролі грають американський актор Ерік Робертс та російський актор Дмитро Харатьян, який після анексії Криму потрапив у список Мінкульту України як особа, що створює загрозу національній безпеці України.
Висунення фільму Байрак на «Оскар» від України супроводжував скандал. Викладач Колумбійського університету Юрій Шевчук засумнівався в «прозорості» відбору претендента та провів власне розслідування, опубліковане у ЗМІ. За його словами, фільм «не пройшов процесу прозорого, чесного і демократичного відбору, який би надавав йому право представляти країну, а не окремий творчий колектив».
Тодішня голова Держкіно Ганна Чміль в коментарі «Дзеркалу тижня» негативно оцінила гру головних зірок фільму: «Гра американського актора (Еріка Робертса – ред.) нікудишня. Те саме можна сказати і про російського (Харатьяна)».
Після анексії Криму і початку війни на Донбасі фільм «Аврора» потрапив під заборону в Україні через участь у ньому Харатьяна.
2008 – «Ілюзія страху» (режисер Олександр Кірієнко)
Екранізація роману 2004 року колишнього секретаря РНБО, у 2008 році першого віцепрем’єра Олександра Турчинова. Головний герой «Ілюзії страху» – український бізнесмен. Його незаконно арештовують і саджають до СІЗО. Після визволення він божеволіє. Йому починає здаватися, що він – цар Соломон. Загалом у стрічці присутні біблійні мотиви.
Продюсером стрічки виступив український журналіст Юрій Бутусов. Головні ролі у фільмі виконали російські актори (Панін, Гармаш). За словами Бутусова, фільм профінансували «різні приватні інвестори».
«Ілюзія страху» була єдиним претендентом від України на «Оскар», так як продюсери інших стрічок відмовились від цього. Критика зустріла фільм протилежними відгуками. Тетяна Селезньова для тодішньої «Телекритики» писала, що «пафосу і «святої простоти» у стрічці вистачає на десять таких картин», а тодішня голова Держкіно Ганна Чміль розповідала, що їй фільм сподобався «своєю тематикою»: «Я можу мати певні претензії і бачення з приводу того, як його можна було зробити, переробити. Але мені імпонує авторська ідея».
2012 – «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» (режисер Михайло Іллєнко)
Фільм про українського льотчика, який після Другої світової війни потрапив до Канади і став вождем тамтешнього індіанського племені. Сценарій частково заснований на реальних фактах життя Героя Радянського Союзу Івана Даценка, частково – на розслідуваннях ЗМІ та легендах.
Іллєнко знімав фільм протягом 5 років, його бюджет склав 16 мільйонів гривень. Частково стрічку профінансувала держава. Картина зібрала в прокаті 1,5 мільйона гривень.
Українські кінокритики позитивно відгукувалися про фільм Іллєнка. Юлія Рашкевич писала для KyivPost, що «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» змушує пишатися тим, що він є українським фільмом. Тарас Сасс писав для «УП», що «Той…» – унікальний зразок українського мейнстріму, який в незалежній Україні був відсутній як клас».
2013 – «Параджанов» (режисери Олена Фетісова і Серж Аведікян)
Копродукційна біографічна драма, яка розповідає про конфлікт всесвітньо відомого режисера Сергія Параджанова з радянським тоталітарним режимом.
Бюджет фільму склав понад 22 мільйони гривень, половину з яких виділило Держкіно. Водночас у кінотеатрах стрічка зібрала всього 163 тисячі гривень.
Головну роль Параджанова виконав французький кінематографіст вірменського походження Серж Аведікян.
Критика зустріла фільм прохолодно. Літературознавиця Роксоляна Свято писала, що «стрічка дивним чином «пробуксовує», але відзначала «хорошу операторську роботу, непоганих акторів, цікаву, а місцями й дотепну, анімацію та переважно «небутафорські» декорації».
Сам режисер Аведікян визнавав, що не може назвати «Параджанов» «великим кіно, шедевром», але вважає його цікавим фільмом, тому що особисто був знайомий з Параджановим і «прожив його історію зсередини».
2014 – «Поводир» (режисер Олесь Санін)
Друга спроба режисера «Мамая» взяти «Оскар», профінансована державою на 99,9%. Загальний бюджет фільму склав 16,7 мільйона гривень. У прокаті фільм зібрав понад 14 мільйонів гривень.
В основі сюжету фільму – подорож радянською Україною американського хлопчика Пітера та українського сліпого музиканта Івана. Події фільму відбуваються на початку 1930-х років у драматичні часи індустріалізації, колективізації, Голодомору.
Висунення «Поводиря» на «Оскар» супроводжувалось скандалом. Це рішення одразу опротестували прихильники іншого претендента – стрічки «Плем’я», яка здобула престижну нагороду «Тижня критики» Каннського кінофестивалю і є найбільш титулованим фільмом (десятки нагород і фестивалів) в історії українського кіно. З різкою критикою рішення висунути на «Оскар» стрічки «Поводир» виступив режисер «Племені» Мирослав Слабошпицький. Він закликав «люструвати оскарівський комітет». У відповідь Олесь Санін пропонував «Племені» позмагатись у касових зборах.
Конфлікт «Поводиря» і «Племені» докотився до Голлівуду. Так, британський кінокритик Ніл Янґ у рецензії на «Поводиря» для The Hollywood Reporter першим згадує «надзвичайно блискучу сенсацію Канн» «Плем’я», тоді як «Поводир» називає «cентиментально патріотичним», «маніпулятивним», «надмірно амбітним», «відверто емоційною піснею». Водночас критик відзначає хорошу роботу актора Станіслава Боклана та оператора Сергія Михальчука.
2016 – «Українські шерифи» (режисер Роман Бондарчук)
Уперше від України на нагороду претендував документальний, а не художній фільм. У центрі сюжету – село на Херсонщині, в якому через відсутність міліції функцію охорони громадського порядку взяли на себе двоє місцевих жителів – 50-річний Віктор Кривобородько і 44-річний Володимир Рудьковський. Віктор і Володя поєднують обов'язки міліціонерів і соціальних працівників – заспокоюють сімейні сварки, припиняють бійки між сусідами, шукають потопельників – загалом займаються всім, окрім кримінальних злочинів.
Лауреат спеціальної нагороди журі найбільшого у світі фестивалю документального кіно, який проходить в Амстердамі. Фільм демонструвався на понад трьох десятках фестивалів по всьому світу в конкурсних та спеціальних програмах.
Кінокритик Ніл Янґ у рецензії для The Hollywood Reporter називає фільм Бондарчука «великонадійним дебютом» і «іронічною, кумедною історією, яка проявляє інтерес і симпатію до людських слабкостей». Сайт Screendaily також позитивно відгукнувся про цей «добродушний, злегка комічний» фільм.
2017 – «Рівень чорного» (режисер Валентин Васянович)
Третій повнометражний фільм режисера Валентина Васяновича, який був оператором, продюсером і монтажером «Племені» – найбільш титулованого українського фільму. «Рівень чорного» показує історію звичайного весільного фотографа, який поступово втрачає сенс свого існування. Герої фільму не промовляють ні слова.
Фільм Васяновича був представлений в програмах кінофестивалів в Одесі, Котбусі (Німеччина), отримав «Ґран-прі» і приз екуменічного журі міжнародного кінофестивалю у Фрібурі (Швейцарія) у 2018 році.
Французький кінокритик Стефано Крістен високо оцінив «інтимний, авторський» фільм Васяновича, поставивши йому 4 зірки із 5. За його словами, глядач буде здивований, наскільки багато може сказати цей «німий» фільм.
2018 – «Донбас» (режисер Сергій Лозниця)
Художній фільм титулованого режисера, тричі учасника офіційної конкурсної програми Каннського кінофестивалю Сергія Лозниці складається із 13 коротких історій, які показують реалії життя на окупованій території Донбасу.
Цей фільм був представлений у другій за значимістю програмі престижних Канн «Особливий погляд» та отримав приз за найкращу режисуру.
Рецензія журналу Sight & Sound, який видає Британський кіноінститут, вказує, що фільму бракує лаконічності, що деякі епізоди не справляють враження, а картина загалом коливається між драмою і фарсом. Проте фільм знайшов і багато прихильників. Про нього схвально відгукнулися кінокритик The Guardian Ксан Брукс, відома італійська кінокритикиня Беатріче Фіорентіно. Вони зазначали, що цей фільм змушує задуматися про пропаганду, фейкові новини, викликає відразу і лють. Кінокритики з Росії, де фільм Лозниці не показували, назвали «Донбас» «антивоєнною картиною».
В інтерв’ю Радіо Свобода Лозниця розповідав, що поки йде війна на Донбасі, він в Росію не їздить і не збирається.
2019 – «Додому» (режисер Наріман Алієв)
Дебютний повнометражний фільм Нарімана Алієва розказує сумну і трагічну історію кримського татарина (грає актор і режисер Ахтем Сеітаблаєв), батька двох дітей, що втрачає одного сина на Донбасі і хоче поховати його тіло на рідній землі, в окупованому Росією українському Криму.
«Додому», як і «Донбас», брав участь у другому за значимістю конкурсі Каннського кінофестивалю, але не отримав там нагороди.
Рецензія, яка вийшла у відомому американському журналі Variety, розкритикувала «Додому». Кінокритикиня Алісса Сімон написала, що фільм візуально вражає, проте сценарій є слабким і недосконалим: героям бракує розвитку, а оповіді – логіки. Схожі оцінки дав кінокритик The Hollywood Reporter Стівен Долтон, який все ж похвалив операторську роботу і гру акторів. Українські критики зустріли фільм більш позитивно, але також критикували драматургію. Ігор Грабович назвав цей фільм «однією з найконсервативніших українських картин за всю історію нашого кіно».
