Рівно 25 років тому, 22 жовтня 1995 року, Філарет (Денисенко) став патріархом Київським і всієї Руси-України. Оцінки його діяльності та заяв завжди були полярними, особливо в останні роки, коли Україна отримала томос. Герой України і «розкольник»; натхненник незалежної церкви і «заколотник» проти ПЦУ; той, хто підтримував Майдан, українських воїнів, звинувачував Путіна у вбивстві, й водночас той, хто давав інтерв’ю російському пропагандистському телеканалу. У будь-якому разі за ці чверть століття Філарет став одним із ключових осіб в історії пострадянської держави. Підсумок плюсам та мінусам в його оцінці підбиває один із провідних релігієзнавців України Людмила Філіпович.
– З чим може увійти Філарет у підручники історії України? Зробленим у дев’яності чи своїми заявами після отримання Україною томоса і створення ПЦУ?
– Як би не склалися обставини, Філарет став тією ключовою фігурою, навколо якої з’явилася і розвивалася ідея Київського патріархату. Ідея, що фактично вилилася зрештою у помісну церкву, яку має Україна в результаті томоса і об’єднавчого собору. Філарет – масштабна фігура і дуже сильна фігура. І не тільки на релігійному тлі, а й на суспільно-політичному.
Знаєте, як кажуть, «з усяким буває»
– Проти чого застосовується ця сила зараз? Проти предстоятеля Православної церкви України митрополита Епіфанія і ПЦУ загалом?
– Знаєте, як кажуть, «з усяким буває». Він мав велику насправді ідею і хотів її втілити. Щоб усе-таки Київський патріархат був на рівні з Константинопольським, Московським та іншими патріархатами. Але одна ситуація, коли тобі 40 років і ти маєш певний ліміт часу для реалізації такої потужної ідеї. А вона потребує чимало років для розвитку. І зовсім інша ситуація, коли цього ліміту часу в тебе є обмаль. А він, які і більшість українців, хоче зразу і все. А так не буває, тим більше в релігійних справах, тим більше із Вселенським патріархом.
– Наприклад, у чому повільність зрушень у релігійних справах?
– От давайте згадаємо – Московський патріархат отримував свого часу визнання ледь не сто сорок років. А ми хочемо, щоб це сталося за якихось тридцять років. Я розумію, що зараз не п’ятнадцяте, не шістнадцяте століття, але і зараз із деякими ідеями слід звикнутися поступово. Я думаю, що ми ще оцінимо як роль патріарха Філарета як належить.
– А що заважає зараз оцінити його діяльність в останні роки, коли Україна отримувала томос?
– Без сумніву, до нього є багато претензій з боку нової генерації православного люду, православних лідерів. Усе-таки Філарет є продуктом, результатом розвитку релігії в радянські часи. Недарма його називають «радянським» патріархом. Якби в нього не було таких конкурентів, як Рідігер (патріарх Московський і всієї Русі Алексій II – ред.), Московську церкву хто очолив би?(Після смерті московського патріарха Пимена в 1990 році Філарет став місцеблюстителем московського патріаршого престолу, але програв вибори і Московську церкву очолював Алексій II – ред.). Тоді шансів у Філарета було не менше. Згадаймо, що 1988 року Філарет брав активну участь у святкуванні 1000-ліття Хрещення Русі й саме він тоді робив основну доповідь під час офіційних урочистостей. Тобто Філарету довіряли тоді у Москві. Зрозуміло, що не Філарет писав цю доповідь, але він її проголосив. Але хто з тих, хто жив у СРСР, не мав плям радянського виховання і радянських коренів?
Філарету довіряли тоді у Москві
Філарет – не Гузар
– Але Радянський Союз пішов у небуття, Україна стала незалежною.
– Філарет будував церкву в Україні саме за радянськими лекалами і так і не перелаштувався. Тобто, ми ж будуємо демократичне суспільство, йдемо в Європу, прагнемо розбудовувати суспільство на можливості вільного вибору кожного громадянина. А у Філарета була жорстка ієрархічна система, яка відповідає зовсім іншим історичним моделям суспільного розвитку.
– То виходить, одні мінуси в оцінці Філарета?
– Ні, бо іншої церкви він просто ніколи не бачив. До речі, Московська церква досі залишилася на цих же рейках. Проблема Філарета була в тому, що він пропустив момент, коли з паровоза, який тягне державу до незалежної церкви, він перетворився, на жаль, на гальмо. Чимало хто сподівався, що Філарет дасть дорогу молоді. Так, вона робитиме помилки. Але чекайте – коли ти прийшов, ти не робив помилок? Помилки неминучі, робити їх нормально. І вони долаються самим розвитком подій. А це ж твої духовні діти, як той же митрополит Епіфаній, твоя дійсно сильна команда, тобою ж виплекана. І що зрештою визначальне – особисті амбіції чи розвиток помісності православної церкви? Треба було їй допомогти, щоб вона здобувала авторитет як усередині країни, так і у всьому православному світі. На жаль, ми бачимо зараз, що є з боку Філарета замість допомоги…
Треба було зробити, як Гузар
– Ви дотримуєтеся думки, яку багато хто висловлює: Філарет дарма не став наслідувати приклад Гузара (голова УГКЦ Любомир Гузар передав керування церквою Святославові Шевчуку – ред.)?
– Треба було зробити, як Гузар – тихенько, теплою рукою, з любов’ю та благословінням передати цей корабель в руки молодого покоління. Ти ж можеш і зв’язками допомогти, і грошима, і порадами.
Філарет, Епіфаній і «відкрите православ’я»
– І що тепер відбувається із ПЦУ? Невдовзі виповниться два роки після отримання томоса. Тоді це була подія номер один, яка на певний час витіснила з першого місця за резонансом війну, розв’язану Росією проти України. А зараз рідко згадують про томос.
– Церква все-таки поступово набирає обертів. І у тому числі тому, що вона базується не на беззаперечному виконанні постанов і одноосібних рішень глави церкви. Вона все-таки йде шляхом соборноправності, ухвалює колективні рішення, опирається на ініціативу віруючих, не все треба узгоджувати. Тобто, це справді так зване «відкрите православ’я». Раніше, наприклад, як було? Книжку видати – обов’язково потрібне благословення предстоятеля. Хоча є речі (справа не тільки книжок стосується), якими не має займатися предстоятель. Він визначає загальний курс церкви.
У Епіфанія немає такої бульдожої хватки
– І Епіфаній у цьому – не Філарет? Правильно я розумію вашу думку?
– У Епіфанія немає такої бульдожої хватки, як у Філарета. Філарет дуже все контролював (в Українській церкві Київського патріархату – ред.). Так, у Філарета були люди, яким він довіряв. Але команди в нього не було. А у Епіфанія є.
– Хоча Епіфаній був раніше у КП «правою рукою» Філарета…
– Так. І коли йдеться про церковну структуру, дуже важко говорити про команду. Адже це все – відголоски того феодального устрою, коли були васали і сюзерени, королі та придворні. Зараз інші вимоги до церкви. Виграє тільки той, хто грає у командну гру. І взагалі церква має триматися на страху Божому, а не на страху патріаршому. І треба розуміти, що таке страх. Страх – це відповідальність.
«Наш» Філарет і білоруський
– І повернімося знову до Філарета. Чи перекреслюють його заяви і дії останніх майже двох років усе, що він зробив для незалежної української церкви до того? Зробив загалом за ці чверть століття.
– Ні, це перекреслити ми не можемо. І те, що він – як то кажуть – витворяє і чудить в останні два роки… Ну, ми ж усе розуміємо. Але до того навіть не чверть століття, а тридцять років він діяв на користь ідеї Київського патріархату, на ідею Української церкви.
– Тобто без Філарета не було б поступу у втіленні цієї ідеї?
– А от уявімо, якби не було в Україні такого Філарета, а був би, наприклад, «білоруський» Філарет! От немає незалежної церкви в Білорусі й усе! Від особистості багато що залежить. Звісно, ми не можемо повністю порівняти білоруську церкву з київською. І за кількістю громад, і за рівнем самосвідомості тощо. Але якби у Білорусі був «наш» Філарет, думаю, що там теж була б незалежна церква.
