1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один із найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії починають публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.
Продовження. Попередній матеріал тут.
Нарешті, наприкінці року матраци були завантажені на дві або три вози, запряжені трійками коней – разом з ходжею ми покинули школу і поїхали на південне узбережжя. Це була найрадісніша подорож у моєму житті. Сім-вісім місяців тому, приїхавши до школи, я відчував сильну гіркоту. Я не міг забути сліз мами. А тепер я був у нетерпінні, мені здавалося, що колеса возів зовсім не обертаються, я відчував у собі легкість, хотів летіти, якнайшвидше дістатися додому… Як сильно я шкодував, що по дорозі, перш ніж приїхати додому, ми мусили погостити у кількох селах, щоб залишити наших однокласників у них вдома… У кожному такому селі ми всією групою йшли до мечеті, у будинку, в якому нас приймали, вночі ми співали гімни і фрагменти Корану, здійснювали підрахунки. Серед тих математичних завдань найважливішим був обрахунок вартості сотень пудів тютюну, на різні ґатунки якого були різні ціни. Я не приєднувався до цієї великої і складної роботи, обрахунки здійснювали мої однокласники, у яких за плечима вже був кількарічний період навчання. Натомість залишився з тих пір у пам'яті фрагмент релігійного гімну [автор – Юнус Емре (1240-1321), суфій і основоположник турецької поезії]:
Райські річки несуть води, ніжно шепочучи ім'я Боже,
Гурії на дорогах раю піснею славлять ім'я Боже.
Наш ходжа всюди був винагороджений селянами, які при нагоді і нас обдаровували срібними монетами. У кожному селі місцеві діти із заздрістю дивилися на нас, усі запитували про нашу школу, усі прагнули опинитися там… О, якби вони знали, як сильно ми хотіли бути на їхньому місці… Зрештою, наш караван, щоразу зменшуючись, дістався до нашого села. І тут пройшли такі ж, як і деінде, зустрічі. Гімни, Коран, розрахунки… І тут ми отримали трохи похвали і грошей…
Восени мене знову відвезли до Акмесджіту. Цього разу мені було дуже важко розлучитися із домом, я довго обіймався із братами і сестрами, плакав на плечі у мами. Нарешті, різке покашлювання батька і його слова «гайда, гайда…» змусили мене струснутися і всістися на воза.
Якось узимку пастух Хасан Ага знову відвідав мене, привіз мені гроші і подарунки. Його приїзд став причиною певної події, якої я ніколи не забуду. Отже, Хасан Ага мимоволі вибовкав, що скоро відбудеться весілля нашого Мустафи Аги, який вже купив для цього весілля феєрверки, паперові ліхтарики, алкоголь, солодощі і замовив три циганських оркестри. Він додав: «Твій батько справить таке весілля, яких мало було у Кизилташі».
Ця звістка викликала у моїй голові замішання. Вона означала, що мене не візьмуть на весілля. Ось чому мій Мустафа не приїхав і не побачився зі мною… Я поскаржився однокласникам з мого села, Рустему і Небі. Вони порадили, щоб я втік зі школи і сам поїхав до нашого села, і навіть дали мені грошей…
Вранці, під час молитви, я пішов до кав’ярні Мераві і сказав йому, що мій батько тяжко захворів, після чого попросив, щоб він терміново відправив мене додому. Допоміг мені випадок. Якісь жителі Алушти власне готувалися до від'їзду на дрожках. Коли вони почули, що я син Сейдамета Аги, який захворів, відразу ж взяли мене у візок. Як тільки ми виїхали з міста, я попросив їх заховати мене, тому що боявся, що ходжа приїде і забере мене силою. Весь час я притулявся до них…
Нарешті настав момент, якого я боявся… Я почув відголос каретного дзвіночка, що наближався здалеку. Звук посилювався, ставав щоразу виразнішим, я дуже злякався і почав плакати. Пасажири увесь час запевняли, що мене не віддадуть.
Зрештою, нас наздогнала поштова карета… У моїх вухах задзвенів пронизливий голос ходжі… Обидва візка зупинилися. Ходжа одним стрибком скочив до нашого, схопив мене за ліве вухо і силоміць витягнув… Вухо заболіло, почало кровоточити… Кілька разів він ударив мене по обличчю… Один з пасажирів намагався пояснити недоречність такої поведінки, але ходжа не слухав його. Він забрав мене до своєї карети і завіз назад в школу у Акмесджіті… Побої, невдача з втечею і холод просто збили мене, я захворів… Звістка [про це] досягла села, батьки дуже переживали, мама плакала. Не минуло й тижня, як приїхав батько. Він побачив мене, блідого від хвороби, страху і браку апетиту…
Батько забрав мене зі школи у Акмесджіті і віддав у школу під Алуштою, ближче до нашого села. Це була школа цілком без суворості і повна свободи… У ній я повністю оговтався. З Сеідом Мемедом, сином Каді Баби, я ходив до нього додому, блукав по селу, їздив на коні, ходив на море…
Не був у тому віці, щоб зрозуміти, що любов більше підкорює серце, ніж дисципліна
Наш [новий] ходжа і його родина були дуже лагідними людьми. Я жив у них… Їжа була смачною, фрукти в достатку. Я ніколи не забуду, як щоранку ми їли гарячі смачні намазані маслом сирні пиріжки. Пиріжки виходили з печі на підносі. Я назавжди запам'ятав цей смак… Хоча у школі не було суворої дисципліни, ми не вчилися менше, хоча ходжа був лагідним, ми через це зовсім не виявляли йому менше поваги… Я ще не був у тому віці, щоб зрозуміти, що любов більше підкорює серце, ніж дисципліна, але відчував, що люблю цього вчителя більше… Моя освіта там також тривала всього кілька місяців. Я повернувся до села. Повернення принесло мені величезну радість, але мені також було прикро, що я розлучився із Мемедом і Алуштою. Хоча при від'їзді я не плакав, мені було сумно на душі…
Цього літа більше, ніж ігри з ровесниками, як-от кайдирак [на зразок гри «в класики»], челік-чомак [підкидання палиць], ашик [гра у кості], топач [обертання навколо своєї вісі] і бірдірбір [чехарда], мене приваблювали боротьба і верхова їзда, я не пропускав жодної принагідної можливості.
Одного дня, коли я повертався додому з розташованого неподалік від нашого будинку винограднику, я побачив мого приятеля Небі, який під'їжджав верхи. Я вліз по стіні і вскочив на його коня. Удвох на одному коні, без сідла – ми летіли. На повороті кінь, щоб не зіткнутися з коровами, які раптом з'явилися, відскочив у бік. Це несподіваний рух стало причиною того, що я впав на землю. Правою рукою я вдарився об камінь, кістка зламалася, рука опухла. Плече боліло і пекло. Я не зміг стримати плач. Входячи в будинок з наміром хоча б трохи пом'якшити докори, яких очікував, я знову почав спеціально голосно плакати… Мама змогла з поспішним занепокоєнням зрозуміти, що трапилося. Вона натерла плече оливковою олією. Це пом'якшило гарячку, але болю не угамувало…
Міг врятувати від смерті або інвалідності навіть старих, які впали з високих дерев
Батько наступного дня завіз мене до відомого в околицях цілителя у селі Нікіта. Його звали Небі Ага. Ми не застали його. Поїхали до Ялти і, нарешті, знайшли його у кав’ярні Ібрагіма Аги. Небі Ага змазав хворе місце якоюсь маззю і, поклавши руку між двома тонкими і вузькими дошками, зав'язав. Біль відразу ж ослаб, а за кілька годин відступив повністю.
Небі Ага був родичем і учнем якогось цілителя з села Нікіта, одного з найвідоміших у Криму. Той міг врятувати від смерті або інвалідності навіть старих, які впали з високих дерев. З великою майстерністю навіть у найнебезпечніших випадках він обертав їх тоді у гарячу шкуру ягняти. У наших краях він вважався Хизиром. Він лікував, зрештою, не тільки людей, а й допомагав найбільш норовистим коням у випадку вивиху… Ті, хто його знав, говорили, що він, як і Небі Ага, дуже добросердий і лагідний.
Небі Ага швидко, але одночасно уважно змащуючи і обертаючи мою руку, розважав мене розповідями про різні кумедні речі, так що, хоча я не все розумів, все одно відчував, що він майстер і, в той же час, дуже вразлива людина. Він мені сподобався.
Я повернувся до села з рукою на перев'язі, біль припинився, я був дуже задоволений. Батько купив тістечка та солодощі. Я був щасливий, що ми веземо їх і для братів і сестер.
За тиждень я викинув пов'язки і з легкістю забув, що у мене зламана рука. Знову при кожній нагоді я їздив на коні і займався боротьбою…
Інтерес до боротьби дістався мені від батька. У боротьбі мені найбільше подобався прийом під назвою «підсікання». Він полягав у тому, що потрібно раптово оповити ногу навколо ноги противника і повалити його на спину. Це був небезпечний прийом дійсно серйозної боротьби. Небезпечний, перш за все, тому, що коли намагаєшся застосувати його до супротивника, він може, скориставшись тим, що ти спираєшся тільки на одну ногу, легко перекинути тебе.
У боротьбі мені найбільше подобався прийом під назвою «підсікання»
Навіть більше, ніж заняття боротьбою, мене приваблювало спостереження за сутичками. Як тільки я бачив сутичку, чи то молодих, чи дорослих, завмирав у захопленні, моє серце билося від почуттів. З того, що я чув про боротьбу від різних людей, я знав, що у церемонії боротьби існує «дервіза», але я ніколи, хоча сильно прагнув, цього церемоніалу не бачив.
Далі буде.
Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту
