Джафер Сейдамет: «Окремі спогади». Частина 2

1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реаліі починають публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.

Продовження. Попередній матеріал тут.

У 1883 році, коли спливло рівно століття від анексії Криму Росією, Ісмаїл Бей [Гаспринський] почав у Бахчисараї видавати газету «Терджиман» («Перекладач»).

У старих палацах столиці ханату століття лише погукували сови. Райські сади й виноградники Криму, житла кримців були наповнені відголосками не радості та щастя, а смутку, страждання, убогості й туги. «Терджиман», освітлюючи цей чорний горизонт, став переломним моментом в історії півострова. Ісмаїл Бей [Гаспринський] поставив собі за мету пробудити кримців від апатії. Долаючи тисячі перешкод, він піднімав щоразу вище священний факел знань і вказував шлях до відродження, європеїзації, економічного та суспільного розвитку не тільки кримських татар, а й усіх тюркських народів в Росії.

Нова система виховання, взаємодопомоги, читання й письма, зміцнення громадського братерства… Ці ідеї почалися з газети «Терджиман» і зміцнювалися разом з нею… До цього часу кримські татари, подібно казанським татарам, жили розпорошеними по селах, не знаючи один одного, без взаємного зацікавлення, без почуття громадської зв’язку. Кожен думав тільки про себе… До тих пір, поки не був застосований новий метод виховання Ісмаїла Бея [Гаспринського], кримські діти, як і діти по цілому мусульманському Сходу, були приречені вбивати власний інтелект і таланти у школах старого зразка і медресе. Лише кілька синів давньої татарської аристократії зачастили було у російські школи, але і вони не закінчили освіти… Деякі з цих шляхетних як виняток змогли зайняти місце у російських офіцерських кадрах. Кримський муфтіят не спонукав кримців до прогресу, але зв’язував їх забобонами.

​Вакуфи [майно і земля релігійних організацій], що становили в Криму важливий сектор, були підпорядковані установі, яку очолював російський чиновник, і було б украй складно стверджувати, що вони були корисні народу.

До часів Ісмаїла Бея [Гаспринського] в Криму не було татарської друкарні. У Криму читали такі твори класиків мусульманської літератури, як: «Ahmediye», «Muhammediye», «Battal Gazi», «Arzu ile Kanber», «Âşık Garip», – привезені зі Стамбула. Після початку видання «Терджимана», коли маси населення, завдяки набутій через цю газету звичкою, почали сміливо тягнутися до преси, її також стали доставляти зі Стамбула.

Нечисленні представники кримської молоді, які виїжджали з Криму в освітніх цілях, потрапляли до стамбульських медресе. Вони не знаходили у собі сміливості відвідувати світські школи… Молоді люди боялися, що вони та їхні сім’ї будуть звинувачені у релігійній байдужості. Ісмаїл Бей [Гаспринський] радив кримцям здобувати освіту і знання про досягнення цивілізації у школах Росії, Європи і Стамбула. 34 роки тривали праця і боротьба Ісмаїла Бея… Врешті кримські татари досягли рівня, з якого могли побачити навколишній світ.

​Завдяки господарству і кредитній системі, що розвивалися в Росії, в Криму також зросла площа фруктових садів, у яких вирощувалися сорти родом з Європи, особливо з Франції. Зросла площа виноградників, у яких культивувалися сорти американської лози. Зросли врожаї тютюну. В результаті матеріальне становище нашого люду значно поліпшилося. Відкривалися нові школи, зросла кількість учнів, які навчалися поза Кримом, а також у розташованій в Акмесджиті [Ак-Мечеті, з 1784 р. – Сімферополі] Татарській учительській семінарії (Tatar Muallim Mektebi) [відкрита як школа у 1872 р., статус семінарії – з 1917 р.], що провадила навчання російською мовою. Ці чинники сприяли підвищенню духовної культури мешканців.

У 1905 році нечисленні молоді кримські інтелігенти приєдналися до боротьби за громадянські права. У Карасубазарі [з 1944 р. – Білогірську] вони почали видавати газету «Watan Hadimi» («Слуга батьківщини»), а її головний редактор Абдурешит Мехді [Решид Медієв] був обраний депутатом [Державної] Думи [ІІ скликання, 1907 р.].

Потім – а Ісмаїл Бей [Гаспринський] опинився у ролі консервативного, поміркованого, просто млявого діяча – ідеї змін перейняло молоде покоління.

Під час революції 1917 року кримські татари на першому етапі здобули адміністративну автономію, і питання політичної автономії також незабаром стало на порядку денному у політиці Росії. 26 листопада [9 грудня за новим стилем] 1917 року, рівно у 134-ту річницю падіння ханства, над палацом ханів замайорів давній блакитний татарський прапор, коли відкрилося засідання Установчих зборів (Курултаю), що складалися з депутатів, обраних на демократичних засадах…

Перше речення інавгураційної промови, написаної спільно мною і світлої пам’яті Номаном Челебіджіханом – героїчним сином кримських татар, мучеником нашої національної справи – і прочитане ним, звучало: «Сьогодні ми знову відкриваємо книгу нашої політичної історії, закриту в останні півтора століття»*.

​У цій інавгурації і я зіграв певну роль… Мені дано було пережити ці історичні дні. Хто знає, може бути, я назавжди закрию повіки, тужачи за батьківщиною… Може, не побачу її визволення, визволення кримських татар… У такому разі я, принаймні, зможу сказати: «Я пережив ті історичні дні…».

Моє село

Моє село Кизилташ [з 1945 р. – Краснокам’янка] розташоване приблизно у двох годинах шляху возом від Ялти. Ялта же знаходиться на півдні півострова, на узбережжі, званому Кримською Рив’єрою. Село простягається між морем і гірськими лугами. Воно мальовничо розташоване, у ньому прекрасні повітря і вода. Воно оточене садами й городами. Ялтинський тракт через упертий спротив сільських старійшин у давні часи не був проведений через село – він проходить приблизно у 10 хвилинах шляху від села. У селі понад 200 будинків, воно складається з двох районів, розташованих один навпроти одного… Кожен район, у свою чергу, ділиться на верхню і нижню частини. Є дві кам’яні мечеті та велика школа. Ці будівлі були побудовані на зламі XIX і XX століть. У нашому селі, як і в усіх селах узбережжя, наприкінці XIX століття у садах і виноградниках почали вирощувати сорти фруктових дерев, винограду і тютюну, що походили з Франції та Америки.

Контакти села з містом у цей період посилилися. До цього часу всі будинки у селі були побудовані з глини і мали пласкі дахи. У наступний період, протягом 20-25 років, усі будинки покривалися плиткою або оцинкованим листом. Після 1905 року при тракті були відкриті два добре обставлених кафе зі столами і табуретками – молодь з села почала приходити туди. Тоді ж з гір металевим трубопроводом доставлялася у село хороша вода.

У нашому селі майже не було мешканців інших національностей. У селі Гурзуф, на узбережжі на відстані півгодинного шляху від нас, мешкало кілька російських сімей, які оселилися там після Кримської війни. Кількість цих сімей збільшувалася із року в рік… У сусідніх селах Кюркюлет [з 1945 р. – Підгірне, з 1963 р. – Лаврове] і Дегірменкой [Дерменкой, з 1945 р. – Запрудне] мешкали самі татари.

Якщо не брати до уваги дрібних непорозумінь і сварок, наші люди добре уживалися один з одним. Старших оточували великою повагою… Панувала глибока прив’язаність до віри і традицій. Не тільки я, але й мій батько, і ніхто з старійшин села не пам’ятав, аби, чи то у нашому селі, чи у сусідніх селах хоч коли-небудь було скоєно злочин. Зрештою, у наших краях вбивство людини ножем вважалося найбільшою підлістю. Сімейне життя процвітало. Розлучення траплялися зрідка.

Далі буде.

Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту